Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 55

Попри все він знав: він мусить, повинен написати цей роман, вкласти в нього всі свої думки, сумніви, віру й турботи, а тоді, здавалося, уже кінець, тоді він уже відійде від літератури.

Скільки разів він уже так думав! На щастя, цього не траплялось.

Іван Сергійович жадав розібратися в новому молодому поколінні, і, певне, ні в якому його творі художня правда не перемагала так власні настанови і переконання, бо інакше як міг з'явитися Базаров?

Письменнику заважала думка, що він у Парижі, ця столиця світу, як не дивно, була йому огидна. Івану Сергійовичу здавалось, що саме паризьке повітря, «гнусне», як він казав, діє жахливо на його уяву. Він ще не був тоді близьким з тими французькими письменниками, з якими так зійшовся пізніше.

Тургенев одержував листи від друзів — російських письменників, літераторів Полонського, Фета, Анненкова, на нього віяло російською здоровою осінню, полюванням — що за нікчемне полювання у Франції! Він наче чув човгання чобіт старости з Спаського, і навіть запах його сіряка здавався йому також здоровим, чесним... Але він не міг зараз поїхати з Парижа.

Він переконував себе й приятелів, що Полінька не повинна повертатися до Росії. Ніколи. Вона виросла француженкою, вона вийде заміж за француза і лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не «незаконнонародженою».

«Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспільстві, фальшиве становище з матір'ю», — так доводив він усім. Він дав їй освіту, забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подібність родини — жив «своїм домком»: він, дочка, розумна, освічена і, головне, тактовна старенька miss Інніс, яка полюбила Полінетт і дуже поважає його.

Але спільного у нього з самою Полінькою дуже мало. Може, він сам винний, що вона не любить ані поезії, ані природи, ані полювання... Вона пишається ним, та які далекі їй його твори, всі ті проблеми, що постають на їхніх сторінках перед російською молоддю!

...У неї таке хороше, одверте обличчя, такі щирі очі... Зовні вона далеко більше російська мила дівчина, ніж француженка. Але внутрішньо — аж ніяк не схожа на улюблених героїнь його романів. У ній нема польоту, пориву, шукання істини, жадання діяльності. Він винний у цьому?

Він певний — Полінька буде хорошою дружиною, зразковою матір'ю, практично розумною взагалі.

Але що поробиш — Клоді він любить більше! Просто любить!

Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рівніші, спокійніші... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле відійшло від нього. Минуле — це Куртавнель. Але він відчував себе так, немов у нього вже нічого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. І десь у глибині думка: «А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелі, і знову тимчасово?» Це було б надто важко!

На щастя, зараз, на кінець грудня, він відчув уже захват, ту гарячку в роботі, яка перемагала все, все! Йому хотілося швидше закінчити, швидше поїхати до Росії, повезти новий твір!

Хазяйським пильним оком Іван Сергійович оглянув стіл у невеличкій їдальні і тут почув дзвоник і голоси, метушню в передпокої. Він радісно побіг зустрічати, добре, що він усім іншим знайомим відмовив, майже втік від усіх. Так і є. Марія Олександрівна з своїми вірними лицарями — професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела і збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась і заспівала:

Щедрик, ведрик!

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

І раптом, вийнявши з сумочки жменю дрібних цукерок, сипнула ними в Івана Сергійовича:

— На щастя, на здоров'я, на той Новий рік, щоб було ліпше як торік! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, і не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижі.

— Хай сьогодні ми будемо всі як дома, — розвівши обидві руки, мовив Іван Сергійович. — Прошу до столу, дорогі друзі.

Тост Єшевського за новорічним столом: «За нову повість нашого великого майстра!» — Іван Сергійович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням — Саша Пассек. Шкода, що не прийшов приємний Бородін.

— Будемо сподіватися, що доля цього твору буде ліпшою, ніж «Накануне». А втім, як казав один мій товариш по університету, це все в руках «урны судьбы», — мовив з усмішкою Іван Сергійович.

— Як? Як? «Урны судьбы»? Чудесно! — засміялась Марія. — Ви вже закінчили писати? Я чекаю нетерпляче.

— Хотів би закінчити до березня. Повезу в «Русский вестник», і коли, бог дасть, мої сімейні справи налагодяться, з дочкою...

При цих словах Марія трохи насупила брови. Іван Сергійович бажав швидше видати Поліньку заміж. Але ж вона ще нікого не любила! І взагалі це було не до серця Марії...

— Так от, коли все буде гаразд, — вів далі Іван Сергійович, — я лишуся вже зовсім у Росії, я ніколи не повернуся сюди жити.

Він справді думав про це, і хотів цього, і хотілося вірити, що це можливо.

— Герцен б'є по живому, коли картає, дорікає, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди ніде діти. хіба не там треба бути зараз письменникам, дома, де відбуваються такі докорінні зміни. Нам треба це бачити на власні очі.

Марія почервоніла, і в неї защеміло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути «вдома», не тільки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондоні, коли такі міцні зв'язки з Герценом, коли дізналась, що робилося і робиться в Харкові, в Києві, — треба бути ближче з тими людьми, з тією молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статті Добролюбова: «Марко Вовчок є одним з перших борців у літературі проти кріпосництва». Але ж...

— А я так хочу зараз поїхати до Італії, — мовила вона наперекір своїм думкам. Що ж, в Італію їй легше було поїхати! — От Степан Васильович збирається до Італії, і я дуже бажаю.

— Просто до Гарібальді? — спитав Іван Сергійович, а про себе подумав осуджуючи: «Ну, чого її понесе до Італії, тільки ж нібито влаштувалась і трохи уговталась». — Гарібальді зробив чудеса з своєю «тисяччю» в Сіцілії. Уявляю, що зараз в Неаполі. Ні, навіть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсім за інших обставин. Ви зараз в Італії у самий вир потрапите: там по всіх усюдах спалахне війна.

— От тому й треба швидше поїхати, — уперто мовила Марія, — а то зовсім не можна буде. А коли повернусь додому, тоді вже напевно не побуваю в Італії, не побачу Рима, Венеції, Неаполя.

— Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь і потім умерти (італ.), — нагадав Єшевський.

— Тоді тільки й жити. Ніде мені не працювалось так добре, як у Римі, — сказав Іван Сергійович. — Рим — дивовижне місто! — замислено додав він. — Мені здавалось, до деякої міри воно може замінити все — товариство, щастя, навіть любов.

— Так обов'язково треба поїхати! — вигукнула Марія.

— А хіба це так потрібно заміняти? Навіщо? — спитав Пассек, усміхнувшись.

Тургенев, також усміхнувшись, глянув на нього. Він був милий і приємний молодий чоловік; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марія? Все-таки не слід їй іти по цій доріжці.

— Панове, дванадцята година! Хай здійсняться наші бажання! І перший мій-тост: хай почуємо ми святу вість — що нарешті указ підписано і реформа здійснена! Я благав Анненкова сповістити мене негайно телеграмою.

Все особисте відходило на задній план. Перший тост повинен був бути тільки за це, чого так нетерпляче чекали мільйони людей, — знищення кріпацтва.

По-різному чекали. По-різному уявляли майбутнє, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижі, що робиться там, на безмежних просторах Російської імперії.

3

Опанаса Васильовича зустріли в Петербурзі спочатку здивовано, потім жінки дивилися зі співчуттям, жалісливо. Куліш, примруживши свої гарні з поволокою очі, усміхнувся. Кулішиха — Ганна Барвінок — глибоко зітхнула, похитала головою.

— Отакого чоловіка, нашу квітку... — не доказала... Опанас глянув на неї аж люто.