Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 51

Часто, коли мама пише татові листа, він теж сідає із щирим бажанням про все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках і що писали на диктанті. Але він не може писати так швидко і дрібно, як мама, і тому частіше обмежується лише початком — зверненням і питанням, як поживає, — і заспокоює себе і маму, що вона ж однаково написала про все. Він любив підписуватися в листах: «Твій син Богдась Маркович». А якось переплутав і підписав: «Твій син Богдась Маркововчок». Мама засміялась, але сказала, що це не вірно і треба всю сторінку переписати.

— А мені так дужче подобається, — з жалем мовив Богдась.

— Ти мені так підписуватимеш, — заспокоїла його мама. З мамою, як завжди, про все можна було домовитись.

Сьогодні була субота і він повертався додому особливо радісний і веселий. У ранці він ніс дві хороші оцінки — мама буде задоволена. Завтра неділя, вона обіцяла поїхати з ним в Jardin des plantes (Ботанічний сад (франц.), де не тільки рослини, а й звірі. А якщо буде холодно, вони зможуть піти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! І раптом мама знайде в якійсь шухлядці чи в гаманці гроші, які не приховані ні за пансіон, ні в крамничку, взагалі ні на які нудні речі, а от просто знайде гроші — і вони зайдуть до кафе, і вона візьме йому чашку шоколаду і його любимі тістечка, але він відмовиться, коли вона й сама не питиме і не з'їсть теж тістечко!

А сьогодні увечері, хай уже так і буде, він трошки змалиться і погуляє з дівчатками.

Мама була дуже рада його оцінкам.

— Ти, мабуть, біг, — сказала вона; пригладжуючи його чубчик, — ач який червоний, а надворі вітер. Я зараз мушу піти в Лувр. Степан Васильович скаржився, що там холодно, а він же там сидить щодня по кілька годин. Я хочу віднести йому теплу сорочку, яку купила.

— Він там і одягне? — зацікавився Богдась.

— А що ж? Вийде в чоловічу кімнату й одягне.

— А ти не підеш дивитися картини? — трохи ревниво спитав Богдась.

— Сьогодні — ні. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не встигнеш занудьгувати без мене!

— Я гратимусь з дівчатками з третього поверху. І я завжди сумую за тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, — розсудливо мовив Богдась.

Марія потріпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцілувала в кінчик носа й пішла. Вона ж обіцяла Юлі турбуватися про її чоловіка, замріяного savant. Тільки подумати, цими днями він невдало кинув сірник і в нього на вулиці загорілося пальто! Він навіть не помітив цього, тільки за кілька хвилин подумав, чого це на вулиці так чадно? Перехожі перелякано його зупинили, і він тоді почав гасити на собі пальто водою з рівчачка. Хлопчаки, веселі паризькі гамени, з захватом і задоволеними вигуками йому допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...

Коли мама пішла, Богдась постукав у двері на третьому поверсі. Там жила молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дівчинка, ровесниця Богдася, теж гарненька і теж завжди дуже чепурно вдягнена і схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, і вона сама перша прийшла познайомитися-. Вони бігали вдвох у садок коло дому, і maman дівчинки просила Богдасеву маму відпускати до них Богдася.

Богдась, звичайно, волів би гратися з хлопцями, але що ж, коли в їхньому будинку не було хлопців його віку, або надто малі, або зовсім дорослі, і, правду кажучи, дівчинка також подобалась Богдасеві, дарма що була трошки задавачка. Та Богдасеві пальця в рот не клади, він із неї пиху швидко збивав, особливо розповідями про хлопчачі витівки в пансіоні. До них інколи приєднувалась дівчинка-англійка, з четвертого поверху. Вона була нічого собі дівчинка, не задавачка й миролюбна, але з Лулу-француженкою було веселіше. Лулу любила попустувати, як і Богдась, тільки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за все відповідав Богдась. Але він їй це полицарськи прощав.

Так і мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не підводити інших, і ніколи в житті козаки-запорожці не виказували своїх товаришів. Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцінить його геройську поведінку.

Діти вдвох побігли в садочок, але чомусь незабаром Богдась відчув, що йому не хочеться бігати і в роті гірко, і він якось глухо кашлянув — наче в діжку.

— Ти кашляєш, як пес гавкає, — засміялась Лулу.

Йому раптом здалася ця біганина з м'ячем зовсім нудною.

— Я піду додому. У мене є справи, — сказав він Лулу.

— Ну, от ще, — закопилила губи дівчинка, — ти ж сам покликав мене і ще раніше казав, що в суботу будеш вільний!

— Казав раніше, а тепер обставини змінились, — по-дорослому відповів він і поволі потупав у свою кімнатку.

По дорозі він зустрів сусідок по table d'hote, двох молоденьких панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.

— Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю? (франц.) — спитали вони в один голос з нефранцузьким акцентом.

— Merci bien! (Дуже дякую! (франц.) — відповів чемно Богдась, але навіть не усміхнувся, як завжди. У нього страшенно розболілась голова.

Він сяде, посидить тихенько в кріслі, і поки прийде мама, все минеться.

Йому було дуже важко привітатися з приязною немолодою панночкою з Португалії — пишною, великою, з вусами, як у чоловіка, і з величезними не сережками, а цілими обручками у вухах. На цих обручках навіть замки були, і ці замки цікавили Богдася.

Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, і з вусами, вона дуже подобалась Богдасеві, бо любила розповідати про свої мандрівки по світах і дуже весело сміялась, і якось, коли, крім них, нікого не було в їдальні, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, і вона навіть дозволила помацати замочки. Він потім так само чемно подякував і навіть шаркнув ніжкою, як робили найбільш виховані зразкові школярі без нагадування старших.

Взагалі в цьому пансіоні, де жила мама, були люди з усього світу, здебільшого приязні і до нього, й до мами, і мама, коли виходила в спільну вітальню, охоче розмовляла з усіма.

Богдасеві спочатку було дивно — з різних країн, а всі немов схожі, і розмови у них про роботу, книги, паризькі театральні новини, як у звичайнісіньких собі людей... от тільки португалка з своїми обручками... Але ж вона подобалась Богдасеві найдужче за всіх.

Взагалі, як придивитися — так усі люди однакові. Може, трошки по-іншому гралися хлопці в Гейдельберзі, і в Лозанні, і тут, у Парижі, але ж майже однакові ігри і в м'яч, і в розбійників. Він швидко знайомився з усіма, аби трошечки розуміти мову, а порозумітися можна! Він майже так само, як і мама, вільно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзі він белькотів по-німецьки.

Але ж так само, як і мама, він найдужче любить рідну, українську. Як це Полінька Тургенева така вже доросла, а зовсім, ну зовсім забула рідну свою російську? Хіба можна забути? Ніколи він у житті не забуде, де б він не їздив! Він раптом уявив, що він уже повернувся «додому», у немирівський будиночок, його стрічає дядько Дорошенко — і не впізнає його! А він, Богдась, розмовляє з ним і по-французьки, і по-німецьки, і по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий приїхав, з яких таких земель? І раптом Богдась починає співати пісню, яку навчив співати любий Дорошенко:

Он, на горі та й женці жнуть...

І тоді дядько Дорошенко пізнає його і кидається обіймати! Ой, як добре!

Богдась справді хотів заспівати тихенько. Він сам собі сидів у кріслі в їхній кімнаті, й чекав маму, і про все це думав, і хотів заспівати, і раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.

— Богдасику, що з тобою?

Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.

— Лягай, швидше лягай, у тебе підвищена температура.

Вона взяла його на руки і віднесла в ліжко. Потім усе туманилося перед очима і в голові. Він тільки весь час бачив перелякані мамині очі, вони здавались йому неймовірно великими, та ще чув незрозуміле слово — «круп».