Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 33

Так. Напередодні від'їзду вони зустрілись у Дрезденській галереї, напівумовившись про це. Навіщо обманювати себе? Вона ж сказала:

— Я завтра хочу ще піти в Дрезденську галерею. Іван Сергійович доручив мені у листі передати поклін від нього Мадонні. Я люблю ходити туди сама.

— І я б вам там заважав? — спитав він з жалем.

— Ні, ви б мені не заважали.

Та вона не запросила його... А він все-таки пішов. Сам... Справді, не хотів заважати. Він підійшов до неї, коли вона вже відходила від рафаелівської Мадонни, і вони майже мовчки поминули ще кілька залів, а потім не кваплячись попрямували додому.

— Як мені не хочеться їхати! — несподівано вирвалось у нього. — Я так поспішав у цей Гейдельберг, це ж головна мета моєї поїздки, а зараз наче у безвість мене хтось штовхає. Наче від сонця в якусь темряву.

— Що ви! Там нарешті почнуться ваші справжні заняття, робота. Ви слухатимете таких знаменитих професорів. Ви напишете мені про все? Я чекатиму ваших листів.

— Обов'язково напишу. Але я не звик писати і пишу дуже рідко. Я не люблю листів для годиться, формальних, і коли вже пишу комусь із товаришів, то тільки для того, щоб розмовляти як у дійсності, без переліку буденних справ. Потім, було, перечитаю сам, жахнусь, що це я написав, швидше рву листа і обмежуюсь трафаретними рядками.

— Я розумію це. Інколи в мене буває так само. Та ви обіцяйте мені не перечитувати своїх листів до мене і ніколи не рвати. Гаразд? Я прошу про це. І наказую. Тоді і я писатиму вам.

— Обіцяю, — почервонів він.

Він червонів, як дівчина, сам сердився за це на себе і, звичайно, не здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.

«Ви зрозумієте все недоговорене в листі і всміхнетесь з досадою, і цього вже багато, а я сподіваюсь ще й на співчуття.

Прощавайте, мій добрий друже, пам'ятайте душею люблячого Вас Ол. Пассека.

Не забудьте Вашої обіцянки писати до мене. Не рвіть і Ви Ваших листів, Ви знаєте, які вони мені дорогі, як вони будуть сприйняті.

Та невже ми з Вами більше не побачимось?

Моя адреса поки що в Гейдельберзі: Poste restante (До запитання (франц.).

Поцілуйте за мене Богдася».

Як добре, що він не перечитав цього листа, а то справді міг порвати. А вона чомусь перечитує його наодинці, і на устах мимоволі з'являється усмішка.

Певне, він уже в Гейдельберзі. Чи напише звідти? А може, Гейдельберзький університет, цікаві лекції, нові знайомства затьмарять ці випадкові п'ять днів?

Власне, що їй цей юнак? її дружби бажає Герцен, з такою увагою і ніжністю пише їй листи Іван Сергійович Тургенев. Макаров збожеволів зовсім, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж не зовсім байдуже — обоє весь час жартують, і обом приємно бути вдвох. Але то все не те, не те! То все досвідчені «дорослі», старші за неї, статечні, а тут зовсім інше. Він щасливий від її погляду, її подиху, і це починає мати якусь владу над нею, і вона все повертається до думки, а чи напише він з Гейдельберга? Чи пам'ятає? Чи забув? Власне, нічого ж було і забувати, і пам'ятати нема чого, — інколи думає вона скептично. Але часом їй здається — трапилось страшенно багато за ті п'ять днів.

Лист прийшов через чотири дні... Чи читала хоч колись чиї листи з таким нетерпінням, з таким бажанням одразу, одразу охопити все, що є на цих аркушиках — чи не холодніший він за перший? Чи не лист це для годиться? Ні! ні! ні!

«От ми вже й у Гейдельберзі, мій милий друже. Тут, напевне, дуже добре, та на душі у мене якось темно, неясно, а від цього все, що оточує, здається не в справжніх своїх барвах. Вже давно відома істина, що щастя в нас самих, і від стану душі нашої залежать погляди на речі, які нас оточують...»

...В юності їй також здавалось це незаперечною істиною, але ж чому вона й досі прагне якогось «щастя»; і, здається, воно могло бути «завтра», — а «сьогодні» його нема, нема і, напевно, його вже не може бути. Щастя — це коли, як писав цей хлопчик, — поділ з іншою душею, з якою знаходять одна в одній опору. Давно-давно не відчуває вона ані опори, ані поділу з Опанасом. Спочатку він був «старшим другом», а потім, потім — нудним, прискіпливим чоловіком, якого треба терпіти. Що ж — вона терпить...

Вона ще ніколи, навіть у думках, не зраджувала його. Хіба то зрада, що їй далеко цікавіше з іншими, що з ними вона відчуває себе людиною, живою жінкою, а з ним — невдалою дружиною?

Але при чому тут цей хлопчик? І не цікавіший, і не розумніший за багатьох інших, а саме від нього зовсім особливо чекала листа з Гейдельберга і радіє, що він написав одразу, як приїхав. Він дивився на нове місто і думав про неї, про неї!

«...Що б там не було, а тут, напевне, дуже добре. Місто лежить між горами на березі Неккара, вулиці чисті, красиві, по всій головній вулиці — крамниці, які тут далеко кращі за дрезденські.

Як на самому місті, так і на всьому житті у Гейдельберзі нема ані найменшого відтінку повітового містечка або дрібного міста Німеччини, це щось на зразок колонії вільних, освічених людей, які живуть тут з метою мати насолоду від усіх естетичних сторін життя — тому Ви розумієте, як легко тут живеться...»

Як він наївно дивиться на все і бачить тільки хороше, те, що зовні, на поверхні, — який він ще молодий!

Може, про когось іншого вона б додала «і дурний», але це не в'язалось із його виглядом, довірливими теплими очима... У неї, навпаки, виникає якесь почуття ревнощів — там так добре, легко, зручно, що йому літня, неспокійна, нещаслива жінка? Вона в цю мить відчуває себе зовсім нещасливою — грошей з Петербурга не надсилають, і вона, власне, не знає, чим сплатити за пансіон, у якому мешкають. Опанас лежить, палить цигарку за цигаркою і в думках обвинувачує все і всіх, а найдужче її. А про гроші треба клопотатись їй, і що найважче — говорити з найближчими друзями, позичати у них.

Лист раптом здався далеким, звідкілясь з іншого світу. Вона читає вже майже байдуже: «Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора ми найняли квартиру, і потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя»...

Звичайно. Так само, як і в Дрездені — «мала квартирка» на п'ять кімнат! Затишний московський чай навколо вечірнього столу. Земляки. Розмови.

«...Я почав відвідувати університет, хочу продовжувати вивчати англійську мову, займатися музикою. Сидітиму вдома, читатиму, вчитимусь».

Вихований мамин син. Марія гірко кусає губи. Затишне спокійне кубелечко. Спокійне професорське майбутнє, їй уже не хочеться дочитувати листа. Ну, що можна відповісти на нього, крім банальних епістолярних звичайностей? Але вона читає далі.

«Та, проте, я буду самотній... Чи приїдете Ви сюди, мій друже? Я все сподіваюсь. А як би тут Вам було добре, спокійно — і для Вас, і для мене, і для Богдася».

Він збожеволів? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може, просто він згадав спільну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде до Петербурга прискорити її нове видання, а вона ще лишиться долікуватися. Ну, звичайно, він про це й пише: «Здоровий клімат і, можливо, спокій духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре може скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здорові і тілом, і душею...»

Адже вона скаржилась у Тетяни Петрівни, що досі лікування їй не дуже допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лікарі не доберуть, у неї знову жахливі головні болі...А він так наївно висловлює свою турботу про неї.

«Прощавайте, мій милий друже, приїздіть швидше.

Душею відданий вам

О. Пассек».

«Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати наші портрети, а писати, мені здається, краще Poste restante. Якщо Вас не обтяжить, пришліть мені слова двох українських пісень: вашої любимої і пісні про Галю. Або ні — адже Ви самі приїдете і тоді самі скажете слова і наспіваєте мотив. Так?»

...Вона не покаже цього листа Опанасові, як і першого. І сама писатиме «Poste restante».

...А добре було б переїхати до Гейдельберга...