Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 153

Якийсь старий, — завжди в юрбі знаходяться такі, що все розуміють і передбачають, каже:

— Тут одразу мілина, потім глибоко, потім знову мілина, а потім уже й дна нема! Треба знати це місце. Хіба можна аж туди запливати? — бурчить він докірливо.

— Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю вас, витягніть швидше, його можна буде відкачати, це ж тільки зараз трапилось, правда, Богдасику, тільки зараз! Його можна буде відкачати! — благає Марія.

І раптом знову починає несамовито гукати:

— Митю! Митенько!

Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибігли, нетерпляче чекали, гомоніли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море, — пристають похмуро до берега, на зміну їм випливають інші. Лише та шаланда, на якій сидять вечірні знайомі, весь час кружляє, шукає, кидаються у воду з неї хлопці, знову виринають, відпливають, припливають, мовчазні, суворі, стурбовані.

Минає година. Друга. Третя. І вже дивляться жінки не на море, даючи всілякі доречні й недоречні поради чоловікам, а з неприхованою скорботою дивляться на Марію. Вони вже знають. Ця жінка приречена найстрашнішому горю. Поряд з нею — смерть.

Нарешті його витягли. Митю.

Люди стоять, безнадійно опустивши руки.

Хіба можливо повернути до життя людину після стількох годин у воді, на дні!

Як цього не розуміє його жінка?

Вона витирає йому волосся, вона цілує його, намагається привести до пам'яті.

— Ну, зробіть же, зробіть йому штучне дихання! Адже рятують так! — просить вона молодого лікаря і старенького фельдшера, яких- привели сюди.

І раптом починає голосити, так голосити, як ніколи не голосять тут, на півночі.

— Відведіть її, відведіть її додому, — каже лікар. Але її неможливо відірвати від небіжчика. Вона вчепилася за нього руками.

— Ні, ні, ні, я не відійду, він ще може отямитися! І лікар каже:

— Не чіпайте її. Пані, заспокойтеся, ми спробуємо ще. Він-то знає, що це безнадійно. Розрив серця у воді.

Вона не відходить ані на мить.

Митю витирають, одягають — хто про все турбується? Вона не знає. Завжди знаходяться чулі, добрі люди. Його везуть до маленької церкви. Звідки з'явилася труна? Вона вже мовчить і рухається, як сомнамбула.

— Я буду тут, коло нього, — каже вона таким голосом, що всі розуміють — будь-які розмови і вмовляння надаремні. Вона все ще не вірить, що він мертвий, їй здається — він отямиться.

Цілу ніч вона сидить в церкві коло Миті. Люди приходять і йдуть собі, вже увечері нікого нема, крім церковного сторожа, який час від часу заходить, запалює нову свічку, поправляє лампади і, похитуючи докірливо головою, знову куняє на подвір'ї коло дверей.

А вона сидить коло Миті.

На стіні праворуч ікона божої матері — діви Марії.

— За що ти караєш мене так важко? — питає вона. — За що ти дала йому загинути?

Вона дивиться, вдивляється в нього, як часто дивилася ночами й думала: «Ніколи, ніколи не покину тебе». Його обличчя не спотворено раптовою смертю. Він лежить спокійний, наче живий. Тільки не чує її. Ніколи не почує.

— Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю — бога нема і чудес нема, коли б він був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке чудо — що ти живий, Митюшо, що це тільки страшне наснилося мені. Ти не чуєш. Я не вберегла тебе, Митю!

Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно, наче безсило, схиливши голову на його груди і з жахом відчуваючи крізь тонку сорочку холодне непорушне тіло.

Інколи плутались думки, їй здавалося — то Саша лежить у труні, він же так довго хворів і помер на її руках. А Митя живий, він же сказав, що незабаром повернеться з моря...

Коло ікон блимали тоненькі вогники в лампадах, і святі на іконах наче ворушились, і сумно й безнадійно дивилася на неї з ікони праворуч Казанська божа матір, і Марія знову докоряла їй, своїй святій.

Вранці приїхали з Риги студенти — до них одразу долинула страшна звістка. Дехто з них заходив до Писарєва і Марії в готель, коли вони перебували в Ризі, дехто знав його з праць, і тепер усі були здивовані, приголомшені — лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, ніж завжди уявляли його поза очі, і це його дружина коло нього — така ж гарна і молода — у такому розпачі... і так жалісливо і безсило глянула на них.

— Ходімте додому! — запропонував хтось.

— Вони просиділи тут самі-самісінькі цілу ніч, — зітхаючи, мовив церковний сторож, — навіть вийти на хвилинку щось випити, з'їсти не схотіли.

— Цілу ніч? Одна? І не боялися? —вирвалося в одного з студентів.

— Чого боялася? — спитала Марія.

Боже мій! Які дурні люди! Як вона могла боятися бути коло Миті? Колі б він устав — вона б зраділа, тільки зраділа, вона цього чуда й чекала цілу ніч. Вона про це не сказала, тільки глянула так здивовано, що одразу всі відчули, яке недоречне питання...

* * *

Її та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися перед Дуббельнею — «Франкфурт-на-Майні». Спитали, кого повідомити.

— Слепцова. Він скаже Некрасову. Слепцову Василеві Олексійовичу.

Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а їй — відповісти.

— Тут нізащо. Я повезу до Петербурга.

— Треба ж дозвіл.

— Дайте телеграму Слєпцову.

Так, Слепцов, Некрасов, усі друзі з будинку на розі Литейного — це ж їй найближчі люди. І Митя ставав їм близьким, «їхнім».

— Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, — несподівано твердо сказала вона і раптом проявила несподівану наполегливість і енергію.

Дійсно, Некрасов одразу надіслав Слепцова і гроші від редакції «Отечественных записок».

Слідом за Слєпцовим, за дорученням редакції «Дела», від Благосвєтлова приїхав видавець Павленков, близький друг Митиної сестри Вірочки. Із Слєпцовим Марії було легше, і він лишався з нею весь час, поки міністр внутрішніх справ дав дозвіл на перевіз тіла Писарєва до Петербурга. Майже через три тижні. Митя лежав у подвійній труні, яку потім для перевозу морем поставили ще в спеціально замовлений ящик.

Від матері приховували його загибель.

* * *

На морі знялася буря. Хвилі здіймалися чим раз вище й вище і загрожували залити невеличкий пароплав «Ревель», що йшов із Риги до Петербурга. Марія весь час стояла на палубі. Богдан, схудлий, зажурений, уже цілком дорослий, був із нею безмежно уважним і ніжним, він просив її піти в каюту, полежати, відпочити. Але мати то рвучко обіймала його і міцно притискувала до себе, то мерщій відсилала самого, — а йти з палуби відмовлялась.

Спочатку їй просто легше було дивитися на море, дихати тут, ніж сидіти в напівтемній маленькій каютці. Хоч і від цих хвиль їй хотілося часом заховатися, бо крізь їхній гуркіт, рев вгтру їй все вчувалися ті невблаганні могутні рокові звуки, що приголомшили її в Домському соборі.

Може, то й було передчуття, пророкування неминучої, невблаганної біди?

А потім вона, коли б і хотіла, не спустилася б до каюти, бо стала боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмі.

Забобони, прикмети тяжать і тяжітимуть над людьми, особливо таких професій, які постійно перебувають у небезпеці в боротьбі з стихіями.

Уже шепотілися і команда пароплава, і пасажири, поглядаючи на даму в глибокій жалобі, і до неї долітав цей шепіт і страшні слова, їй здавалося, коли вона піде в каюту, — трапиться щось неймовірне, непоправне.

Слєпцову було погано від цієї бурі. Але ж до кого вона могла звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собі місця, знову підійшов до неї, вона швидко написала на клаптику паперу:

«На палубі хвилювання. Дізналися, що знаходиться в ящику, і присікуються до мене. Публіка дуже незадоволена, що ночувала з покійником.

До того ж, ящик тече».

(Так їй сказав один із старих і, певне, добрих матросів, бо він дивився на неї з співчуттям і жалем).