Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 142

«...наче Гарібальді» — мимоволі порівняла вона. Навіщо їй згадувати Італію?

Навіть у розмовах з Юленькою Єшевською намагалася обминати ту подорож — Степан Васильович Єшевський, Бородін, вона з Богдасем... Саша...

Але ж скрізь у тих колах, де їй доводилось тепер бувати, знову почали згадувати Гарібальді і стежити за його діяльністю.

Там, за кордоном, у Парижі завжди здавалось — все, що відбувається в Італії, дуже близько, поряд, і як близько приймали до серця усі події 18(і2 року, як обурювалися, коли король Віктор-Еммануїл, якому Гарібальді здобув перемогу, оголосив його просто бунтівником і направив проти його загонів, які вирушили з гаслом «Рим або смерть!», свою армію разом із французьким військом. Під горою Аспромонте Гарібальді було поранено і взято в полон. Якийсь дивний, ніби почесний полон! Ця рана в ногу була найважча з усіх ран, сліди від яких він мав на своєму тілі. Та ще була і найважча, моральна, рана. По всіх усюдах усе прогресивне людство, всі робітники країн Європи і палка молодь чекали нетерпляче повідомлень про стан його здоров'я, скликали мітинги, збирали кошти. Отоді й відзначилася російська молодь у Гейдельберзі, надіславши до Гарібальді славнозвісного професора Пирогова.

Гарібальді дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хіба він заспокоївся? У тисяча вісімсот шістдесят шостому році він у лавах італійської армії виступає проти Австрії. Цього раз-у прекрасна Венеція нарешті приєднана до Італії.

І знову, коли перемогу одержано, Гарібальді вже не тільки не потрібний урядові, а навіть небезпечний — бо страшно, що народ під його проводом піде на боротьбу за свої права не тільки проти чужоземних ворогів!

Але 1866 рік — важкий Маріїн рік. Усе відбувалося наче за тридев'ять земель, і коли їй щось розповідали, вона примушувала себе удавати, що це її цікавить, а до неї ніщо як слід не доходило.

Та у вересні 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали і розпитували кого тількимогли про міжнародний конгрес «Ліги миру і свободи», який відбувався в Женеві, У президію серед інших були обрані Гарібальді й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марії, коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не поїхав. Казали — не захотів. Російська емігрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалі у Герцена тепер були непорозуміння. На конгрес приїхав і другий знайомий Марії — Михайло Олександрович Бакунін. Учасники конгресу являли цілковиту суміш думок, переконань, настанов і бажань. Соціалісти різних відтінків, анархісти, буржуазні пацифісти і навіть клерикали.

Може, тому Герцен і не поїхав. що не вірив у якийсь путній наслідок? Вже набридли і дратували безпідставні захоплення Бакушна, бакунінські анархічні заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли і не згодний з Бакуніним, не може йому протидіяти. Авторитет «Колокола» в Росії після поразки польського повстання підупав саме через підтримку Герценом поляків. Марія не знала, що все більше замислювався Гернен над настановами «марксидів», як він називав оточення Маркса, з якими не сходився і не знайомився ближче через того ж давнього друга — Бакуніна.

Про це все потім дізналася Марія, коли все ж таки їй довелося ще в житті зустрітися з Герценом, знову писати йому...

Кожна групка однодумців хотіла використати трибуну конгресу, щоб довести правоту своїх ідей.

Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрів народного героя — Гарібальді, коли він вийшов у своєму гарібальдійському плащі, сивокудрий, простий і в той же час упевнений в правді своїх дій, та голосно і водночас проникливе й щиро зачитав свої тезиси, сповнені гуманізму й віри в добру волю людства.

«Всі нації — сестри, — виголошував він, — лише демократія спроможна знищити бич людства — війну... Лише раб має право воювати з тираном! Це єдиний випадок, коли війна дозволяється».

Гарібальді готував громадську думку всієї прогресивної Європи до остаточного об'єднання Італії. Адже Рим був ще під владою папи — тільки Рим в усій Італії був відокремленою, дивною і страшною державою!

Після конгресу Гарібальді вирішив, що час наспів, уже треба розпочинати свій «хрестовий похід», і відвідав різні провінції. Його знову заарештували і знову відправили на Капреру! Полонений у власному домі.

Капреру оточили військові суда — фрегати, броненосці, невеличкі пароплави, зафрахтовані урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува, Гарібальді не залишив свій острівець і не опинився серед своїх вірних сподвижників.

Яке ж було здивування всіх — і прихильників, і ворогів, коли в середині жовтня Флоренція з захватом приймала й вітала народного героя!

А про подробиці його неймовірної, фантастичної втечі серед буряних хвиль та ворожих кораблів дізналися значно пізніше.

Похід почався вдало, та під Ментаною, недалечко від Рима, загін Гарібальді був розбитий об'єднаними силами папських і французьких військ.

Про цю подію несподівано Марії довелося дізнатися докладніше, коли вона повернулася з Москви до Петербурга.

Вона знала, що в неї на квартирі зупинився Карл Бенні.

Ще раніше Марія дала йому на це дозвіл, бо Кардові треба було тримати іспит на лікаря при Петербурзькій медико-хірургічній академії.

Повертаючись до Петербурга, вона непокоїлась. Ніде правди діти — звичайно, непокоїлася.

Карл Бенні, паризький приятель, близький приятель, свідок її життя з Сашею, його хвороби, її горя...

У листах Митя згадував Бенні. Як вони зустрінуться? Вона і Карл? Як триматимуться? Як розвинуться їхні стосунки?

Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...

Як важко стрічатися з друзями з іншого життя! Мимоволі хвилюєшся, наче їхня оцінка, їхні критерії, їхній присуд мусять на щось вплинути, можуть щось змінити, наче чекаєш на якесь виправдання.

На жаль, так, на жаль, нічого цього було непотрібно. Всілякі думки щодо цього виявились зайві.

Карл стояв перед нею такий пригнічений, такий зажурений, яким ніколи не бачила його Марія в Парижі.

— Що з вами, Карле, милий? — вирвалося у неї, коли він мовчки нахилився поцілувати їй руку при зустрічі, і їй здалося — не хотів, щоб вона помітила сльози на його очах. Неприємності з академією? Ні, він не з таких, щоб з приводу цього вішати голову, — хіба мало труднощів довелося йому подолати в житті, щоб іти вибраним своїм шляхом!

— Маріє Олександрівно, дорога, я тільки-но дізнався, що мій брат Артур, ви знаєте його, він познайомив нас у Парижі, — він загинув у битві під Ментаною у гарібальдійському загоні.

Перед смертю, та ще такою несподіваною, все здається дрібним, не вартим уваги. І де б бідний Карл мав одразу стільки щирого співчуття, як не у Марії Олександрівни? Адже і в Парижі всі завжди звикли бігти до неї з більшими і меншими прикрощами.

Це ж вона у Парижі ходила до їхньої старої матері, щоб розрадити, заспокоїти її, коли Артура було заарештовано в Росії, і вигадувала різні причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на її запитання в листі про Бенні,він тоді насмішкувато відповів: «...що вам Бенні загорівся?»

Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Бенні, англійцем за паспортом, поляком по батькові, росіянином по любові до Росії, а врешті — патріотом кожної країни, де точилася боротьба за визволення, за незалежність, за краще життя пригнічених? І от — загинув у Італії!..

Марія розпитувала всіх, хто хоч трохи більше знав про події в Італії не лише з газет.

Торік друкував свої кореспонденції у «Санкт-Петербургских ведомостях» Володимир Онуфрійович Ковалевський, з яким зустрічалися, і саме тепер він, захоплений природознавством, запропонував Миті перекладати Брема. У своїх кореспонденціях він як очевидець писав про виступи гарібальдійців, гостро критикував італійських лібералів. Повернувся він з Італії на початку шістдесят сьомого року. До цього часу Марія говорила з ним більше про роботу, свою й Митину, і не дуже дослухалася, коли чоловіки дуетом починали лаяти не тільки італійських лібералів.