Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 133

«Я, напевне, не писатиму про «Дым», принаймні тепер, — писав Митя. — Не буду з двох причин. По-перше, мені необхідний деякий простір, щоб я міг висловити ті думки, на які мене наводить Ваша повість. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналі лежить рука попередньої цензури».

О, ця цензура, найлютіше зло, що не тільки гальмує, а спотворює все в літературі!

«По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре і захоплююче або зовсім не писати. А я весь цей час, уже близько півроку, відчуваю себе нездатним працювати так, як працював раніше у зачиненій клітці. Вся моя нервова система струшена переходом до волі, і я й досі не можу оправитися від цього потрясіння. Ви бачите самі, як недоладно написано цього листа і як тремтить моя рука. Я почекаю писати про «Дым», поки не відчую себе спокійніше й міцніше. Але я передам Вам, наскільки зумію, основні риси мого погляду на Вашу повість».

І він одверто написав про те, про що говорив і Марії, і що сцени у Губарьова аж ніскілечки не завдають йому прикрості, і так само навів прислів'я: «Дурнів і в олтарі б'ють».

«Я сам, — писав він, — глибоко ненавиджу всіх дурнів взагалі і особливо глибоко ненавиджу тих дурнів, які прикидаються моїми однодумцями та спільниками. Далі, я бачу, що сцени у Губарьова складають епізод, пришитий до повісті на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рівноваги і не опинився в невластивому йому товаристві червоних демократів. Що удар дійсно падає праворуч, а не ліворуч, на Ратмірова, а не на Губарьова — це зрозуміли і самі Ратмірови...»

До речі, про те, що це зрозуміли самі Ратмірови — Іван Сергійович дізнався одразу. Він сам знав, як вони йому добре «вдалися» в. романі, і як він влучно поцілив! Йому розповіли знайомі: «справжні» генерали так образилися, що, зібравшись у Англійському клубі, ухвалили написати автору колективного листа з рішенням виключити його зі свого товариства! Тургенев шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, і відмовив це робити. А Тургенев сміявся і скаржився друзям: «Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотій рамці на стіні повісив би!»

Звичайно, ні Писарєв, ні Марія про це не знали.

А над листом Писарєва Іван Сергійович замислився. Той напрямки писав: «При всьому при тому «Дым» мене рішуче не задовольняє: він уявляється мені дивним і зловісним коментарем до «Отцов и детей».

І він знову писав так, як казав Марії, про Каїна і Авеля, і невже перший і останній Базаров умер у 1859 році від порізу пальця або переродився в Біндасова. Але ж у Писарєва ніяких сумнівів не було, що Базаров існує, як же Тургенев його не примітив? Не міг він не написати й про те, що його дуже здивувала і ущипливо вразила в кінці повісті одна «глибоко фальшива та несподівано солодка рулада». «Ви, без сумніву, зрозумієте, про що я кажу. Це, звичайно, дрібниця, але я рішуче не розумію, як це вам спало написати таку дивну фразу?»

— Ти натякаєш про «царське слово»? — спитала Марія.

— А звичайно, — пам'ятаєш, як у нього: «... і лише одне велике царське слово «воля» витало, як божий дух, над водами». Ну, просто соромно за нього!

— Я певна, це вставлено для цензорів. Але ти правий, треба було обійтися без цього.

Згодом, в окремій книжці, що вийшла незабаром, вони обоє з задоволенням побачили, що цієї «солодкої» рулади немає, та й у відповіді на цей лист Тургенев пояснив Миті, чому він написав її, так, саме так, як і припускала Марія.

Іван Сергійович писав, що від душі хотів би продовження знайомства і принаймні листування, поки не побачаться.

На жаль, вони не побачилися з причин, незалежних від них. Трагічних причин.

6

Марія вже помітила: після кожної зустрічі з Благосвєтловим Митя повертається сердитий та роздратований.

— Він не вносить у нашу справу ані розуму, ані таланту. От раніше він був інший. Коли я починав тільки працювати, він добре вплинув на мене, щоб я зрозумів, у чому саме полягають обов'язки чесного літератора, і я зрозумів, — літератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути схожим на лагідне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток. А наші російські письменники — аби гроші платили! Як шевці, хто купує, тому й продають. Знаєш, Марі, я радий, що ти не дала свої твори Каткову. Такої поведінки колись навчав мене Благосвєтлов. Він тоді прихильно ставився до мене.

— А що з «Русским словом» було б без тебе? — заперечила Марія. — Хіба журнал набув би такого значення?

— Ну, не тільки без мене... Ти не згадала Зайцева, інших.

— Гаразд, тим більш обурливо... Що Благосвєтлов без вас? А як він з вами поводиться?!

— Признатися, він став просто неможливий у своїх взаєминах із людьми. Він в одну мить може все зіпсувати, над чим міркували, працювали, — розладнати, переплутати і просто оскандалити своєю метушливістю, роздратованістю, якоюсь короткозорою задерикуватістю і якоюсь пристрастю до порожньої і в той же час красномовної полеміки.

— На жаль, дуже вже часто тепер надибуєш на таку... порожню та красномовну.

— Я не хочу вважати його поганою людиною, — вів далі Митя.

— Та він же просто перетворився на хазяїна-буржуа у ставленні до всіх вас, — обурено перебила Марія.

— Ти б тільки почула, як він розмовляє з наборщиками, службовцями, — не міг не згадати Митя.

— Це правда, що він ударив одного з робітників?

— Достеменна правда. І він ще дорікає мені панством!

— От уже таки справді «панство» — наше життя, — знизала плечима Марія

— А ти б побачила, як він живе, яка квартира! Та хоча двері з червоного дерева, поліровані, підвіконня мармурові, скрізь понатикані кришталеві вази, бронза, дорогий посуд, рояль від Бехштейна. на якому, певне, ніхто не грає, — все свідчить про абсолютну відсутність і крихти смаку. Уяви, в нього був навіть лакей — негр. Правда, з приводу цього з нашого Євлампійовича, з Благосвєтлова, так глузували, що він його досить швидко звільнив. І разом з усією цією дурною пишнотою він торгується із співробітниками за копійки, як якийсь дрібний крамар. Знаєш, він зменшив мені гонорар, коли я сидів у фортеці, — мовляв, його й так там годують, гроші йому не потрібні!

— Він просто огидна людина! — спалахнула Марія. — І як люди перероджуються! Мені боляче, що ти мусиш терпіти його. Я, звичайно, розумію, він почав видавати «Дело», а це ж буде продовженням «Русского слова».

— Я не дуже в це вірю, — признався Писарєв. — Цензура цензурою, але й сам Євлампійович і мені, і Зайцеву ставить такі рогатки, що просто неможливо працювати. Я жадаю більшого простору для роботи, але він скрізь, де може, торочить, що я видохся.

Що може бути для літератора болючішим, коли колеги, а то й друзі з жалісливою міною, — мовляв, нічого не поробиш, — голосним шепотом, щоб усі чули, ніби між іншим, але підкреслюючи, кинуть: «Виписався. З'їздився. Кінь, та не той». Хіба вона сама на собі це не відчувала і не відчуває? І це трапляється часто, коли письменник «мовчить» не тому, що видохся, а коли замислив щось більше, ширше, може, навіть на кілька ступнів вище, значиміше, ніж раніше, і важче для втілення, — а оці ніби співчутливі жалі й питання: «Щось вас давно не чути», «чи скоро порадуєте?». А за спиною: «Нічого вже після «Народних оповідань» не дала надзвичайного». І не може ж вона кожному такому «другові» перераховувати, скільки написано й надруковано повістей та оповідань, скільки перекладено її творів іншими мовами. Коли люди не хочуть помічати та знати — це так легко зробити!

А щодо Миті — це така несправедливість із боку Благосвєтлова! Навіть після фортеці за кілька місяців він уже стільки написав!

— Ти ж йому дав таку цікаву статтю «Образованная толпа», а «Будничные стороны жизни»! Хто ще так тонко зрозумів Достоєвського, його Раскольникова? Шкода, що це лише перша частина твоєї роботи, а найдужче я чекаю, коли ти напишеш про Гейне. Ти ж знаєш, як я його люблю!