Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 114

Хлопці, втомлені фізично, нервово перенапружені, довго спали, все ніяк не могли отямитися... Трохи очунявши, поснідавши, Тедзик почав роздивлятися в хаті, бідній, але чистій, з вишитими рушниками на іконах і навіть із стосиком книг у кутку.

Він зацікавився. Згори лежало євангеліє, потім якісь лубочні видання, а потім, потім...

— Дивіться, хлопці, — гукнув він, наче побачив щось надзвичайне. — Дивіться! «Кобзар» і «Народні оповідання» Марка Вовчка! — Тепер було зрозуміло, чому саме цю сім'ю вибрали для їхньої схованки.

* * *

— Маріє Олександрівно, — мовив Тедзик, розповівши їй усе. — Ви тільки збагніть. Ваші «Народні оповідання» я побачив під час утечі. Потім з'ясувалося: цей робітник відвідував недільну школу на Подолі. Ні, він не був ані революціонер, ані підпільник, але ж він читав уже «Кобзаря» і ваші «Народні оповідання», і це дало підставу повірити йому, довіритися. О, ви не уявляєте, як я зрадів! Я хотів попросити у нього цю книжечку, та потім подумав: «Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди».

Марія сумно глянула на нього.

— Ая була так далеко від них, — мовила вона. — Ну, а далі, далі як було?

— За тиждень «Чорний ангел» надіслала нам офіцерський одяг, і ми помчали далі.

— А ви побачились із нею?

— Ні, ні з нею, ні з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно, попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили, щоб повідомили наші одчайдушні панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.

— А ті, що лишилися там? Утекли?

— Не знаю. Невідомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди. Антось тепер доліковує рани, які, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що мені накажуть, може, поїду до Італії, може, в Гейдельберг, а може, лишуся поки що тут...

* * *

Що Антось Юр'євич втік із Прозорівської башти, стало там відомо не одразу. Ще кілька днів дурили голови вартовим і контролю, і до втечі готувалася друга партія. Адже нікому з начальства й на думку не могло спасти, яким саме чином могли втекти перші. Розкрили зовсім випадково, і друга партія втекти вже не змогла.

Потеплішало, вже віяло справжньою весною. Сніг танув. Раптом вартовий, що ходив повз стіну фортеці, ставши на сніг, провалився під землю! Зняв несамовитий крик. Так було відкрито підкоп із в'язниці і стало зрозуміло, як втік Юр'євич, але спіймати його вже не могли.

Щодо Тедзика й Михася—тут сталася цілковита плутанина, бо вони були у в'язниці під вигаданими іменами й прізвищами.

* * *

— Чи знатимуть про це все потім, про кожного З вас? Ваші справжні імена? — мовила Марія.

— А яке це має значення! — безтурботно відповів Тедзик;— Аби, нас було багато,!, хай хоч через багато років, щоб перемога була за нами.

12

— Як добре, що ми самі, без чоловіків, чотири, жінкиписьменниці, — каже Єлизавета Василівна Саліас, щирогостинним жестом запрошуючи сісти навколо круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали і який тепер правитиме за чайний.

Олександра Миколаївна — Шурочка — з жалем заперечливо хитає пишноволосою голівкою.

— Я ще далеко не письменниця. Я тільки бажаю, Підстрижена, як належить сучасним передовим жінкам» Аполлінарія Суслова скептично підбирає губи. В її високій постаті, худорлявому обличчі є ідось дражливе й спокусливе.

Марія про себе відзначає; «Мабуть, вона чомусь ображена на людей». Вона сама, як завжди, на людях спокійна і недуже говірка. На зауваження «про чотирьох письменниць» вона ледь усміхається без іронії, письменниці так письменниці. Адже дві молодші в цій счетвірці — Шурочка Якобі й Суслова — теж пробують писати. І внутрішнє чуття підказує Марії, що Шурочка, яка ще не знайшла себе, — обов'язково знайде. В неї є добра увага до людей, цікавість до життя без зосередження на собі, на своїх жіночих переживаннях, хоча їх у неї доволі! Покинула жорстокого першого чоловіка, розлучена з дочкою, яка лишилась у її матері і за якою нестерпно сумує. Життя з любимою людиною — Валеріем Якобі — весь час затьмарюється його ревнощами, турботами за малятко, вона втомлюється від художницького богемногопобуту, від постійних нальотів гостей-художників, від того, що весь час доводиться викручуватись із грошима, від того, що ніколи не може розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самій, і попри всі ці незгоди вона завжди з доброю усмішкою дивиться на всіх, наче вважає, що все це тимчасово.

А чи буде писати, працювати самостійно в. будь-якій галузі Аполлінарія Прокопівна — важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на самому початку, тим більше, коли людина в такому збентеженому стані, як тепер Аполлінарія Прокопівна. Адже Саліас уже встигла співчутлнво-конфіденціально розповісти про її нещасливий роман з цим дивним і мало приємним письменником Федором Достоевським. Власне, з її слів важко було зрозуміти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо графиня то починала жаліти дівчину й ганити Достоевського, то виходило, що сама Аполл.інарія йому зрадила з якимось палким іспанцем, студентом-медиком, а тепер страждає. Марія знала, що Суслову часто відвідують і її лейб-медик Карл Бенні. і син самої графині Саліас — Євген. Якось у Карла прорвалось у розмові з Марією: «Ой, то страшна жінка. Комусь добрі кислиці сняться». Сама ж вона справила на Марію якесь непевне враження. Коли прийшла вперше до Марії — була тоді й Шурочка, — раптом розплакалася. Шура й Марія злякалися, кинулися втішати. Виявилося, що та зустріла по дорозі бідну голодну жінку й розхвилювалась. Все було не те щоб штучно або неприродно, але з ноткою істеричності, що не зблизило жінок, і вони не могли знайти вірного потрібного тону для взаємного контакту.

А оповідання, яке дала Суслова потім читати Марії, здалося якимось безпомічним і примітивним — про якусь нещасливу любов, не було за що зачепитися, щоб похвалити. Хоч би якийсь цікавий поворот чи вдалий своєрідний образ, сама постановка питання— нічого не могла знайти Марія. Та в Марії завжди була якась милостива поблажливість, особливо до жінокписьменниць. їй завжди хотілося знайти якісь виправдовуючі мотиви. Розмовляти ж саме про літературу, творчість, про свою працю з Сусловою їй раптом стало нецікаво, і вона з трудом підшукувала нейтральні теми для розмови; Певне, та це відчувала й проеебе вирішила, що Марковичка надто багато про себе думає, і хіба ж може передова жінка цікавитися, де вона шиє плаття t чи хороший у неї пансіон? А те, що Марковичка ретельно взялася допомогти її молодшій сестрі, яка хотіла приїхати вчитисй на лікаря, — це Аполлінарія сприйняла як належне, тим більше, що й Марія не чекала за це подяки.

Ні, не виникло у них приятельських взаємин, та й тієї душевної близькості, як у Марії з Шурочкою, як не намагалася цього Єлизавета Василівна Саліас. не виникло! От і зараз Саліас здавалось, що мусить бути дуже інтересно, адже в її салоні зустрілися, познайомилися чотири неабиякі жінки. Єлизавета Василівна, звичайно, розуміла, що справжній талант — це Марія Олександрівна, але вона любила опікувати, протегувати, вірити сама в уявлені образи і примушувати інших так само захоплюватися тим, чого насправді нема. II експансивній істоті потрібна була завжди кипуча діяльність, яка найдужче проявляється в слозах, нестримній мові, вона завжди щось доводила, переконувала інших, приписувала їм сама думки, проти яких гаряче заперечувала. Перші враження від неї були як від людини, життя якої наповнене вищими інтересами, потім, придивившись ближче, особливо до її строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися самі собі, як могли вони її неглибокі переконання, мінливі думки вважати за щось стале й серйозне. Але потім все ж таки розрізняли, що за шарами всіх химерних екзальтацій є місце й для справжнього співчуття друзям і спроможності допомогти в скрутний час. Може, тому й було в неї так багато різноманітних знайомих і друзів. З багатьма вона листувалася, улаштовувала зустрічі й знайомства.

— Ну, як ваші відвідини установ для сліпих та глухонімих дітей і для малолітніх злочинців? — питає вона Марію і Шурочку. — Ви ж удвох ходили?