Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 112

— Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?

— Тихше, присунься, — раптом почув Тедзик слова, вимовлені, безперечно, у цілковитій свідомості. — Слухай, Тедзику, мені, звичайно, дуже зле, — зашепотів Антось, — а втім, не настільки, як я ще удаю. Мені треба зволікти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волі. Ми мусимо втекти звідси. Ти розумієш, коли я піду на допит — кінець один: шибениця. Це надто безглуздо — такий кінець, коли ми тільки почали життя і діло...

Звичайно, це було безглуздо — отак сидіти й чекати шибениці. Тедзик в усьому поклався на Антося.

Антось лежав. Він вставав лише, коли всі спали і коли Тедзик з іншими хлопцями пересвідчувалися, що і варта куняє. Тоді Антось вставав і тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькі загратовані щілини-вікна.

Тедзик раптом згадав тут, у в'язниці, у Прозорівській башті київської фортеці, те, що чув колись малим..Про це,'здається, казав його батько матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва і сиділи, і тікали, і були в засланні... Та, врешті, не так уже важливо, хто з них казав, а Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик, навпаки, боявся, що час біжить надто швидко і вони не встигнуть підготувати втечу.

У в'язницях Києва, Житомира, Вінниці сиділи сотні повстанців, та це зовсім не означало перемоги приборкувачів повстання. По-перше, їх дурили ці ж самі арештовані, сидячи за гратами, по-друге, вони тікали, всілякими засобами тікали.

Багато ув'язнених називалися не своїми прізвищами, казали імена вже забитих, збивали з пантелику жандармів. У сутичці під Верхоліссям у полон узяли світловолосого й світлоокого юнака, якого називали "козаком Савою", а прізвище його було Іванський. За кілька днів хтось довів, що це Тарасович — один з ватажків, невловимий і небезпечний. Поліція раділа. Та радість її була передчасною. Юнак утік просто з-під її носа, і згодом було виявлено, що з волі підкупили навіть ісправника, поліцейських чиновників, і він втік, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! І був це начальник повстання в Київській губернії, поручик київської інженерної команди Володислав Рудницький!

На волі діяла безупинно підпільна організація допомоги ув'язненим, діяла запально, наважуючись на ризиковані неймовірні вчинки. Розлютовані жандарми казились. Вони ніяк не могли намацати ниток цієї організації, бо «зараза» проникла 'навіть у варту, навіть у їхнє середовищеі Одні допомагали ув'язненим із співчуття до ув'язнених, з ненависті до начальства, інші — не вважали за потрібне втримуватися перед підкупами, треті — під загрозою помсти.

Тедзик був уже не Шуазель, він назвався вигаданим прізвищем і доводив на допитах, що він потрапив цілком випадково в ту колотнечу, його взяли помилково, він і в Києві не жив, плів хтозна-що. Антосеві було важче. Його взяли лід його ім'ям, провокатор-свідок запевняв, що саме він — ватажок київського загону і взагалі київського підпілля. Та вдень Антось лежав:, стогнучи і не рухаючись...

На волі не дрімали. Чого тільки не вигадували, особливо жінки, особливо дівчата. Вони збирали кошти, підкупляли варту, зав'язували близькі знайомства, з офіцерами поліції, у кожної з них сидів «наречений», з яким благали побачитись, в передачах передавали в найрізноманітніший спосіб не лише записки, а навіть інструменти, які могли б зиадобитяся.при втечі. , Молодь є молодь. Вже за кілька днів, виглядаючи з-за грат, хтось із юнаків весело повідомляв усій камері:

— .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!

«Чорним ангелом» назвали невідому поки що, тонку високу паненку, в усьому чорному, з чорними величезними очима і чорним волоссям, пасма якого вибивалися з-під жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося — вартові її просто оояться. У цій камері, де сиділи Антось і Тедзик, не знали, хто вона.

Камера їхня була вщерть переповнена. «Скрізь так, — проговорився з нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, —як оселедців у бочці, та воно вам на краще. Це коли в одиночній — то вже каюк. Або, не приведи господи. Косий капонір!»

Косий капонір — то вже. був для смертників або довічно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт київської фортеці та використовували для ув'язнення. Київський Шліссельбург. Він містився в ущелині київських валів, коло військового госпіталю: Крім природних неприступних стін — крутих високих горбів, ще збудували високу огорожу, і скрізь стояла посилена варта.

Випадково, — а може, й не випадково, — від одного з офіцерів; варти дізналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий університетський берейтор. Усі враз змовкли й схилили голови.

Звідти порятунку не могло бути!

За кілька хвилин, коли офіцер пішов, хтось із хлопців мовив:

—- От цікаво б дізнатися, а що з Вабієм? Невже Вабія забрали й віддали графині?

— Ні! — озвався інший. — Вабій був наш до кінця — його забили в сутичці.

Прозорівська башта не була така безнадійна, як Косий капонір. їхня камера містилась низько, майже підвальна, і найкраще їм було видно ноги — багато ніг — у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офіцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певні години прийому передач починали мелькати жіночі ніжки.

— Дивіться, за «Чорним ангелом» вже з'явилось наше Чортенятко, — повідомив юнак, який притулив обличчя до грат — «черговий по гратах», як жартома називав таких Тедзик. — Дивіться, слово гонору, воно мені до вподоби більше, ніж «Чорний ангел»!

— Я розумію, що варта боїться «Чорного ангела», я б сам її боявся! — признався Тедзик.

— Ой, товариші! Чортенятко із своїми усмішками та бісиками в оченятах просто заговорює зуби черговому офіцеру.

— Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька ніхто нас не застукав, — мовив із своїх нар Антось. — Що ви гадаєте, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врешті і на ваше Чортенятко, і на «Чорного ангела».

Шкандибаючи, він причвалав до віконця.

— Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко — Зуня — наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана!

— Так я ж бачив Казика й раніше, і тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит — він же офіцер!

— Значить, він як офіцер буває тут! Треба неодмінно зв'язатися з ним і з Зунею! А я хворію далі, і нога не дає мені ходити, — мовив Антось, вкладаючись знову на нари.

Він недаремно оглядав усі кутки, не тільки в камері, а й у коридорі, куди інколи вночі виходив, недарма він розпитував фельдшера, чи далеко до тюремної лікарні, а потім зітхав і казав: «Ні, мені не дійти, ви вже не сердьтеся — приходьте до мене», а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко їм, бідним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, — взагалі, всі були зайняті виясненням всілякими способами топографії і географії їхньої фортеці і навколишніх місць, головне — шляхів до Дніпра. Яка була радість, коли в одній із передач, яку передали дівчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, — Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом відчув під зубами папірець.

— Матка боска! — вирвалося у нього. — Я ж міг його проковтнути!

— З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! — захвилювався Антось.

— Ой, тут треба не читати, а розглядати...

На крихітному цигарковому клаптику папірця було точно намальовано план фортеці, позначена тюремна стіна над глибоким яром і пункти, де вартують караульні, а головне, було підписано і вказано стрілкою, що під стіною мусить проходити давній підземний хід!

Антось довго міркував над цим пожмаканим папірцем, врятованим від зубів Тедзика. Антося ніхто нічого не питав, його не чіпали, поки він сам не поділився своїм планом.

План був ризикований, готуватися треба було довго, та він усіх захопив.

— Ми робимо підкоп. Нам треба мати вихід, хоча б найвужчий, щоб дістатися цього стародавнього підземного ходу. Ні, не з нашої камери, це неможливо, з підвалу, куди є вхід з нашого коридорчика і яким ніхто не користується, як уже ви всі помітили, бо це занедбане підвальне приміщення, де звалений різний мотлох, і от із нього, з цього підвалу, треба підкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому плані, що нам надіслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас уже такі налагоджені зв'язки з частиною варти, що тепер ви всі просто гуляєте спокійно собі в коридорчику, палите цигарки й базікаєте з черговими офіцерами.