Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 106

За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у повстанські загони, вже з ледь прихованим докором за легковажність, нерозважливість або з лицемірним жалем стрічали поранених і переможних втікачів, чудом врятованих.

Марія проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само жадібно перечитувала «Колокол». Який невимовний сум огорнув її, коли прочитала в «Колоколе» про загибель Андргя Потебні в бою повстанського загону. З розповідей Сахновського вона наче добре знала його, і здавалося їй — вона бачила його, бачила. Може, у Желіговського? Може, у Салїас? Адже казав Сахн&вський, що він, Потебня, так змінював свій зовнішній вигляд і так перевтілювався для конспірації, що часто й' друзі його не впізнавали. Та, може, ті сірі уважні очі мовчазного юнака, що так пильно одного, вечора вглядався в неї, — може, то були його? Чому вона тоді не заговорила з ним?

Вона потім дорікала Сахновському, — чому не показав, не познайомив з Потебнею?

— Не довелося, — тільки й відповів Сахновський.

І Сераковський загинув. Його повісили...

Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.

* * *

Писати для Марії — це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся — не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь — куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!

З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.

Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.

— Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво — його дружина Олександра Миколаївна.

Жінка — справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса — усмішка, що немов усіх зігріває.

Трапляється така краса, що одразу скажуть — «яка мила», а потім уже «красива», бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.

Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках — певне, їй років двадцять — двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.

— Я дуже рада познайомитися з вами, — каже Олександра Миколаївна. — Я читала ваші твори, ваш роман у «Современнике» про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.

— Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, — підхопила графиня. — Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.

— Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, — усміхнулась Марія. — У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.

— Так, так, навпаки, нам — двом письменницям, старій і молодій — завжди є про що поговорити.

— О, з вами про різницю віку не думаєш, — щиро сказала Марія. — Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.

— Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні — жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, — засміялася графиня. — Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.

— Щоб чинити опір?

— Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. — Нахилившись до обох жінок — Марії і Олександри Миколаївни, — графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: — Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає особисту трагедію. Якось не находить місця в житті. — І додала багатозначно: — Вона була близьким другом письменника Достоєвського, ближче ніж другом, але чомусь наступив розрив.

— Шурочка, — покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.

— Гарна пара, — мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: — Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, — добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.

Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг — одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.

Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як подругу, хотілося взяти під руку, піти кудись удвох, гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомінкими, де на тебе ніхто не зверне уваги, або принаймні хотілося сісти десь. у куточку, подалі від усіх і розмовляти одвертіше й, щиріше, ніж із Єлизаветою Василівною.

А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:

— Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! — Але, зітхнувши, додала: — І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії — абсолютно не вартий її А тут — її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.

— Вона і син? — спитала Олександра Миколаївна

— Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,

А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...

— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.

— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.

— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.