Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 103

— До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.

— Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор «Основи», по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори «Марко Вовчок», і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій «Основі» я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!

— Та що ви? — здивувалася і розсміялась Марія. — То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.

— Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...

— Годі, годі, — замахала руками Марія.

— А як він редагує, — не втихомирювалась Надія. — Часто від думки автора нічого не залишається!

— Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, — і додала лукаво, по-жіночому, — в усіх відношеннях.

— Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, — засміялась Надія, — тому він і плете хтозна-що. — (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).

— Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.

— А його тепер теж нема в Петербурзі.

— Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх «основ'ян».

— Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого — їй же право, «Современник» справедливо нам дорікнув.

Марія подумала: «От коли б видавати за кордоном — тут не можна, звичайно, — український журнал на зразок «Колокола», вільний, революційний». Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.

— Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матеріалів? — захоплено казала вона. —Скільки з України полинуло б звісток, скільки молоді, що прагне діла, адже в кожному університеті і в Києві, і в Харкові, і в одеському ліцеї ростуть гуртки. Лондонські видання через Одесу поширюються, певне, не менше, ніж тут, у Петербурзі або в Москві. Мені розповідали хлопці, які зараз за кордоном. А всі слов'янські країни? Хіба для них це н( було б живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про поляків і казати нема чого.

— Ну, поляки не «однакі». Деякі мріють українців усіх під Польщу.

— А ми «однакі»? Ви ж так не думаєте, Надієчко! Це побоювання Василя Михайловича. А згадайте друзів Тараса Григоровича, Желіговського, Сераковського, Станкевича? З Желіговським ми часто зустрічаємося в Парижі, я буваю у нього. І знаєте що, я б до журналу притягла б багато жінок. Оце була б сила!

— Як я часто думаю про це, скільки нашої жіночої сили гине в оцих хатніх турботах, в цих кубелечках удаваного сімейного щастя! — аж загорілася Надія. — Це було б надзвичайно!

— Про що ви так палко розмовляєте? — спитав, заходячи, Василь Михайлович.

— Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, —з викликом кинула Надія.

— Жінки завжди лишаються жінками, — добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такі жіночі розмови, ніж небезпечні тепер — на політичні теми.

Прощаючись, Марія міцно обняла Надію. «Поки я тут, я вас часто бачитиму».

Саме від Надії вона дізналася докладно і про весняні студентські заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хірургічної академії, було також тоді заарештовано, і Надія не тільки переживала за молодшого брата, вона всією душею співчувала молоді.

Але ці розмови також точилися не в присутності її чоловіка, Василя Михайловича Білозерського.

* * *

«От не пощастило!» — подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!

Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським. Ніколи не бачилися, а немов були близькі знайомі. Адже їх звів її друг Добролюбов, коли вона зустрілася з ним у Неаполі. Короткий час, усього три місяці, а здавалося, їхня дружба тривала довгі, довгі роки! Для неї його смерть була великим горем. Аж до самої смерті його вони листувалися. І поки вистачало у нього сил, він читав коректури її творів, в «Современнике» вони надрукували «Жили-были три сестры». Завдяки Добролюбову Чернишевський узявся за її літературні видавничі справи, Некрасов вважав її своєю.

Тепер нема надії скоро побачити Чернишевського, а от і з Некрасовим не познайомилася.

З «Современника» у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.

Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов.

«Добре, що хоч з ним познайомилась», — подумала Марія в першу мить знайомства.

«Як добре, що ми познайомилися! — з радістю думала Марія весь час перебування в Петербурзі. — А Саліас Єлизавета Василівна зовсім не права. Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово і однобічно дивилася на нього!»

Ще в Парижі чула про Слепцова від Єлизавети Василівни Саліас. Він був товаришем її сина Євгена, був замішаний у московських студентських історіях, а в її журнальчику «Русская речь» надрукував свої перші нариси. Талановиті, розумні нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її невиразному плутаному журналі, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга й одразу відчув своє справжнє рідне місце в «Современнике».

Графиня Саліас, згадуючи його, казала: «Він напрочуд красивий, просто красень, і жіночим питанням займається не лише в своїх статтях».

Він, справді, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим, холодним. Та ж Марія, коли хотіла, вміла швидко розтопити будь-який холод! Василь Олексійович одразу відчув, що ця молода, гарна жінка, на якій Париж уже лишив свій відбиток, перш за все — колега, товариш по роботі.

Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони подружилися в Італії, сподівалися на зустріч у Петербурзі, і он як трапилось...

І Миколу Гавриловича так і не побачила, тільки листовне познайомились.

— Він також дуже хотів вас побачити, — сказав Слєпцов. — Ви б чули, як він говорив про вас, про ваші твори, як високо їх цінив. Він казав, що після Гоголя ви тепер один з кращих прозаїків.

— Ну, це занадто, — почервонівши, засміялася Марія. — Іноді й великі уми надто захоплюються і помиляються.

На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творів, і перебільшені похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що Чернишевський так відгукнувся, і ще дужче боліло за його долю.

В них обох, і в Марії, і в Слепцова, підсвідомо було вже таке відчуття, що саме Микола Олександрович Добролюбов і Микола Гаврилович Чернишевський наказали їм зійтися, і подружитися, і бути в одному таборі.

Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як триматися, і Марії було байдужісінько, що він був такий красивий, Дон-Жуан, як казала графиня Саліас. До того ж вона зрозуміла, що це неправда. Звичайно, жінки закохувалися в нього, інакше й не могло бути, але ж він справді був захисником і борцем за жіночі права, тут він перейняв естафету від Михайлова, і він радів, що познайомився з жінкою-письменницею, яка розуміла, що справа не в дрібних подачках, полегшеннях і дозволах, а жіноче питання — одне з основних засад докорінної зміни всього устрою життя. Марія швидко зрозуміла, що він тої ж віри, на яку навертав її Добролюбов, — соціалістичної.