Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 34

У Гребінки Тарас познайомився з Панаєвим та іншими літераторами, що друкувалися в «Отечественньїх записках», «Современнике». Тут на вечорі вперше почув він про Бєлінського, талановитого молодого критика, про якого моторний, живий Панаєв говорив із надзвичайним запалом.

Справді, статті його привертали увагу всіх, хто більш-менш цікавився літературою.

- Ми таки перетягли його до Петербурга з Москви,— задоволене казав Панаєв.— Для російської літератури почнеться нова доба. Звичайно, визнані петербурзькі знаменитості звисока дивляться на нього, звуть студентом-недоучкою. Але ви знаєте, навіть Пушкін цікавився його думкою,. а Бєлінський був тоді ще зовсім молодим.

Тарас побачив Бєлінського на вечорі у Струговщикова. Взагалі, то був чудовий вечір у квітні 1840 року.

Зібралося багато знайомих і, звичайно, Великий Карл. Скільки карикатур намалював він у той вечір з Глінки! «Глінка на балу в Смольному інституті», «Глінка «обожаемый», «Глінка, що співає без голосу і без фрака» (Це вже, звичайно, коли лишились тільки свої!), «Глінка в захопленні від своїх творів», «Глінка замислив нову оперу» і так без кінця. І Брюллов і Глінка були в ударі — але не з самого початку...

Мета вечора - послухати приїжджих музикантів Дрейшока і Стера. Приїхали брати Кукольники, Федір Толстой, Одоєвський, Панаєв, скульптор Яненко («завжди П'яненко», як його звали), Сологуб, Микола Маркевич, з яким Тарас уже добре був знайомий. Прийшли ще художники й літератори.

Зайшов чоловік років 32-х, худорлявий, блідий, з строгим обличчям.

- Це Бєлінський, — сказав Маркевич Тарасові. Бєлінський довго сидів мовчки, осторонь; та його втягли в розмову Сологуб і Панаєв. Тарас не наважувався заговорити, але йому дуже хотілося послухати, про що вони говорять.

До Тараса долинула фраза Бєлінського:

- Якщо у мистецтва відняти право служити громадським інтересам — це значить не возвеличувати його, а знищувати. Це ж позбавить його живої сили-думки, це ж значить зробити його забавкою гультяїв.

Тарас присунувся ближче. Ця думка, висловлена переконливо і твердо, одразу захопила його.

«Я тепер не промину в журналах жодної статті Бєлінського», подумав Тарас.

Заговорили про Лєрмонтова - справа з його дуеллю тільки-но нашуміла в Петербурзі.

- Знову його, бідного, в заслання на Кавказ, — зауважив Панаєв. - Ви бачилися з ним недавно, Віссаріоне Григоровичу?

- Так, я був у нього в ордонанс-гаузі, коли він сидів там за цю дурну дуель. Тепер він на мене справив зовсім інше враження, ніж раніш.

У суворих сірих очах Бєлінського щось потепліло.

- Це буде другий Пушкін!—зауважив хтось.

- Скоріше Байрон!

- Ні, — заперечив Бєлінський. - Це не Пушкін і не Байрон! Це - Лєрмонтов. Навіть тепер, коли він ще такий молодий і тільки почав свій літературний шлях, він зробив так багато, а скоро ім'я його стане народним.

Знамениті музиканти вже готувались почати концерт. Для них спеціально були взяті на прокат два роялі (які вони сумлінно розбили на кінець вечора). Напевно, піаніст Дрейшок був віртуозом, але щось його музика не робила на Тараса належного враження. Він поглянув на Глінку — цікаво, як той сприймає цю музику? Глінка трохи нахилив убік своє кругле обличчя і раптом, підморгнувши, шепнув: «Ач, як пальцями котлети рубає». Тарас мало не засміявся. Бєлінський непомітно встав і пішов, не дочекавшись вечері. Тарас співчував йому.

Проте, коли сів за рояль Маркевич і заграв з скрипачем Стером концерт Ліпінського - Тарас відчув себе на сьомому небі. За вечерею заговорили про нову оперу Глінки «Руслан і Людмила». Глінка не витримав, підсів до рояля й почав виконувати окремі номери, імпровізувати нові. Лишилося мало людей — тільки свої.

Музика Глінки, веселі малюнки Брюллова і зустріч з Бєлінським — яка чудова ніч! Вечір тягнувся до ранку.

Тарас відчував різні нові повіви серед молоді, якийсь

чистий подих у літературі. Наче молодим хотілося ширше розкрити вікно у російському літературному домі... Коли б частіше зустрічатися з Бєлінським...

*

У 1840 році в друкарні Фішера в Санкт-Петербурзі вийшов перший «Кобзар» Тараса Шевченка.

Вітаю, Тарасе, від щирого серця! — обійняв його Євген Павлович.— Що ж то скажуть про нього, як приймуть?

Незабаром він повідомляє:

- Прочитайте «Отечественные записки» № 5.

Тарас хвилюється дужче, ніж перед здачею програми в Академії.

У цьому номері надруковані вірші Лєрмонтова, Кольцова, повість Панаєва. Тарас розшукує відділ «бібліографічної хроніки».

«Имя г. Шевченки, если не ошибаемся, в первый раз еще появляется в русской литературе, и нам тем приятнее бьіло встретить его на книжке, в полной мере заслуживающей одобрения критики».

Ну, значить можна спокійно читати далі досить таки велику рецензію. От цитати з його віршів і похвала Штернбергові за малюнок, а головне, схвалюють те, шо вірші його «так безыскусственны, что вы их легко примете за народные песни и легенды малороссиян, это одно уже говорит в их пользу».

Хто написав цю статтю? Підпису нема. Але Панаєв говорив, шо відділом бібліографії там відає тепер Бєлінський, отже він принаймні знає про цю статтю і згоден з нею.

У кав'ярні на Невському Тарас швидко переглядає свіжі номери газет. От ше рецензія в «Литературной газете»:

«В стихах Т. Г. Шевченки много огня, много чувств глубоких, везде в них горячая любовь к родине. Его кар-тины верни с натурой и блещут яркими живыми красками.

Вообше в авторе этих малороссийских стихотворений виден талант неподдельный».

Задоволений Гребінка щоразу при зустрічі наче дарує: — Прочитайте «Современник». Бачите, літературний Петербург прийняв «Кобзаря».

Так, «Кобзаря» прийняли в Петербурзі. На черговій вечірці у Гребінки шумно вітає Панаєв, басом співає «многая лета» Гулак-Артемовський, що вже полонив «на Великому театрі» весь Санкт-Петербург, а Гребінка задоволене посміхається:

- Що ж, «Тарас був парубок моторний». Що не кажіть, а такого ще не було в нашій поезії. А от у моєму альманасі «Ластівка» будуть нові твори нашого милого кобзаря.

От і з України лине перша вісточка. Пише «коханому паночку Тарасові Григоровичу Шевченку» старий Квітка-Основ'яненко:

«Господи милостивий, читаю... Ну, ну. Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його небагацько та й те навстопудилось, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє... Дивлюся... Жіночка моя хусточкою очиці витирає... так читали й плакали...»

Читали, плакали і навіть вірші присвячували невідомому кобзареві на далекій Україні.

А народ, простий народ... О! Читали всі, хто тільки був письменний.

І Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв'язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він «не одинокий», він «не сирота», він кобзар свого народу.

*

Брюллов часто говорив Тарасові.

- Усе життя я мрію створити картину з російської історії. Скільки героїчного виявив народ у боротьбі з ворогами, що намагалися захопити нашу землю. У Москві я гадав, що напишу картину, присвячену Москві. Але зараз інший сюжет хвилює мене.

Вечорами він весь час щось малював, накидав на картон. Тарас розумів, що його вчитель задумав велику картину.

Якось уранці в кооидорі Академії Брюллова зустрів Струговщиков. Карл Павлович був у збудженому настрої. Хлопчик Ліпін, його «синок», тягнув цілу купу художнього начиння!

- Йдемо на облогу Пскова,—заявив Брюллов. -Пам'ятаєш, я показував тобі ескіз. Працюватиму у великій майстерні, нікого не пускатиму. Ти вже будь другом, надсилай з моїм Лукіяном по дві чашки кави, два яйця та миску супу. І нікому ані-ні! Ну, почнемо благословясь!

Тарас був заглиблений у свої академічні заняття, та й чекав, поки Брюллов сам покаже йому свою роботу. Справді, тижнів за два Брюллов зайшов до нього у сірій робочій блузі, з пензлем у замазаних фарбою руках. Тарас глянув на нього і зареготав — маестро схуд, заріс бородою, але очі задоволено блищали.