Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 27

- Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.

- Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.

Він загорівся сам, як юнак.

Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.

Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.

Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.

Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне — Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе «музичне», вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме — Аполлон не знав і не насмілювався питати.

Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:

— Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір — портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.

Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.

Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще в Москві і домігся обіцянки дати їм відпускну з кріпацтва.

Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. «Надішліть мені мого синочка», написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.

Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:

— Як живий... зовсім як живий.

- Киш-ш, — жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.

- Подивись, Іване, на ці прекрасні руки,— захоплено мовив Аполлон, — які ніжні, задумливі руки! Так і відчуваєш, що зброєю їхньою було легке перо. А очі, уста! Тільки Брюллов може написати такі живі очі людини.

І за своєю звичкою, відомою вже всім товаришам і вчителям, Аполлон натхненно продекламував:

— Воспоминание и я одно и то же,

Я образ, я мечта,

Чем старе становлюсь,

Тем я кажусь моложе.

Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі — Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.

Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.

«ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ»

Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса.

Аж ніяк не можна було сказати, щоб його як художника так уже цікавило сердите рябе обличчя Ширяєва, проте він взявся намалювати для нього його ж портрет з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка.

Уже два роки він, як дбайливий вихователь, доглядав його, ввів у «Товариство заохочення художників», познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням і дивувався, як швидко вбирає в себе цей юнак усі знання, що уривками перепадають йому, з якою жадобою ковтає книжки і може вже розмовляти в колі Сошенкових друзів, як розвинена, освічена людина. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над ним, і він був іграшкою в руках свого хазяїна.

Хазяїн, пан Енгельгардт, бундючився і кричав:

- Навіщо мені ці художники? Захочу і продам його сусідові поміщику.

І все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп.

Останні події примусили Сошенка знову прохати своїх старших друзів прискорити цю справу. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя - Прехтеля.

Білява жіночка в кучериках, фіжмах та оборочках, манірно закотивши очі, сиділа в кріслі з застиглим, як у ляльки, виразом обличчя, коли надворі почувся якийсь галас.

Іван Сошенко визирнув у вікно. Два лакеї тягли Тараса, а. червонопикий лисий Прехтель щось кричав, розмахуючи руками.

- Амаліє Густавівно, покличте, будь ласка, свого чоловіка, — тихо, але твердо вимовив Сошенко і поклав пензель на палітру.

Амалія Густавівна перелякано глянула на «пана художника», завжди такого тихого, скромного, і не пізнала його.

— Зараз, зараз! — заспішила вона і, підійшовши до вікна, закричала: — Meib lieber! (Мій милий!) На хвилинку! Що трапилося?— спитала вона, коли розлютований чоловік зайшов до кімнати.

- Це чортзна-що!—кипів Прехтель, і аж слина бризкала у нього з рота. — Цей хлоп почуває себе повним паничем. Він приходить сюди і каламутить усіх людей. Він починає казати їм про їхні права, настроює їх проти пана, проти мене, і я помітив уже, як вони починають сваволити. Я цього не допущу. Мені байдуже, що там базікають, що він художник. Зараз він хлоп, кріпак, і мусить знати своє місце. Я наказав схопити і відшмагати його на стайні різками. Я провчу його!

- Ні, ви цього не зробите! - рішуче вимовив Сошенко, сам не чекаючи від себе такого тону. — Соромтеся, кращі люди — поети, художники дбають про його долю, а ви, ви насмілюєтеся посилати його на стайню? Що ви робите? Схаменіться!

- Ну і що з того? — не вгамовувався Прехтель.— Поки що він — ніщо!

- Пані!—звернувся Сошенко до своєї кокетливої моделі. — Я звертаюся до вашого жіночого чулого серця. Ви повинні заступитися — інакше я не можу бувати у вашому домі і не приторкнуся більше до цього портрета.

Пані Амалії не було ніякогісінького діла до якогось там Шевченка, і вона не розуміла, чому «пан художник» бере це так близько до серця, її жіноче «чуле» серце ніяк не реагувало, коли на стайні карали когось із челяді. Та їй зовсім не хотілося сваритися з милим, чемним молодим чоловіком.

- Ну, mein lieber, заспокойся! — грайливою кішечкою пригорнулася вона до чоловіка. — Для мене, розумієш, для мене ти мусиш на цей раз простити цього хлопа. Я і пан художник просимо тебе. І навіщо нам псувати настрій перед обідом, коли до обіду я приготувала для тебе сюрприз, який ти найдужче любиш.

Прехтель ще упирався трохи, але не міг устояти перед чарами своєї половини і її обіднім сюрпризом. Він пішов дати наказ відпустити Тараса Шевченка.

Сошенко ледве закінчив сеанс. Руки йому тремтіли. Обідати він не лишився, посилаючися на те, що поспішає на урок. Він біг додому, до Тараса.

Сошенко ніколи не бачив його таким.

- Я підпалю пана, — казав той. — Я помщуся за себе і за всіх. Я заріжу його.

- Що ти, Тарасе, схаменись, заспокойся! - вмовляв його друг, сам украй схвильований. — Ти лише занапастиш своє життя...

- Воно нікому не потрібне, нікому! Навіщо я зустрівся з вами? Навіщо я вчуся, коли я не людина?

Він скочив з ліжка, схопив капелюх і кинувся до дверей.

- Прощавайте, Іване Максимовичу, не згадуйте лихом! - Тарасе! Постривай, Тарасе! —кричав йому Сошенко.

«Він близький до страшного діла, він може накласти на себе руки», і Іван Максимович сам побіг з дому.

Увечері він знайшов Тараса над Невою. Тарас сидів на перекинутому човні і дивився на кригу.

- Тарасе, слухай лишень мене! От тобі записка від Жуковського. Так, я бачив сьогодні Григоровича, я був у нього, після того, як ти втік від мене, мов божевільний. Він передав мені це зараз для тебе... Ну, от бачиш, потерпи ще трохи... Що пише тобі Жуковський?

- Дякую вам, Іване Максимовичу, — спробував усміхнутися Тарас. Його ніби трусила пропасниця, і зуб на зуб не міг потрапити.—Дякую святій людині Жуковському. Він, пише, що ще зовсім недовго і все буде гаразд.