Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 7

Нічого не можемо второпати. Де ми? За електронною картою — під нами ліси за Веленами. А насправді — вода. Але головне — ніяких смерек!

20.27. Радість наша вже стихла. Двадцять хвилин крутимося біля берега, але не можемо встановити координати гелікоптера. Сонце вже торкнулося води. Скоро воно втопиться.

Шукаю на карті цей берег і знаходжу його. Он ті два миси з клиноподібною затокою між собою, дуже схожі за картою на Вилчасті миси. Але це неймовірно, бо за тридцять кілометрів звідси „Смерековий рай“! Наша станція!

Через двадцять п’ять хвилин стоїмо на космодромі перед станцією. Дороті і Даяна, дружина Томаса, біжать до гелікоптера. Що ми їм скажемо? Що із справними приборами зробили петлю і повернулися назад?»

— Кінець світу. — Тарас відкинувся спиною на стінку, відвівши погляд від журналу. — Очі втомилися. — пояснив він. Тепер потрібно подивитися крізь шибку на небо, потім перевести погляд на край вікна. Потім знову на небо. Допомагає.

— Хлопці, а в цьому уривку щось є! — Наталка задоволено посміхнулась.

— Щось неправильне? — уточнив Остап.

— Саме так, неправильне.

— Остапе, йди включи автогенератор. Він неушкоджений, бо вже темно читати.

— А я б казав поки що не світити, а спостерігати за освітленими вікнами станції. Зараз добре видно галерею, одну з лабораторій, метеорологічну вежу і радіорубку.

— А, можливо, наступна сторінка — ключ до таємниці.

— Хочете знати мою думку? Ми прочитаємо цілий журнал, але нічого до кінця не зрозуміємо. Тому давайте зробимо так: я влаштуюсь біля вікна і буду слідкувати за тим, що відбувається на станції, для цього мені потрібен монокль з інфрачервоною заміною, а ти, Тарасе, візьми ліхтар і читай з ним, але під прикриттям столу. Непотрібно комусь бачити світло в кабіні.

— Кому?

— Будь-кому. Я не знаю, що може стояти за цим займенником. — командор поповз до вікна-ілюмінатора, чіпляючись руками за стояки крісел. За кілька секунд він вже підтягнувся до шибки і визирнув надвір. Наталка відразу ж підвела голову і запитала:

— Ну що там?

— Чорт, це ж дзеркальний склопластик. Зсередини видно все, а ззовні всі предмети в станції виглядають розмитими, до того ж, на поверхні цих вікон пропливають відображення вечірніх хмар. Я побачу кого-небудь тільки тоді, коли він підійде до шибки впритул.

— Тоді спускайся.

— Мені тут цікавіше.

Тарас підвівся і попростував до шафки, яка нависала під кутом над кабіною. Він відкрив її і витягнув з нижньої внутрішньої шухлядки ліхтарик. Внаслідок аварії шви шухлядки розійшлися і вона не бажала засуватись назад. Береговий кілька секунд намагався запхати її, але нічого не вийшло, тоді він попростував до іншої шафи, в якій висіли гідро- та термокостюми. Повикидавши весь спецодяг на перекошену долівку, Тарас сам заліз всередину шафи і закрився в ній. Через мить на стіну кабіни впала жовта смуга світла з щілини між дверками.

— «Експертиза показала, що під час польоту на Веленські висоти у всіх системах гелікоптеру не було жодного зламаного приладу. Як не дивно це звучить, але все тоді працювало просто бездоганно.»

— Ну як? Чути? — це гулке запитання перервало монотонне читання.

— Чути. — усміхнулася Наталка.

— " 25 вересня 2146 року.

Дороті Едмінгтон.

Я б ніколи не сказала, що наші хлопці люблять випити, але іншого пояснення годі й шукати. Якщо чесно — не знаю, що вчора сталося в гелікоптері. У всякому випадку в цей час на станції ніяких дивних подій не відбувалось. Спокій немов на маленькій фермі в Південній Дакоті. Чоловіки в полі, а жінки залишаються на господарстві, вдома. Тільки господарство в нас дещо особливе — колби, бюретки, оптика, акваріуми, гербарії, аналізатори. Все це не занадто цікаво, тому і вільного часу залишається вдосталь, от саме цю другу половину життя "Смерекового Раю" я, як правило, і описую... Люблю вступи.

9.00. До дев’ятої ми не живемо, а спимо. Виключення робиться у випадку довгострокових експедицій. Але дуже часто ми ще до дев’ятої встигаємо наробити купу різноманітних подій і ... сварок.

9.00. Ще раз. Отже ми поснідали. Чоловіки мовчать. Їм незручно вкотре пояснювати свою непричетність до зміни курсу гелікоптера. Сумна тиша. Після сніданку розходимося по лабораторіях. Я знову заглиблююся в царство інфузорій, коловерток, амеб і циклопів. Їх тисячі в одній склянці води, неймовірно різноманітних. Мені здається, що серед моїх дрібнюсіньких організмів є теж розумні істоти, звичайно ж, це тільки ілюзія, яка виникає після багатогодинного спостереження.

10.00. Зібралися в кают-компанії. Ендрюс веселий. Каже, що веселість ця пояснюється цікавими результатами його досліджень. Його відкриття полягає в тому, що в хвої навколишніх дерев в пластидах їхніх клітин переважає мономерний хлорофіл, його концентрація відмінна від основної статистики земних хвойних. Каже, що це, можливо, нова модифікація хлорофілу, не "а" і не "б", й не решта відомих на сьогодні типів хлорофілу. На Землі це була б фантастика, але ми не на Землі. Тут можливе інше сприйняття сонячної енергії, та й спектр випромінювання Сонця-2 дещо інший, а це вже стимул до подальших досліджень. Доведеться мені помучитися з евгленами, посидіти над їх генотипом, якщо будуть суттєві розбіжності в геномі, то це задасть хоча б напрямок роботи. Нам головне зачепитися хоча б за щось у будь-якій галузі і, виходячи з одної доведеної гіпотези, працювати далі. Після першого відкриття, інші почнуть наростати на ньому, як сніг на сніговій кулі. Ви ніколи не ліпили снігових мужиків?

Граємо в американський покер, як завжди, але не на гроші. Інакше, Селвінги після закінчення нашого контракту залишаться лиш з пенсійним посвідченням — вони завжди програють.

Гра затягнулася до обіду, всі розтягують час відпочинку. Часто складається враження, що ми не працюємо тут, а просто живемо. Сьогодні роботи мінімум, до того ж, денний робочий час — чотири години, без чіткого розкладу, та, однаково, всі піднімаються вранці, щоб пошвидше все зробити і бути вільними, проте деколи робота так захоплює, заворожує, що в душі прокидається науковий фанат, який заставляє сидіти тебе в лабораторіях зранку і до ночі. Бувають навіть випадки, коли хтось з нас працює і цілі ночі, як це було з плісеневими грибками і перевіркою їх на антибіотичну резистентність.

13.00. Піца-а-а! Ви вмієте її їсти? На Землі чи на Сарматії кожен з нас звик забігати щодня у маленькі піцерії по дорозі на роботу чи додому, чи під час обідньої перерви і перехоплювати там шмат сирної, грибної, з ковбасою, з анчоусами, з кукурудзою піци. Це — норма, але коли вам подають на обід запашну італійську піцу на іншопланетній станції — це справжнє щастя. Такі сюрпризи інколи видає наша кухня швидкого режиму. Ця машина щодня виводить весь персонал "Раю" з себе стандартами свого меню: оптимальний для здоров’я набір вітамінів, білків, жирів і вуглеводів. Кожен Божий день нам видають якісь кашиці, витяжки, натяжки, водички, і купочки незрозуміло чого. Але дуже рідко, зовсім без системи, без графіку ми отримуємо якусь смачнющу страву, як от мисливські ковбаски, шоколадний торт чи піцу.

Комусь можливо стане смішно з мого захоплення такою незначною подією, просто цей "комусь" не жив разом з нами на біостанції, тим паче, без відпустки.

14.00. Я з Даяною щойно повернулися з прогулянки узбережжям. Так хотіли поплавати, та вода виявилася захолодною для наших ніжних тіл, навіть влітку купатися тут захолодно — клімат тайги.

16.00. Знову всі у лабораторіях, крім Томаса. Він пішов у спортзал. Бріксті щодесять хвилин відриває нас від роботи своїми сенсаційними повідомленнями. Нарешті, він приходить до мене в лабораторію дуже веселий.

— Дороті, здається, що знову все правильно. Різновидів хлорофілу я не знайшов, це в стромі була просто якась модифікація і, швидше за все, аномальна.

— Помилився, — спокійно констатувала я.

— На сто помилок, як правило, одне відкриття.