Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 59

Фея обернена спиною до тебе, під її ногами ґрунт цівками сповзає в прірву і вона ледь втримує рівновагу, балансуючи на краю.

Він піднімає великий камінь і дивиться в нього, наче в дзеркало власної пам’яті — тіло Чуба в чорному поліетиленовому мішку, нерухома Наталка на столі медпункту, прихилене до скла обличчя Томаса, кров Даяни на піску морського пляжу. Це все робота фей! І камінь летить в спину діви. Та на мить обертається, а Тарас бачить обличчя Хвойної і розуміє, що знав про це давно. З порожнього обриву вниз зсипається пісок. Шнур зі спекотливим болем виривається з долонь і його кінець, ляскаючи по камінні, тікає і зникає за обривом.

Береговий з криком закриває обличчя руками і стрибає вниз.

Крізь криваво-червоний жар просвічує синява хвойних лісів...

— Занадто велика доза. Скільки ампул?

— Чотирнадцять замість однієї.

Синява поміж червоних іскор.

Він лежить на чорному і глухому дні, куди падав все своє життя. Політ чітко повстає з пам’яті. Ти впав, але все ще летиш знову і знову. З кожним ударом голоси світу німіють, тільки смокче тишу кардіограма. Маленький вогник на зеленому табло окреслить собою блукання твого серця.

* * *

— Це небезпечні люди. Звичайно, що вони як і кожна жива істота на землі мають право на життя, але ми не можемо так ризикувати, на карту поставлена наша безпека. Якщо СКЕУ дасть дозвіл на розголошення своїх секретних даних, то його вплив істотно зменшиться, що приведе до ряду суспільних катастроф. Смерть цих людей — політично-важливий крок для конгресу, їхнє знищення перетворюється у необхідність, до того ж, ці люди — букет психічних розладів, які всі незначні самі по собі, але разом доволі небезпечні. Ці люди вже не зовсім люди, хоча це звісно суб’єктивна думка. Наші спеціалісти не відмітили в їхніх тілах ніяких аномалій, та, можливо, ми на сучасному етапі розвитку не здатні помітити таких речей. Зараз усіх трьох доводиться тримати на транквілізаторах, зважаючи на їхню агресивність. Плюс та жінка, яка зникла у водах озера. Вона справді зникла! Наші загони пропеленгували усе озеро і нічого не виявили. Аналіз шлунків усіх кайманів і хижих риб в цьому озері теж не дав ніяких позитивних результатів. Навіть не вдалось ідентифікувати її особу, хоча у лабораторіях проаналізували усі волосинки і лусочки шкіри, які було знайдено на перекинутому космольоті. Це не Наталка Хвойна і не Даяна Селвінг, хоча на продуктовому складі була кров Селвінг, її ДНК не співпадає з тим, яке знайшли в одній із сонних капсул, отже, це могла навіть бути людиноподібна мешканка Океану.

Ці троє поставили під загрозу усе людство, бо провезли на нашу планету невідомо кого, ніхто з наших провідних науковців не впевнений до кінця, що невідома була людиною.

Дослідники, які вціліли, постійно марять, їхні свідчення не можна брати до уваги, бо вони часто суперечать один одному і самі собі. Остап Шуминський повністю втратив пам’ять, у інших часткова амнезія.

Зважаючи на обставини Рада Відповідальних Директорів СКЕУ на закритому суді ухвалила як вирок смертну кару для цих трьох дослідників. — Товстун обтер своє високе чоло кремовою батистовою хусточкою і перевів дихання. Він просто сяяв, адже його монолог ні разу не перервали. Президент уважно слухав і, здається, до кінця впевнився в необхідності знищення цих трьох живих доказів. — Я приніс документально оформлений вирок, який ви повинні затвердити. Якщо з вашого боку немає жодних заперечень, то поставте, будь-ласка, свій підпис у кутку цього документу. — чоловічок простягнув президентові великий хрусткий аркуш паперу і повторив: — У кутку!

— У кутку? — золоте перо забігало по папері і за мить на ньому з’явився рядочок красивих літер. Голова Ради відразу ж поспішно потягнув документ назад і, ніби мимоволі, пробігся очима по написаному.

Враз вся самовпевненість маленької товстої людини кудись зникла і в її очах виступили сльози від хвилювання.

— Вибачте, — пролепетав він, підвівши на президента по-собачому нещасне обличчя, — але я не можу розібрати цей напис.

— Він напрочуд чіткий і розбірливий.

— Але... "Скасовано"?

— Я відпускаю їх і маю на це повне право згідно з чинним законодавством. Чи ви, шановний Айзеншпіку, маєте щодо цього якісь заперечення?

На лобі товстуна виступила кілька великих крапель поту (він навіть забув їх витерти). Kілька секунд мовчки пожирав очима напис, який перетворював розкішний смертний вирок у нікчемний папірець. А потім, не приховуючи свого розчарування у голосі, пробурмотів:

— Ні, ніяких заперечень, їх відпустять.

— Звісно, що божевілля усіх трьох буде офіційно оголошене, а причина цього божевілля — галюциногенні наркотичні препарати, які вони вживали на Океані. Оголосіть про це на прес-конференції, і тоді ніхто з них трьох не буде небезпечним для проектів СКЕУ.

Коли маленька фігурка зникла за крислатими дверима, у величезному кабінеті на якусь мить запала тиша. Вона відразу ж сконцентрувалась біля письмового столу з горіху і самшиту, а потім розлетілась по кутах і розбилась на друзки. Президент встала із свого крісла і підійшла до дзеркала у масивній платиновій рамі, що висіло на стіні між оригіналами Валеджіо, підійшла, щоб усміхнутись сама собі. Її біло-золоте волосся потрапило у смугу прохолоди, що текла з кондиціонера, і розлетілось навколо голови, розставляючи пастки для сонячного проміння, яке губилось у його блиску. Сонце враз зникло з вікон, сховавшись за хмаркою, і безмежне світле добро ще чіткіше проступило в зелених очах президента.

Президент запалила сигарету і затягнулась густим смаковитим димом, який бузковими віхтями потягнувся до ґратчастих пащ вентиляційних люків. Маленькі жаринки беззвучно пожирали шматочки бразилійських трав разом з тонким папером, повільно, впевнено добираючись до ніжних і довгих пальців. Коли вишневі губи торкались до кінчика сигарети, жаринки жвавішали і бігли навипередки до фільтру кольору темного смарагду, залишаючи за собою сіро-кремовий попіл, який час від часу злітав в оздоблений золотом карапакс черепахи, що слугував попільничкою, а великі зелені очі мружились від задоволення. Через кілька хвилин біловолоса красуня опустила недопалок в панцир гофера, витиснула з нього останню цівку диму і великим пальцем повністю розчавила його. Повітря у кабінеті наповнилось пахощами екзотичних трав.

Їх випустять. Випустять? Ні, світ — теж в’язниця, просто ти настільки звикаєшся з ґратами навколо себе, що перестаєш їх помічати.

Ці троє нікуди не втечуть, навряд чи втечею врятуєшся від самого себе, від власної долі.

Тарас Микітчак (Львів, 2002)