Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 5

Чому, коли сидиш перед екраном, з’являється відчуття погляду, спрямованого тобі в спину? Можливо зараз хтось стоїть у дверях бібліотеки і цілиться в тебе? Яка моторошна ситуація! Це просто властивість людської уяви — малювати страшні картини у пустих приміщеннях. Страшно і безглуздо.

Береговий різко обернувся і побачив порожній прямокутник дверного пройому — нікого. Жарти підсвідомості, але краще довго тут не затримуватися. Він встав і підійшов до шухляд письмового столу. Їх шість, висуваються з тихим шелестливим звуком; верхня порожня; друга зверху — теж; третя дуже погано висувається, ніби щось застрягло в її пазах, але і в ній нічого; четверта і п’ята взагалі не висуваються, щось тримає рами шухляд, так ніби їх закрили на замок, хоча тут замка не повинно бути; шоста — теж порожня.

Врешті Тарас шарпнув на себе невідкриті шухляди, приклавши неабияку силу, і впав на підлогу: шухляди залишились у нього в руках. А на килимовому покритті лежить обгортка бортового журналу. Є, це саме він застряг у письмовому столі. Піднімаючи журнал з підлоги, чоловік помітив, що передньої обкладинки і багатьох листків немає. Дивно. Схопивши цей рукопис, Береговий притиснув його до грудей і вийшов з бібліотеки. Йому здавалося, що зараз навіть стіни кинуться відбирати цю дорогоцінність, списану різними почерками, але стіни залишались на звичайних місцях.

Тепер потрібно навідатись у радіорубку. І все. Останній пункт моторошної екскурсії. Зазирнути до передавача і бігти назад. Чоловік увійшов у ліфт і натиснув кнопку з цифрою «3», у його голові з’явилась нова думка: «Краще вийти з корпусу станції через виїзд із спортзали, тоді дорога до стартового майданчику вдвічі коротша і не доведеться вдруге проходити через кают-компанію, де речі ще зберігають тепло і енергію тих людей, які повинні жити тут, але кудись зникли».

Ліфт зупинився, чоловік вийшов з його капсули і побіг по скляному коридору до радіорубки. Ось двері до цієї каморки, вони відкриваються просто за клямку. Коли Тарас зупинився по другий бік цих дверей і повернувся обличчям до передавача, то одразу ж сильно зблід.

У щиток пульту регулювання параметрів зв’язку всаджена мало не по сам держак величезна алебарда. Її широке заокруглене лезо зачепило ще й динаміки — хтось одним ударом зруйнував єдину можливість станції зв’язатися з рештою світу. Варварство, але чому алебарда? Звідки взагалі з’явилася ця старовинна зброя тут, на станції? Хтось привіз її із Землі? Знову якесь безглуздя. І з якою силою нанесено удар! Пробито міцну верхню панель і кілька десятків сантиметрів переважно металевого плетива плат і провідників. А цей перерубаний сталевий кант тумби передавача! Били навмання, не вибираючи найслабшого місця в панелі. Мабуть, хтось із вчених, працюючих тут, збожеволів, один з них або всі зразу. Такі випадки серед персоналу ізольованих станцій траплялися і раніше. Ось, наприклад, троє японців у такому ж «Лінгвіку» на Сатурні перерізали один одного виделками — три смерті. Посмертний діагноз психоаналітиків — емоційний мортупізм, причина — відсутність жінок на станції, а також контрабандні диски комп’ютерного сексу. Машина не змогла задовольнити всі людські потреби... Але тут серед персоналу є дві жінки та двоє чоловіків, тим більше, що одна з них одружена зі співробітником цієї групи, разом працювали. Ідеальний набір, можна навіть у «гречку вскочити». Отже гострий сексуальний маніакалізм як причину божевілля можна відкинути, але чомусь нічого кращого на думку не спадає. Гаразд, над цим поміркується згодом у космоліті, та й багато чого випливе із даних бортового журналу. А тепер потрібно швидко вийти звідси. Як не хочеться вертатися назад в галерею, потім в спортзал... Адже той, хто розбив передавач, може бути на станції, а досі візитер просто випадково не помітив його, а можливо ця людина або люди спостерігають за ним, вичікуючи гарного моменту для...

Зброя! У холі в шафці повинні лежати лазерні пістолети, старий перевірений засіб оборони. Але повернення в хол — це просто знущання над власною психікою. Є ще один вихід — відкрити вікно, вибігти на край даху над виїздом, пролетіти кілька метрів і гепнутися на сам виїзд із спортзалу. Правда, якщо пошкодиш собі щось при падінні, виникнуть справжні проблеми, та головне — бажання жити. Хочеться без ризику вийти з корпусу, бо в ньому може бути все що завгодно. Кілька метрів висоти — ніщо у порівнянні зі спуском у ліфті і з повторною екскурсією через перший поверх.

Що ж робити? Ризикувати болем чи страхом? Береговий запхав журнал за пояс, відкрив віконну раму, здригаючись від її ледь вловимого порипування, немов лоза, проліз на дах і з полегшенням вдихнув насичений лісовими ароматами повітря. Але відчуття загрози не зникло.

Кілька кроків — і карниз. Унизу сіра поверхня гумової доріжки, яка спускається з другого поверху до кільцевого треку. Тарас зупинився над ринвою. Тільки б нічого собі не зламати. Боже, як високо! Якщо подивитись знизу-верх, то здається, що стрибнеш без вагань, бо дах близько, а згори все виглядає інакше.

Крок у повітря. Чоловік усміхнувся для бадьорості, серце пришвидшено калатало, адже не кожен день доводиться стрибати з такої висоти і робити це через боягузтво. Стрибнути з даху не така вже й страшна справа, але з іншого боку... Однак, це краще від невідомості. Коротка мить польоту, запечуть ступні і зад, впадеш, встанеш, якщо пощастить, і підеш.

У н и з!

Засвистіло у вухах, побачив небо, одежа затріпотіла, глухо стукнули ноги, перекинувся на спину і завмер. Ступні палають, немов ошпарені. У колінах стоїть тихий гул, ніби у колінну чашечку запустили бджолиний рій, цей же звук і в голові, окремі бджоли літають у нутрощах... Живий.

Береговий звівся на ноги і глянув на дах — як близько, варто тільки руку простягнути.

Спочатку він йшов повільно, потім кинувся бігти й обігнув одну із сторін багатокантового корпусу. Тепер видно перевернутий космоліт. З вікна кабіни виглядає Наталка, прилипнувши носом до скла, а по доріжці з ялівцями до станції поспішає Шуминський з надзвичайно схвильованим обличчям. Побачивши свого підлеглого, командор відразу ж закричав:

— Ти що, ідіот?

— Я маю бортовий журнал.

— Чому руки подряпані?

— Стрибав з даху, з чотириметрової висоти, з даху на виїзд.

— Чотири метри? Там усі шість, я прочитав у проспектах... Це не важливо. Потрібно запхати Андрія в мішок і віднести його у холодильник космольоту. Мішок у мене.

— Краще це зробити в темпі. Я бачив на станції деякі дивні речі.

— Дивні?

— Спочатку приберемо труп, потім про все розповім.

Обоє підтюпцем підбігли до тіла і командор витягнув з нарукавної кишені невеликий рулон чорного поліетилену, який вмить розгорнувся у саван, голосно зашарудівши.

— Смерть настала відразу. — Тарас за чуприну підняв голову мертвого напарника і скривився. — Не обличчя, а відбивна.

— Сильно не смикай, відпаде.

— Навіщо Наталка спостерігає за нами? Їй краще цього не бачити.

Синтетична тканина ніжно горнулася до мертвого тіла, вжикнула блискавка і Андрій зник у мішку. Чоловіки підхопили його на руки і понесли до корабля.

— Так, що ти бачив? — Шуминський краєм ока подивився на свого супутника, намагаючись не втомлювати кисті рук важкою і страшною ношею.

— Людей немає. Можливо я просто їх не помітив. Був у бібліотеці, там хтось стер всі файли і каталоги. В столі знайшов бортовий журнал, потім піднявся до радіорубки, там в пульті — алебарда, хтось розрубав нею верхню панель.

— Хтось? Алебардою? Ти мариш!

— Піди подивись сам.

— Ні. Саме тепер вишлю відеоробота.

Вони зручніше обхопили мішок і великими швидкими кроками попростували до космольоту. По мотузковим драбинам залізли всередину, підтягнувши за собою і мішок з тілом. Труп помістили в холодильну камеру і одразу ж повернулись до кабіни.

Наталка нарешті відповзла від вікна.

— Ну, що там?

2. Бортовий журнал «Смерекового раю»