Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 15

Її тіло лягло на круг, який поволі крутиться. Я все бачу крізь прозорий ковпак — щойно з бокових щілин потекли струмені холодного повітря, вона опритомніла, розплющила очі, в яких відразу ж замиготів жах. Кілька секунд металася по ковпаку, щось кричала, але що саме я не чула, потім притулилася носом до скла, навпроти мене. Ми помінялися місцями: тепер я — зовні, а вона -всередині. Я бачила, що вона починає вже замерзати, зараз її реакції сповільняться, загальмується обмін речовин, бо разом з повітрям у камеру поступають і блокатори DІТ.

Останнім зусиллям волі вона кинулась з розгону головою об стінку ковпака — бризнула кров. Невже, сподівалась розбити?

Її безжиттєве закривавлене тіло швидко вкрилося памороззю. Зараз піде азот. Запломбувавши кріокамеру, я пішла у свою кімнату.

14.30. Я все це записала, трохи послухала симфонічну музику, щоб заспокоїтись, як радять психологи. Відпочивши, я знову взяла ручку в руки.

Отже, на станції я одна. Майже одна, якщо не рахувати свіжоморожену Даяну.

Страшно. Безвихідь холодним болем сидить у голові і розпирає мій бідний череп зсередини. Я одна на самоті з таємницями Океану, без радіостанції. Звичайно, що за кілька місяців сюди прилетять контролери з психологічного курсу СКЕУ перевірити наш стан. Вони прилітали б частіше, але такі мандрівки коштують недешево.

Чи витримаю я сама тут стільки часу? Якщо нічого дивного і ворожого немає в самому Океані, то витримаю. Я не з’їду з глузду від самотності, бо маю міцні нерви, але, якщо якась невідома сила переслідуватиме мій вогник життя, то збожеволію. У всякому випадку є безболісні клінічні методи, які допоможуть померти.

22.00. О, щастя! Знову хочеться жити! Через чотири дні я побачу нормальних людей. Переглядаючи розпорядок нашого космодрому по центральній комп’ютерній системі, я побачила, що через чотири дні, сьомого жовтня, на станцію привезуть насіння і популяції тварин, яких ми вже давно замовляли. Такі справи вів Томас Селвінг, він нікого не попередив про цей приїзд, відкладаючи це на потім — і відклав поза свою смерть.

Відчуваю, що не спатиму всю ніч через страх і переживання. Закриюсь на кодовий замок. Але я вже не сама, зі мною в "Смерековому раю" віднині житиме надія.

4 жовтня 2146.

Пише Дороті Едмінгтон.

9.15. Закодовані двері каюти ізолювали мене на цілу ніч від всіх подій на станції. У каюту не проникають ні запахи, ані звуки, тому я навіть непогано виспалась, та, однаково, коли прокинулась, мною відразу ж опанувало якесь тривожне відчуття. Уночі тут щось відбувалося, що саме і як, — поняття не маю, просто таке відчуття.

Пішла на кухню, поснідала насилу, бо добровільно не виходило, згадувались вчорашні події. Їла смажене м’ясо і думала, що їм себе ту, яка вчора не врятувалась. Після цього огидного сніданку нарешті здогадалась піти в медпункт. Пройшла тестування — незначні локальні опіки та синці, отримала від меденциклопедії перелік наявних на станції ліків: мазей, масел, вітамінів, антибіотиків.

11.00. Трохи полежала в оздоровчій грязевій ванні, попечені місця помазала маззю з екстрактом обліпихи. Дивно, але не зважаючи на вчорашні події, я досить таки спокійна і зрештою задоволена собою. Здається, що все буде добре, ще залишилось три дні.

Пішла до холодильника, не знаю чому, але від споглядання своєї поверженої супротивниці, я отримую неабияке задоволення. Вчора перемогла сильніша і справедливіша.

Мене ще досі тягне вскип’ятити цей азот, вбити Даяну, але стримуюсь. Добре так, як є.

Вона досить таки симпатична, хоча зовсім не красуня, у всякому випадку, еталоном краси її не назвеш. І чому такий чоловік як Томас одружився з нею? Вічно наївне і ображене обличчя, неслухняне кучеряве волосся, маленькі плоскі груди, пологі стегна, далеко не пружні сідниці. Вона зараз схожа на мармурову статую якоїсь злої богині з часів древньої Еллади, тільки от фіолетово-коричневі плями замерзлої крові псують цю ідилію. Повалена статуя, переможена, можливо, навіть, мертва, адже замороження не завжди проходить вдало.

Я їй усе вибачила, бо розумію причину її поведінки. Мене навіть чомусь трохи мучить совість, правда, дійсно, трохи. Десь у глибині свого альтруїзму відчуваю, що вчинила неправильно, перемігши цю нещасну. Вона ж така бідна, і доля обійшлася з нею так погано, а я була тією краплею, яка переповнила чашу її страждань, її терпіння. Я винна, бо захищалася, бо воювала з такою ж бранкою долі як і сама. Більш по-людяному, з мого боку, було б допомогти їй вийти з нервової кризи, а не перетворювати на кусень льоду, занурений у випари азоту, сконденсовані із сумішшю блокаторів. Але як тільки згадую дикий біль від опіків, важке розпечене повітря і свою неймовірну, нелюдську паніку, то відразу ж виправдовуюсь у своїх очах.

Даяна монстр, і я вчинила правильно, ліквідувавши її.

Мені важко залишатися на станції разом із Даяною. Сама думка, що ця, спотворена лютою ненавистю людина, є тут, лякає мене. Дарма, що Селвінг зараз у кріокамері і, на перший погляд, цілком безпечна.

12.00. Я знаю, що буду робити далі. Потрібно знайти Бріксті і разом з ним дочекатися прибуття команди з вантажем. Я вивішу у лісі плакати-звернення, запущу потужні динаміки, щоб сповістити Ендрюса, що його на станції чекають і будуть раді його поверненню.

13.00. Ловлю себе на думці, що рада такому перебігу подій. Рада, що їх, моїх співробітників немає поряд. Ви просто не уявляєте собі, який це спокій. Зник такий сильний фактор неспокою!

Звичайно, я любила їх — Томаса, Ендрюса, Даяну, і вони мене теж. Існував просто такий любовний нейтралітет відносно один одного, ніхто нікого не чіпав, якщо не рахувати дрібних сварок, легких підколювань. Всі були рівні і ніхто не мав комусь чимось поступатися, але останнім часом мої дослідження просувалися краще, ніж в інших, і це їх злило. Я весь час відчувала приховану заздрість, бо чинила по-іншому, ніж вони: не плазувала перед начальством, не нила перед своїми роботодавцями. Мені іноді щастило, бо я вміла відчувати сенсацію, знала над чим працювати, і вченому світу завжди подобалось те, що подобалось мені, тому мені заздрили, заздрили через таку дрібницю. А коли б я отримала новий вчений ступінь, а вони залишилися б при старому? Тоді в мене відразу ж зникло б троє друзів. Я б їх не забула, вони б мене теж.

Люди люблять бачити тебе втопленим в болоті, тоді вони навіть поблажливо ставляться до тебе. Але тепер це їм не вдасться, бо один помер, другий збожеволів, а третя перетворилася в сніжинку.

Ендрюса я ще могла терпіти, він був доволі простою людиною, Томас теж ніколи не нападав першим, а Даяна завжди мало не мліла від злості через чужі успіхи. Так було ще в коледжі, де я прославилася як лінива і розумна, а вони — як розумні і працьовиті, з купою впливових протеже. А тепер я випадково звільнилася від їхньої заздрості і сталося це жахливим чином.

15.15. Коли ми тільки-но прилетіли на станцію Океану, Томас і Ендрюс перетягнули з гаражу до моря прекрасний катер, він зараз стоїть у затишному гаражі на узбережжі, усіма покинутий. Сьогодні я знову дам йому життя і покатаюся на хвилях".

3. Відеоробот

— Далі — чисті сторінки. — Тарас відкинув від себе журнал, загасив ліхтарика і кілька разів широко відкрив і закрив рота, розминаючи втомленого язика.

— Я ж казав! — Остап усміхнувся і обвів очима своїх супутників, із задоволенням відчуваючи свою правоту, — ми прочитали все, що там було і нічого не зрозуміли.

— А що саме незрозуміло? Хто з них чотирьох божевільніший?

— Наталко, ти припускаєш, що Дороті може бути божевільною, а Томас живим?

— Звичайно. У нас немає інших доказів, крім записів Едмінгтон.

— Але ж спочатку писали всі четверо, і кожен з них підмітив у подіях на станції щось дивне.

— Як же нам дізнатися правду?

— З боку все виглядає так, ніби ми занадто захопилися вигаданим детективом.