Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 10

— Ендрю, як ти?

— Зі мною все гаразд. — відповів тихо, врівноважено, але якось по-злому.

— Але я бачу по твоїх очах, що не все..! — голос Даяни такий всепоглинаюче материнський, наставницький, що аж мене від нього нудить.

— На себе краще подивися.

Ця фраза глибоко заїла Даяну, глибше, ніж можна було сподіватися. Вона завжди боялася таких висловів через деяку свою закомплексованість, тому на хвильку замовкла, а далі вже говорила з тонкою образою в голосі:

— Ми говоримо про тебе.

Я теж хотіла допомогти Бріктсі, але на відміну від пані Селвінг, уникала задушевних розмов, бо розуміла, що зараз йому на деякий час потрібен спокій. Вона ж цього не хотіла розуміти і прагнула зцілити його душу словами, а я мовчала. Мовчала, можливо тому, що першою заговорила моя подруга, або тому, що не хотіла зачіпати роздратованого Ендрю.

— Чому про мене? Я став особливим?

— Заспокойся. Давай просто поговоримо.

— Йди ти! Я спокійний, а ти намагаєшся зробити з мене ідіота.

— Розкажи, що сталося тоді, на вечірці. Можливо твоя пам’ять проясниться тоді, коли ти прочитаєш мої записи?

— Я без них все пам’ятаю! — раптом випалив Ендрю і відразу ж з-під лоба зиркнув на себе у дзеркало в бронзовій рамі.

— Тоді розкажи!

— Нічого тоді не сталося! Облишмо цю тему.

— Ти уникаєш відповіді. Боїшся?

— Нічого я не уникаю!

— Що тобі заважає розповісти про події того вечора? Більше ніхто нічого не пам’ятає, ніхто, крім тебе!

— Ми всі випили, — його голос тремтить, — потім танцювали...

— З ким? — раптом запитала я, втрутившись у розмову, сама не знаю навіщо. Бріксті зблід, подивився на мене, буквально вдаривши поглядом. Йому мало дихання не сперло, але ця блідість та переляк зникли, і він відповів мені, вже досить спокійно:

— Як з ким? Ми четверо.

— А вони? — це далі говорю я.

— Хто вони?

— Вони ж були там?!

— Я нікого не пам’ятаю!

— А чому з тобою стався припадок?

— Погано переношу алкоголь.

— В твоїй медичній картці на цей рахунок немає ніяких поміток.

Бріксті одним залпом допив "дейзі", кристалики льоду стукнули йому по зубах, встав і без слів пішов до себе в каюту.

Я так ретельно передала розмову, бо вона мене сильно зацікавила. По закінченню контракту, психологи зможуть проаналізувати нашу поведінку.

Тепер ми з Даяною зрозуміли, що в нас, всередині, живе незрозумілий страх перед Океаном. Ми готові повірити у будь-що через страх перед можливістю його існування.

17.00. Повернувся Томас. Він вклеїв у журнал половинку листка з блокнотика, хоча, судячи по виразу його обличчя, сьогодні бачив він немало.

"Пишу коротко, бо інформації обмаль, зате вона дивовижна. Подам усе коротко і ясно.

Я бачив сліди коня, тут, в зоні хвойних лісів. Здається, це речення пояснює все. Більше писати не хочу."

М-да. Така новина інтригує. Томас приніс зліпки слідів і фотографії. Так, це сліди коня. Без коментарів.

18.00. До холу повернувся Бріксті. Здається, він вже заспокоївся. Попросив у мене та Даяни вибачення, списуючи свою сьогоднішню поведінку на перенапруження і розхитані нерви. Після цього я пішла у медпункт і просиділа там близько півгодини, переглядаючи картки і нотатки щодо здоров’я Бріксті, та феномену його одужання не змогла пояснити, мушу просто погодитися з тим, що віднедавна на "Смерековому раю" відбувається щось дивне.

Бріксті з Селвінгом домовилися завтра вдруге летіти до Веленських висот. Перша мандрівка, як відомо, завершилася невдало.

19.00. Вимушена констатувати, що наукова робота через останні події ведеться слабо. Персонал "Раю" переважно слухає музику, дивиться фільми, читає книги та грає в захоплюючі комп’ютерні ігри. Всі намагаються заглушити розвагами незрозуміле тремтіння у грудях, вічну хронічну затамованість подиху та наполегливий безпричинний біль у голові. З нами щось коїться, ми починаємо дивитися один на одного вовками, шукаючи без вини винного у теперішній ситуації. Ніхто насправді не боїться, не панікує, бо не сталося нічого конкретно страшного, але страх живе. Страшно серйозно глянути на останні події, щоб не дай Бог не знайти в них що-небудь незвичайне, таке, що не піддається нашому розумінню.

29 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

Пишу я, бо Ендрюс описував політ минулого разу, точніше, зараз він просто не бажає писати. Я сам зрозумів це, хоч він і промовчав на цей рахунок.

Вилетіли в п’ятій годині ранку. Все на своїх місцях, ніяких неполадок як і минулого разу. Курс на Веленські висоти. Відмова хоч одного приладу через можливі обставини просто виключена. Ми обоє боїмося, що другий політ буде ще гіршим за перший. Через страх бажання побачити Велени зросло. Мені здається, що я знайду там щось незвичайне.

Кермо закріплене автопілотом, тож я сиджу і пишу. Мимоволі, якось рефлекторно, прикриваю написане обкладинкою журналу, щоб не бачив мій напарник, бо зараз буде про нього. Так, нас двоє в цій бляшанці, і, якщо він справді хворий, якщо справді божевільний.., то я відчую це сьогодні на собі. Досі він поводився нормально, аж занадто нормально. Мені здається, що сьогодні Ендрюс спокійніший навіть за мене. Та саме цього я і боюся, цією безтурботністю він прагне сховати свій неспокій. Правда, я не надто добрий психоаналітик, щоб досконало розбиратися в чужих відчуттях.

Він заговорив:

— Я боюся виглядати божевільним. Не пиши цього."

— Тут, мабуть, перерва. Наступний абзац почали писати через годину-півтори, бо помітна різниця в чіткості чорнила. — вставив своє пояснення Тарас і читав далі:

"Ендрюс так нічого конкретного мені і не сказав, намагався лиш заспокоїти мене. Йому дуже хочеться зазирнути у журнал, але він мовчить про це, а я й не пропоную. Йому не подобається можливість того, що я можу писати про нього, не подобається те, що написала Дороті, отож я не буду робити цього — людину можна завжди зрозуміти.

7.00. Внизу ліс, деколи трапляються прогалини і галявинки. За дві години польоту я нарахував 89 повалених вітром старих смерек. Дерева порідшали.

8.00. Спати хочу, але це минеться. Дорога, якою ми летимо, інша, ніж попереднього разу, я це просто відчуваю. Будемо надіятися, що правильною є саме вона.

9.00. Кілька кабанів, вісім оленів, три лосі. Лосів бачили біля водопою на лісовому озері.

Коли, якась тварина з’являється під лижами гелікоптера, я одразу ж думаю, що це кінь, лиш згодом роздивляюсь її краще. Сьогодні в нас немає на меті провести облік, але все-одно підраховуємо звірів, щоб не нудьгувати.

10.00. Бріксті каже, що, коли повернеться, то зв’яжеться зі штабом СКЕУ на Землі. Я думаю те ж саме, але мовчу.

11.00. Одні лиш смереки, однакові, стрункі, прекрасні у своєму багатстві.

12.00. — 20.00. Розмовляємо про вечірку в честь Дороті. У мене є деякі здогади — мені треба попрацювати з головним комп’ютером.

22.00. Злі, як чорти, але Велени вже годину мелькають під нами. Ми робимо кола, щоб сфотографувати і просканувати рельєф. Це справжні маленькі гори з піщанику.

Потрібно кудись сідати. Навколо темно. Системи працюють вже на резерві енергії. Внизу світлі лисі звивисті вершини пагорбів, між ними темні розмиті плями закучерявлених долин. Наші фари нарешті вихоплюють пологий пагорб з майже плоскою верхівкою. Навколо кам’яні громади неймовірних форм чітко проступають своїми фантастичними обрисами на фіолетовому фоні неба. Ми немов занурюємось в сон.

Лижі нашої машини чиркають по уламкам скель, сідаємо на самий шпиль цього пагорба. Чорт! Зламали ліву лижу і мало не повибивали собі зуби. Завтра проведемо маленький ремонт, а поки що розкладаємо свої крісла і лягаємо спати. Зовсім вибилися з сил.

30 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

8.23. Вже половина дев’ятої, а ми щойно прокинулися і визираємо в ілюмінатори. Боже! Під нами справжнє провалля в кількасот метрів глибини. Але ж вчора його тут не було! Вночі стався оповзень, край цієї прірви починається за десять метрів від гелікоптеру. Йдемо з Ендрюсом назовні. Обвал тільки з лівого боку гелікоптера.