Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 78

По всьому Міждоріжньому горіли багаття — доріжани вудили конину. Біля них походжав Репинга, щось показуючи Верхнячці й носячи за нею велику мидницю з м’ясивом. Як справжній кочовик-скотар, він добре розумівся на заготівлі м’яса й тепер то тут, то там давав поради, показував, як слід робити.

У гурті бездоріжанок Чисторос швидко побачив замурзану сажею Рибохвостика. Вона вибирала зі спалених хат уцілілі дошки й носила своєму батькові, який завзято вимахував сокирою. Мама Зась разом з малим Таляпуном збирали порубані дошки й відносили їх до вуджарок. Залишивши Ліводверника балакати з Моряними, Болітник підійшов до Рибохвостика, яка з усіх сил тягнула дошку, що ніяк не хотіла відриватися з обгорілої підлоги. Нарешті дошка хруснула, зламалась, і Моряна впала в руки Чистороса. Зойкнувши, вона швидко обернулась і завмерла в його обіймах. Чисторос акуратно поставив кошичок із зимівником на землю й відвів від свого боку гострий край дошки, яку дівчина випадково притулила до його ребер.

— Привіт, — тихо прошепотів він, дивлячись їй у вічі.

На щічках Рибохвостика під сажею з’явився рум’янець. Декілька секунд обоє мовчали, а потім вона тихесенько чи то запитала, чи то ствердила:

— Я тебе дочекалась?

— Ти мене дочекалась, — прошепотів Болітник, відчуваючи, як у її грудях народжується тепла хвиля й переливається в його вимучену душу.

Після важкого робочого дня, пропахлого димом і присмаченого сіллю на губах, Чисторос і Рибохвостик довго сиділи мовчки на пагорбі під Небесним Домом, спостерігаючи, як закочується кудись за Пічкурик багряне сонце. Потім вона, тримаючись за його руку з бентежною тремою в голосі розповідала про свої пригоди у лісі, а він повідав про мандрівку в гори. Моряна весь час тихенько здригалася, коли з уст Болітника злітали згадки про колишню Праву.

Коли сонце востаннє зиркнуло на долину Єдиної Дороги, то побачило кучеряву молоду бездоріжанку, яка сумирно спала на колінах у Болітника, обережно вкутана вовняним коцом. Побачило й покотилося у своє заземельне ліжко спокійно відіспатися до ранку.

* * *

Наступного дня небесне світило, вчасно прокинувшись, знову визирнуло з-за гір, щоб укотре стерти розсипаний іній з осіннього степу.

Чисторос, як і безліч разів змалку, встав і пішов до хвіртки, щоб відчути цю ранкову тишу й забрати її трохи собі, поміж неспокійні думки.

— Як ти? — у хвіртці, осяяна промінням золотого сонця, стояла вона. Усміхнена, юна, неймовірно чарівна, незважаючи на сліди долинянської битви.

Чисторос також усміхнувся синьоволосці.

— Я вчора навіть прогулявся до Міждоріжнього.

— Бачила тебе. Ти вже добре стоїш на ногах, — діва трохи помовчала, а потім зробила крок уперед і обняла хлопця. — Я сьогодні повертаюсь у гори. Вари без мене дуже сумують.

— Без тебе завжди сумуватимуть усі, хто мав щастя зустрітися з тобою.

— Знову лестиш.

— Відразу видно, що ти вже не всесильна Права, а звичайна дівчина.

— Бо я не можу зараз полити тебе дощиком?

— Бо розучилася розрізняти лестощі й правду.

— Розрізняю. Я ще не все розгубила зі свого небесного дару.

— Так, твоя краса не змінилась.

— Нехай навіть і так.

— Як воно живеться людиною?

— Трохи незвично, але я не шкодую. Тепер я матиму змогу пережити безліч речей, досі мені заборонених. Щоправда, доведеться довго вчитися бути нею… ну, людиною.

— Ти приїжджатимеш інколи до нас, щоб брати уроки людинобуття?

— Обов’язково. Інакше мені буде дуже самотньо, — просто зізналася вона. — І ще. Там, на балконі мого палацу, ми говорили про те, що було в тебе на серці, про твою любов. Ти тоді не міг вибрати, хоча я вже знала, яким буде цей вибір. Тепер ти визнав це для себе?

— Була велика війна в долині й маленька у моєму серці. Переможців ще не оголосили.

— Я рада, що у цій сутичці твоє серце і розум порозумілися між собою. Чи не так?

— Досі не знаю, хто з них переміг.

— А вони не здолали один одного — просто помирились.

Доріжанин вдихнув запашний аромат синього волосся й занурився в нього лицем.

— Мені плакати хочеться, коли подумаю, що ти сьогодні повертаєшся в гори, — прошепотів Чисторос.

— Що? Плакати? Навіть не думай! За останні дні ти став справжнім чоловіком! А справжні чоловіки не плачуть, хіба іноді сумують. Мовчки… Я ж повернусь! І ще — вибач за те, що поранила тебе. Я справді не хотіла цього. Тоді мене засліпила ненависть.

— Добре, що все сталося саме так. У мене таке враження, що діра в моєму животі зупинила кінець світу.

— Знаєш, а саме так воно й було. Добре! — вона випрямилася стрункою й зазирнула в очі Болітника. Так само, як і колись, у глибинах її зіниць дзеркалом повставали почуття доріжанина. І він не міг відірвати від неї погляду. Здавалось, що колишня Права теж вдивляється в його очі, щоб прочитати там багато чого для себе самої. — А тепер прощавай, — видихнула вона й поцілувала його в губи. І поцілунок цей чомусь був надто солодким для них обох. Чому? Цього вже не знали ні Чисторос, ні синьоволоска.

А навколо танцювали білі пухнасті сніжинки. Вони з’явилися ніби нізвідки. І раптово земля навколо вкрилася білим покривалом.

Синьоволоска, ще раз усміхнувшись, обернулась і пішла. Її постать повільно танула у сніговій заметілі. Один за одним зникали її сліди на землі, й небавом перед Чисторосом білів лише засніжений степ.

Хлопець відчув, як по його щоках котяться краплі.

— Сніжинки тануть, — прошепотів він і ще довго-довго стояв біля хвіртки, наче чекаючи весни.

Львів, 2006–2007