Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 50

— Невже навколо живе так багато різних народів? — протягнув Гирлявко Травосік.

— Саме так, багато різних народів, — підтвердила Права Блакитного Снігу.

— А чому доріжани втратили здатність плавати морем, якщо наші предки прибули сюди на цих… ну, на кораблях?

— Я ще не все розповіла. Історія вашого народу дещо відрізняється від інших історій. Ви прибули сюди не на своїх кораблях, а на кораблях морських розбійників, піратів, які після загибелі обох заморських земель сходу й заходу втратили свої порти і їм довелося шукати нову твердь. Отак західні пірати привезли з собою полонених хліборобів, тримаючи їх довгу-предовгу дорогу в закритих трюмах. Ці полонені мали стати рабами на новій землі, куди могли б припливти розбійники. З ними поводились дуже погано, багато з них померло в дорозі, інші хворіли й мучились без води. Коли пірати нарешті пристали до берега, усі їхні полонені просто втекли від них і врешті дісталися до вашої долини, де й поселилися. Протягом морської подорожі вони набралися стільки страху перед морем і кораблями, в яких нічого не тямили, що зареклися розповідати про це своїм дітям. Отак і виріс у долині народ, який нічого не знав ні про кораблі, ні про інші народи. Страх натрапити на колишніх поневолювачів змушував долинян триматися свого кутка й не шукати пригод на свою голову за його межами.

— А куди поділися пірати? — нарешті озвався Ложкохляп Моряний, якого ця історія дуже зацікавила ще й тим, що сам він був із роду рибалок.

— О, вони покинули своє ремесло, бо їх було надто мало, та й морська торгівля між нашими народами ведеться слабо. Тож пірати поселилися на скелястому острові Драконів, який відділяє від цих гір вузька протока з гострими рифами, швидкими течіями і коловоротами. З часом на озерах, ріках, протоках острова виникли народи фрітів і фродів, які й досі зберегли жорсткий норов своїх предків і понад усе цінують свободу й море.

Ось так з’явилися сучасні мешканці цієї величної землі, яку Прави називають Ессі, першоістоти — Альвейном, а люди — Другодолом. Від часу прибуття останніх переселенців минуло більше тисячі років. Прибульці змінилися, забули про своє походження і вважають ці землі своєю єдиною батьківщиною. Лише дехто із книжних знає давню історію заселення рідного краю.

— А чому й тепер триває війна на півдні? Чому коти й каракоти воюють з іншими? Що це все означає? — чи то з обуренням, чи то з плачем запитав Смичко Тинявка, який уже перебрався ближче до Прави і всівся біля Болітника.

— А це вже нова історія Ессі. Я мусіла розповісти вам попередню історію нашої землі, щоб ви могли збагнути те, про що говоритиму зараз. Тільки ж ви не забувайте заїдати, бо вино з морошки хоч і дуже легке й залишає ясність розуму, та може відбирати здатність ходити прямо. Тож їжте, щоб потім не петляти моїм палацом, — вона знову усміхнулася. — А тепер про котів і каракотів. Як я вже казала, коти поселилися в Червоних горах біля внутрішнього моря. Ці гори низенькі, зовсім не схожі на мої. Вони порослі рідколіссям з миршавих деревець, з півдня до них підступає пустеля, зі сходу їхні схили збігають до берегів внутрішнього моря, а з інших боків їх омиває велична ріка Карпентрі, на берегах якої розкинулись родючі землі, прекрасні ліси в байраках і степи. Проте, коли прийшли коти, береги Карпентрі вже заселили армавіри. Для нових поселенців там залишилося надто мало місця. От вони й осіли в горах. Коти завжди були освіченими людьми, поважали магію і науку, проте з часом важке життя в горах і постійні побори й набіги пустельних каракотів висушили їхні душі й наповнили заздрістю до своїх процвітаючих сусідів. Хоча і талері, й армавіри часто допомагали їм, а багато поселень котів стояло ледь не впритул до поселень цих народів, все одно коти заздрили їм, бо ті були першими на цих землях, бо мали кращі міста, більше простору, більші досягнення, й заздрість ця передавалася з покоління в покоління. Усі три народи віддавали своїх дітей на науку в дім Книг, де вже давно не було есенеїв, але залишилися їхні бібліотеки. Чимало книг із цих бібліотек змогли розшифрувати армавіри. Проте навіть у цьому святилищі науки й білої магії не було єдності між котами й рівнинними жителями, бо кожен народ мав окремі освітянські заклади, й лише зрідка влаштовували спільні дискусії, читання чи полеміки. Таке розділене навчання ще більше роз’ятрювало душу молодих котів, які, проте, жадібно засвоювали знання не лише своїх, а й армавірських і талерських учителів.

Каракоти, які жили в пустелі кочівними таборами, час від часу нападали на поселення котів. Тим доводилося відкуповуватись даниною, а іноді навіть вступати з каракотами в бій. Не раз перемагали коти, стаючи дедалі вправнішими воїнами й військовими стратегами. Інколи від каракотів перепадало й армавірам, талері і навіть гирлянам, і всі ці народи не раз об’єднувались проти пустельників, відганяючи їх від своїх кордонів. Однак найбільше потерпали коти. Постійна напруга, в якій тримали горян пустельники, заважала тим вести свої державні справи. Їхній край почав занепадати. Священики котів вирішили надихнути свій народ, оголосивши його обраним Небесним Отцем. Але це зовсім не пішло на користь котам — вони загордилися, й стара заздрість до сусідів спалахнула з новою силою.

Каракотів ставало дедалі більше, вони підходили з глибин пустелі й зупинялися на південному березі Внутрішнього моря. Це дуже схвилювало котів. Врешті Отарасман, тодішній правитель Червоних г?р, вдався до хитрого і, як виявилось, дуже вигідного для свого народу кроку. Коти були добрими воїнами, проте їх було не так багато, як каракотів. Постійна війна з пустельниками підривала добробут котів, тож Отарасман вирішив покласти їй край. Він викликав владик різних каракотських таборів на переговори й запропонував їм укласти мир, щоб повести південні армії на північ.

Так почалася друга війна Півночі й Півдня. Бойова тактика котів і безстрашність каракотів виявилися чудовим військовим поєднанням. Перший удар армії Півдня випав на армавірів. Виснажлива війна тривала три роки, і лиш тоді талері збагнули, що після поразки армавірів уся сила пустельників і горян вдарить по їхніх землях. Вони послали свою армію на допомогу сусідам. Але спізнилися. Армавірів розбили швидше, ніж підійшло талерське підкріплення. Після армавірів поразка чекала й талері, які протрималися рік. Гирляни, маленький народ, який жив на островах дельти Синкану, здалися армії Півдня без бою. Після цього настало затишшя на п’ять років. Перемога над жителями рівнин не зупинила котів і каракотів. За цей час вони підготували три п’ятдесятитисячні армії — Червону, Чорну та Сіру, і три військові флоти, які називаються так само, як і армії.

Червона армія рушила вздовж західного берега. Зараз вона майже знищила долину водопадників, які так само, як і ви, спочатку повірили чужинцям і відразу перетворилися на їхніх рабів. Потім частина населення Водопадної долини повстала, але коти й каракоти легко придушили непокірних і зараз жорстоко розправляються з місцевими жителями. Потім вони збираються йти в гори.

Чорна армія йде по Єдиній Дорозі у вашу долину й незабаром буде там. Морфід і група його воїнів — це лише розвідувальний загін, який першим прорвався крізь засідки лісових демонів. Саме через їхні землі лежить шлях Чорної армії. Тепер у вашу долину вже прийшов передовий загін котів і каракотів — їх близько сотні. А через кілька днів прибуде вся армія чисельністю не менше тридцяти п’яти тисяч воїнів. Їх добряче виснажили бої з демонами, проте вони пройшли землі лісових першоістот, вистояли проти їхньої магії й тепер ідуть по Єдиній Дорозі до вас.

Кілька келихів випало з рук доріжан. Вермизі з кістки зірвався кусень м’яса й упав у соусницю, порозбризкувавши соус. Усі доріжани завмерли. Коли Права почала розповідати їм про другу війну Півдня й Півночі, у їхніх серцях зародився страх — вони боялися, що розповідь Прави саме так і закінчиться. Південний ворог йде у їхню долину, щоб знищити їх! Запала мовчанка, яку врешті перервав мовчазний Костогриз Горпа.