Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 19

Ранкова ідилія небесних тонів спокійним чудом простяглась над рівним горизонтом, що оббігав селище довкруж, перериваючись лиш на сільському дубі. Проліскова синява над невидимими східними лісами перетікала на краях у насичену блакить і відразу ж розчинялася в молочно-матіолових хмарах із волошковими віконцями між ними. Бузкові тіні небесних кудель на півночі й півдні поступово, через золото, жовтогарячу лаву переплавлялись у майже біле сонце. Усі ці барви сотні разів перемішувались на хмаринкових закраїнах і врешті стікали у росяні діаманти у травах.

У траві, кущах і квітах, відігріта теплом, починала вовтузитись комашня. Кілька квіток піднялися з вітерцем у повітря і пурхали метеликами. Чисторосові здавалося, що світло, кольори, звуки й аромати вливаються у нього, як вода у землю, наповнюючи його наснагою.

Мама Зілена розповідала, що через отакі часті світанкові стрічання сонця його й назвали Чисторосом. Змалку він любив вибігати надвір, покидаючи тепле ліжко, щоб побачити, як зароджується день. А коли прокидалася мама й забирала його до хати, хлопчина уже був мокрий по пояс від роси. Тоді його дитяче ім’я Штопик змінили на постійне Чисторос.

Згадалися сотні світанків, які він зустрічав, — жоден із них не був схожий на інші. Щасливі ж долинянські вістуни погоди, бо бачать ці світанки з дахів своїх веж.

На Єдину Дорогу зі степу вийшов старий чоловік. Болітник відразу впізнав у ньому Ліводверника. Обоє помахали один одному руками й пішли назустріч.

— Ти знову перевіряєш, чи сонце правильно зійшло? — пожартував Вересковий.

— А ви збирали чудодійні трави, поки вони не втратили своєї світанкової сили?

— І це теж… Учора після нової Мудрої Ради я заночував у Великому Доріжньому, бо ми сперечалися аж до ночі. А нині вийшов ще затемна, щоб упіймати момент, коли лікарські трави набирають найбільшої цілющої сили.

— Отже вчора була нарада?! А ми гадаємо, чого ж то дядько Лез не прийшов ночувати… І що вирішили старійшини?

— Ковалі почнуть кувати знаряддя для вбивства в ім’я самозахисту, а кожне селище виділить одну п’яту своїх чоловіків для риття ровів під фундамент майбутньої фортеці. Крім того, цю споруду будуватимуть усі жителі колишнього Верхнього Доріжнього, засновуючи таким чином своє нове Доріжнє.

— А де будуватимуть фортецю?

— Це вже вирішить Морфід. Він тепер буде багато чого вирішувати. Але це вже не моя турбота, бо я зробив, що міг.

— А що ще вирішили?

— Що сьогодні вдень підуть убивати нашого з тобою Туманника.

Щось смикнуло Чистороса за серце.

— Щось я не вірю, що Туманник, який не зашкодив нам, — кровожерлива потвора. Так, він великий, тому його й бояться, але ж це не означає, що він лихий.

— А я впевнений, що він не заслуговує смерті вже лиш тому, що так сказав цей чужоземець. Хоч навряд чи до нас дослухаються й пошкодують Туманника після Морфідової розповіді.

— Не уявляю, як чужоземець може вбити таку велетенську істоту! — Чисторос обвів руками півнеба. Ліводверник хмикнув у вуса й пішов до свого двору, бурмочучи, що вони ще багато чого собі не уявляють.

Дома було море роботи, але мама й тато Болітники, зітхнувши, відпустили Чистороса із заземельським чоловіком на Журавлине болото. Разом із ними зібрався й Лез. Він повернувся в Мале Доріжнє через дві години після Ліводверника й пообіцяв придивитися за хлопцем, щоб той і близько не підходив до озера, а просто показав, де він бачив Туманника.

Коли сонце вже зачіпало верхні гілки малодоріжанського дуба, до поселення прийшов Морфід разом із кількома верхньодоріжанами. За спиною у нього теліпалась якась шкіряна сумка з прутами, до кінців яких було підігнано пір’їни яструба. Через плече одягнена вигнута палиця, перетягнена міцним тонким шнуром. Це знаряддя заземелець називав стрілами й луком. На прохання Морфіда Чисторос побіг до Ліводверника, але не застав його. Вирушили до озера без старого мудреця.

Дорогою Морфід розповідав про небувалу підступність і хитрість Розписів, про їхню кровожерливість, про те, як ці потвори винищували цілі селища. На запитання про способи, якими можна їх убити, чужоземець загадково усміхався й відповідав, що з цим він справиться сам.

Ось і очеретяні зарості навколо Півмісяцевого озера. Морфід попросив усіх доріжан залягти у високу траву й не показуватись, поки він не вернеться. Усі послухалися, бо охочих іти до озера, де живе така люта потвора, не було. Чисторос, нажаханий розповідями Морфіда, сидів разом зі всіма у траві, боячись навіть голову виткнути.

Минали хвилини, сплітаючи першу годину очікування. З озера долинав тільки плюскіт води й шелест очеретів. Крізь густий туман і траву годі було щось розгледіти. Нарешті Морфід повернувся — злий, мокрий, обліплений багнюкою. Йшов він уже не скрадаючись, а прямо, копаючи гілки на шляху й щось викрикуючи незрозумілою мовою.

— Там нікого нема! Він утік, залишивши лиш свою смердючу кров. Це саме той Розпис, якого я переслідував на рівнинах! Я в цьому впевнений, бо цей теж поранений! — розгнівано випалив Морфід, підходячи до гурту.

— І куди він втік? — запитав Чисторос.

— Кудись на північ. Точно не знаю, бо ці потвори вміють не лишати слідів, хоч величезні, як гори!

Назад ішли похнюплені й стривожені. Визволення краю від потвори не відбулося. Доріжани міркували про те, чи Розпис повернеться, чи вже назавжди зникне у північному Заземеллі. Про що думав Морфід, ніхто не знав, та його думи теж були невеселими, судячи із виразу обличчя.

Лез і Чисторос відстали від решти, розмовляючи про вчорашню нараду й сьогоднішній невдалий похід.

— Мені, наприклад, було б важко убити істоту, про яку я нічого лихого не знаю, — говорив Горолом. — А от тих гадюк могильних, що зруйнували мою домівку, я б убив без краплі жалю.

— Якщо Морфід хоче вбити Розписа, то, мабуть, знає за що, — відмовив Болітник. — А де ви з Ліводверником ночували у Великому Доріжньому?

— Я заночував у Тиса Горолома, а от Ліводверника після наради я не бачив. А він хіба пізно ввечері не повернувся до селища?

— Ні, прийшов сьогодні зранку.

— Тоді я щось переплутав.

— Мене дивує неприязнь Ліводверника до Морфіда. Хоч старий і товаришує зі мною, та цього я не можу зрозуміти.

— Мабуть, Ліводверник надто звик до старих порядків у нашій долині, а поява чужоземця — надто різка переміна для нього.

— Але Вересковий завжди був за зміни. Він навіть пропонував на Раді в Доріжньому йти розвідувати окраїнні землі, — заперечив Болітник.

— Хто його зна… У старих людей бувають свої дивини.

Дома на Леза й Чистороса чекав смачнющий обід. Хоч родина вже пообідала, але всі ще раз зібралися за столом, щоб вислухати розповідь про невдалий похід.

20

Риба у верші не йшла. Поодиноким крабам біля затону жилося непогано, бо бездоріжани перестали їх ловити, побоюючись остаточно винищити їхній рід.

Усі в селищі бідкались, що запасів морського провіанту на зиму не вистачить. Городина теж не вродила, тому жителі Бездоріжнього почали збирати ягоди, трави й корінці, щоб хоч якось перезимувати.

Мама Зась невтомно вигадувала нові способи заготівлі продуктів. Недавно вона зібрала кошичок глоду і зварила з нього варення, яке всім дуже припало до вподоби. Відтепер Рибохвостик щодня збирала ягоди. Плавт і Ложкохляп ходили в гирло Пічкурика по солодку тростину, з якої Зась виварювала коричневий цукор. Таляпун бродив навколо селища в пошуках приморських печериць, і лише батько вперто трудився на березі в надії щось упіймати. Іноді він приносив додому риб’ячий дріб’язок, який колись відпускали в море, не звертаючи на нього уваги, а тепер засолювали в маленьких бочечках.

М’яса велетенської риби після ярмарку залишилося небагато, хоч воно щедро окупилося збіжжям, бульбою-картоплею й іншими продуктами. Але в будь-якому випадку на цілу зиму його аж ніяк не вистачило б.