Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 14

Незабаром селище і ярмарковий гам залишились позаду, й доріжани занурились у шелест трав, жайворонкові переливи у височині та шурхіт підошов об бруківку. Деякий час вони йшли мовчки, але врешті Болітник не витримав:

— А як ви живете без Дороги?

— Ми живемо з нею. Просто вона трохи далі від нас, ніж від вас. А як ти думаєш, щось за лісом є?

— Може, кінець світу, може, далі ліс, а може… — Чисторос задумався, чи є тут ще якісь варіанти, а Рибохвостик закінчила замість нього:

— А може ще одна долина!?

Горизонт ховався за волохатими кущами, купами пижма й лопухів, і дівчина ніяк не могла зазирнути за нього, щоб побачити суцільну стіну з дерев, які ростуть не поодинці, а заливають землю, як хвилі її рідного моря.

— А що це за м’ясо, яке ваші рибалки продавали сьогодні? Щось завеликі шматки як на рибу, й не схоже на м’ясо домашньої худоби, — зацікавився Болітник.

— Це м’ясо риби, але незвичайної. Це риба-чудовисько. Вчора Суспенька Риболап схопився з нею в морі й переміг, вбивши сокирою, — відповіла дівчина, горда за доріжан свого поселення. — Вона була довга, як будинок!

— Навіщо він її вбивав? Хіба така велика істота не заслуговувала на життя?

— Вона ламала його вершу!

— А якщо ця риба була розумна? Така сама, як ми з тобою!

— А ти ніколи не думав, що свині й телята, кури, гуси, індики, підлогові кролики й риба, яку ми вбиваємо для прожиття, — теж можуть бути розумними? Може, твої ягоди теж мають розум, просто ми цього не можемо збагнути?! І що з того? Нам що, вмирати з голоду? Яструб їсть куріпок, гострорил — хамсульку, щука — пічкурів, змія — жаб… Такі звичаї в нашої природи! На кожного є хтось зверху!

— В такому випадку хтось може бути зверху і на нас!.. — Чисторос незряче дивився кудись у далину, а в його мозку спалахували смарагдові насмішкуваті очиці гірських зміїв. — І я їх бачив! І це були справжні чудовиська!

— Ти про кого? — Рибохвостику здалося, що прохолодний степовий вітер залетів їй під одяг і холодною рукою пройшовся по спині.

— Про зміїв, які зробили обвал у Верхньому Доріжньому. На відміну від твоєї риби, цих потвор неможливо перемогти. Принаймні я не знаю, як це можна зробити.

— Але ти вважаєш, що вони заслуговують смерті, хоча й розумні?

— Так, мабуть, твоя правда. Розумніші вбивають дурніших, сильніші — слабших, більші — менших, і це природно. Та візьми до уваги, що доріжани — не просто тварини, ми — понад всіма звірами й рослинами. Сам Небесний Бог дав їх нам на поживу.

— Можливо, змії так само думають і про себе. Принаймні інколи менша істота має право вбити більшу, якщо цьому є виправдання. А кращого виправдання, як намагання вижити, годі шукати, — Рибохвостик відвела погляд від свого супутника й на мить зупинилася. За кількасот метрів від них здіймався темно-зеленою хвилею ліс! Вперше вона побачила таку кількість дерев, що між ними навіть не видно просвітку, і за першим рядом виструнчився наступний, і ще один, і так — до безконечності! Дерев так багато, що під їхніми кронами стоять сутінки. Гілки ловлять темряву в свої тенета й не випускають її навіть серед білого дня! І вся ця громада підкралася до Рибохвостика непомітно, ніби раптово вигулькнувши на її шляху, незважаючи на те, що дівчина постійно вдивлялась у горизонт.

Дорога занурювалася в тінь перших розлогих лісових велетів і зникала в ній. Над нею з криками полетіло кілька птахів.

Бездоріжанка зупинилася перед узліссям і завмерла, насолоджуючись невідомими їй ароматами, звуками, барвами. Щось зашелестіло в траві праворуч від неї. Моряна обернулась на звук і здивовано вигукнула. Маленька козуля, що досі спокійно поскубувала травичку, перелякалася цього вигуку й дременула в хащі.

— Що це було? Схоже на козу! — дівчина не могла приховати свого здивування, швидко-швидко дихаючи й заливаючись рум’янцем.

— Так це ж козуля! Вони часто виходять з лісу пастися на луки. Деякі бродять і повз наші оселі, інколи забираючись на городи. Скільки ж ти ще не бачила, хоч і така доросла! — хлопець усміхнувся, що дуже не сподобалось його супутниці.

— А ти бачив, як краби тікають у хвилі? А як морські помідори повзуть за відпливом? А живе срібло косяків хамсулі бачив? А морських павуків, яких разом із водоростями виносять на берег шторми?..

— Кожен ще щось не встиг побачити, — погодився хлопець. — Для того ми й живемо, щоб дізнаватися більше, а потім передавати цей досвід нащадкам.

Хоч деякі риси характеру Чистороса не подобались Моряній, та з ним було цікаво поговорити, й він справді багато знав. Головне, що він знав ліс і його жителів. Щонайменше, це знайомство піде їй на користь. Рибохвостик глянула на сонце — пора повертатися. На перший раз вражень достатньо. Вона неодмінно повернеться в ліс і пробуде під його живим покривом не одну годину. І добре, якщо тим іншим разом поряд буде цей хлопець.

Ще кілька птахів розсікли повітря над дорогою, вилетівши зовсім близько від узлісся. На Дорозі залунали дивні звуки. Спочатку Чисторос і Рибохвостик вирішили, що це почала гудіти бруківка, але звуки незабаром вирізнились в окремі лункі удари, ніби хтось ритмічно стукав металом по каменю.

— Мабуть, нам краще сховатися в кущах. Раніше я ніколи такого не чув, — хлопець схопив супутницю за руку й потягнув за крислату стіну ліщини, що росла вздовж узбіччя. Обоє принишкли, не зводячи погляду з Дороги. Рибохвостик задоволено усміхалась — вона сьогодні побувала на ярмарку, побачила ліс, вподобала собі хлопця, з яким зараз ховалася в кущах, не відпускаючи його руку. І ще це постукування!..

Ось на Дорозі під деревами з’явилася тінь. Щось велике рухалося бруківкою, вистукуючи по ній однотонний ритм.

14

У Доріжньому на широких лавках попід стінами великої півкруглої зали Нарадного дому сиділо дванадцять війтів долинних поселень. Зібрати Мудру Раду під час ярмарку було слушною думкою, адже старійшини майже не брали участі в ярмарковому обміні, а про висновки й пропозиції війтів після зібрання можна відразу ж розповісти всім доріжанам. Коли ще вони збираються всією долиною, як не в ярмарковий день?

Сьогодні старійшинам-війтам не довелося обговорювати старих і звичних тем, як-от забезпеченість харчами на зиму, право на наступну ярмарку, суперечки сусідів. Говорили про дивини місяця Авейора, що почали переростати в лихо. Рада ніяк не могла завершитись через суперечку між Ліводверником Вересковим і Густобровом Травником, війтом Доріжнього й усієї долини.

— Ми не знаємо, чи є щось поза нашою долиною — там, звідки приходять біди, — тому й не можемо нічого протиставити їм! — Ліводверник сперся до стіни, обводячи поглядом колег. Більшість із них взагалі боялася говорити на цю тему — настільки вона була незвичною. Тому майже всі присутні потупили погляд, намагаючись не встрявати в розмову. Ця проблема виходила за рамки їхнього досвіду, й дуже легко було бовкнути якусь дурницю.

— Віками ми жили тут, і наш народ процвітав. Навіщо тепер шукати те, про що ми й найменшого уявлення не маємо? — заперечив Ліводвернику Густобрів, зітхаючи й упираючи руки в боки.

— Я згоден із Ліводверником, — підвівся Лез Горолом, якого після смерті старого Ласиці обрали війтом вже неіснуючого Верхнього Доріжнього. — Згоден з тим, що ми повинні збирати знання не тільки про замкнений світ нашої долини, а й намагатися проникати в таємниці Заземелля! Якби раніше ми знали про зміїв, що роблять обвали й харчуються доріжанами, то ніколи не поселялися б біля гір!

— І що ви пропонуєте? — Густобрів знову зітхнув, і по його сивій бороді пробігли дрібні хвильки.

— Ми сьогодні обговорили все незвичне, що можна знайти у родових книгах. Як бачимо, усі дивини трапляються або на околицях нашого краю, або за його межами, або ж знаходяться якісь залишки древньої історії, яких ми не розуміємо! — Вересковий підвівся, даючи зрозуміти, що говоритиме довго. — Тому я пропоную зібрати добровольців і вирушити в різні сторони світу, щоб глянути, що там є.