Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 12

Мама Зась відразу ж начерпала кожному по миснику юшки й сіла до столу разом із Рибохвостиком.

Зігріті теплом і збуджені апетитними запахами тато з хлопцями швидко забули про ранкову невдачу. Із першими помахами ложок пішли похвали майстерним господиням, а ті віддавали належне чоловікам вдячними роздумами про їхню мужню працю. Але далі всі їли мовчки, лиш інколи прицмокуючи. Моряні вже закінчували снідати, аж тут, перекриваючи холодний бурхіт хвиль і вітер, що галопом мчав понад водою, з берега долетіли крики. Море завирувало ще дужче. Усе сімейство Солевія визирнуло у вікно — по пляжу біг Суспенька Риболап разом із братом і швагром. Усі троє кричали щосили й махали руками.

— Щось сталося з їхніми сітями! Я піду подивлюсь, — Солевій кинувся надвір. Слідом за ним з хати висипала вся його сім’я.

У тій частині узбережжя, де з-під води виступала гостра невисока скеля, до якої кріпився Суспеньків лабіринт, щось збурювало хвилі диким коловоротом, пінило їх і гупало в берег так, що аж стогнали пляжі. До цього місця вже збігалися й інші чоловіки.

— Морський демон! — кричав хтось. Інший йому заперечив:

— Ні, це величезна рибина.

І всі стояли, дивуючись, лякаючись, захоплюючись, проймаючись розпачем і мимоволі обоготворюючи істоту, яка билась у хвилях. І така вона була велика, що одразу всю поглядом не охопиш. То видно її хвіст, що рвав хвилі й кидав на берег хмари піску, мулу, камінців і бризок, то погляд чіплявся на мить за спинний плавець — чорний і шкірястий, що наче вітрило поров мілку воду й перевертався в ній, то око вихоплювало метри пружної шкіри на спині. Через те, що рибина звивалась і кидалася з боку на бік, важко було усвідомити, що це один велет, а не декілька. Рибина якимось дивом заплуталась у канатах Суспеньки (його канати славились на всю долину своєю міцністю), якими він прикріпив свою вершу-лабіринт до скелі, що наче зуб стирчала з кам’янистого мілководдя. Канати, мабуть, врізалися непроханому гостю під зяброві кришки, завдаючи сильного болю. Риба билася дедалі дужче, не розуміючи, що ще більше заплутується.

Тут із натовпу вирвався Суспенька. З сокирою в руках він влетів у самий вир і почав сікти металевим лезом воду. Вгору звився кількаметровий хвіст полонянки і, вдарившись у хвилі, мало не розігнав воду до самого дна. Вдруге вирвавшись із хвиль, хвостовий плавець вперіщив Суспеньку, і той відлетів у море. Його родичі й знайомі кинулись за ним у воду.

Через кілька хвилин рибина перестала рухатись, але ніхто до неї вже не підходив. Досі рибалки вибирали з сітей і пасток рибу завбільшки із половину руки або меншу. Це був їхній харч — так само, як хліб і овочі. Було природним їх убивати, ніхто не жалів цих рибок, як і крабів чи креветок. А щойно всі стали свідками грубого насильства. Ця рибина була настільки великою, що її умертвіння перетворилося на вбивство. Однак незабаром усіма оволоділо риболовне очманіння. Гуртом вбігши у хвилі, чоловіки витягнули рибу на берег. Тягнуло її чоловік із десять — і то з натугою. Тут допомагав навіть війт Вершко Моряний. Коли рибина вже лежала на піску, він сказав:

— Та тут на зиму вистачить цілому поселенню!

Солевій присів біля розсіченої сокирою риб’ячої голови:

— Це молода особина. У неї ще навіть не повністю розсмоктався жовтковий міхур. Шкода, що вона мертва, — я вперше бачив таку міць і силу в морської істоти.

— Страшно уявити, як виглядає доросла рибина! — пробурмотів хтось із бездоріжан.

Улов розрубали на частини й понесли в хатинку Суспеньки.

12

Наступного ранку море вже лащилось до берега, намагаючись сумирними обіймами заспокоїти розбурханий учора пляж. Рибохвостик спала і їй снилося, наче хвилі голублять не білий пісок пляжу, а її волосся, що впертими завитками розповзлося по подушці.

Батьки, мабуть, знову пораються по господарству. Диво дивне — як раненько вона не прокидалася, тато й мама завжди були на ногах. Сьогодні батько Солевій збирався допомагати лагодити суспенькову вершу-лабіринт, а вони з мамою підуть ловити крабів у затон.

Із кухні потягнуло рибними копченостями, й Рибохвостик чимдуж побігла вмиватися, вриваючись розгарячілим зі сну тілом уже не в мерзлякувату колотнечу штормової ночі, а в прохолодну свіжкуватість погідного ранку.

Помивши після сніданку посуд і знову ввібравши в себе невідступний запах риби, мама Зась і Рибохвостик пішли до затону, прихопивши рогозові кошички.

Затон вирили ще за пам’яті маминої бабці. Тепер це тиха невелика затока, яка в час відпливу з’єднана з морем лише вузенькою протокою. Сітка-пастка перегороджує її надвоє. Риба потрапляє сюди з припливом і заплутується в сітях, намагаючись повернутися в море. На мілині люблять плескатися діти. Та найкорисніший затон своїми крабовими угіддями. Ці маленькі плескаті бокоходьки постійно збираються біля спокійних вод затону, перебігаючи зграйками по вологому піску, де їх і ловили бездоріжанки.

На березі затону стояло велике старе аж посіріле, але ще добротне корито, в яке складали впійманих крабів. Біля нього завжди й було найбільше бокоходиків, які наївно вважали корито своїм прихистком. Сьогодні ж із тіні під коритом дивилося тільки три пари булькатих очей на тоненьких стеблинках. Колись тут аж кишіло цими земноводними, та з настанням холодів крабів, як і риби, поменшало. Мама Зась відразу вкинула їх у корито й пішла збирати інших — поближче до води. Один із крабів, відчувши небезпеку, швиденько помчав у напрямку до моря. Зась кинулася за ним навздогін, зашпорталась і випустила порожній кошик, який залетів у воду й почав потрохи відпливати до середини затону. Хоч тут вода сягала лише до пояса, збирачки крабів вирішили не заходити на глибину, бо не пасує жінкам Бездорожнього борсатись у воді в пишних багатошарових спідницях.

— Нічого, я зараз принесу жердину й дістанемо його, — сказала мама Зась і пішла до садиби.

Рибохвостик трохи постояла на березі, спостерігаючи, як кошичок гойдається на хвилях за якихось два метри від берега. Раптом у неї виникла ідея, як самій дістати його з води. Дівчина зсунула корито наполовину у воду, стала в нього поміж принишклих крабів і спробувала дотягнутись до кошичка. Її пальці майже торкнулися плетеного краю. Рибохвостик звісилася з корита й знову потягнулась до кошичка. Від цього руху корито з’їхало у воду й перестало торкатися дна. Вхопивши нарешті кошика, дівчина несподівано для себе помітила, що повільно відпливає в кориті в затон. Вперше в житті у неї зникла тверда опора з-під ніг. Спочатку мала Моряна сильно перелякалась і деякий час сиділа на дні корита не рухаючись, міцно вчепившись за боковинки. Та незабаром страх минув, і невагоме похитування на хвильках навіть сподобалось дівчині. Найстрашніше, що загрожувало їй, — це перевернутися й опинитись по пояс у холодній воді посеред мілкої затоки. Але якщо не робити різких рухів, то можна навіть тихенько пливти. Рибохвостик почала легенько підгрібати долонями до берега.

Коли мама Зась прийшла із жердиною, дочка вже стояла на березі з двома кошичками в руках.

— Його прибило хвилею, — чомусь збрехала Рибохвостик, і вони далі заходились збирати крабів.

Завтра багато бездоріжан піде в Подорожнє, де можна обміняти на інші продукти не тільки м’ясо велетенської риби, а й сьогоднішніх бокоходиків.

13

Зранку на Подоріжанський ярмарок вирушило більшість мешканців Бездорожнього. Рибохвостик ішла слідом за мамою й раз у раз озиралася на селище. Вона дуже рідко покидала його, тому здалека завжди з цікавістю роздивлялася рідне поселення.

Он над рядом хаток, що притулилися спинами до пологого схилу над пляжем, видно бездоріжанський Небесний храм. Він простий, не такий вишуканий і вигадливий, як у деяких поселеннях, і лише трішечки вищий за селищний кипарис і Штормову Вежу Зорегляда Моряного, який сьогодні залишився дома, щоб слідкувати за хмарами. Он його вежа, яку він сам прибудував на своєму дахові, а он і він сам — махає рукою ярмарковій процесії. Рибохвостик і собі помахала старому морському вістуну й поспішила за мамою і старшими братами. Тато не захотів іти в Подорожнє і залишився з Таляпуном удома, бо вважає, що ярмарок — це швидше місце для обміну плітками й чутками, а товар можна міняти й іншими шляхами. А пліток тато Солевій страх як не любив. Для Рибохвостика ж походи на ярмарок були справжнім святом. За все своє життя вона лише чотири рази була на ярмарках. Але ці дні запам’ятались їй назавжди. Купи ягід, овочів, якісь небачені лісові плоди, гриби, які біля Бездорожнього взагалі не ростуть, одяг і тканини, що їх приносять ткачі з Нижнього Доріжнього, кам’яні прикраси з Верхнього Доріжнього, посуд та інші речі для кухні, що самою своєю присутністю гарантують господині затишок і натхнення на кулінарні звершення, і ще багато всього іншого. І щоразу там можна побачити щось нове. А скільки нових людей там буде! Що не кажіть, а ярмарок — це ярмарок і нічим його для жителя окраїнного рівнинного поселення не заміниш.