Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 21

Що не кажіть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летіла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у військовій академії. Ще тиждень тому це здавалося мені вершиною мрій, зате зараз я здригалася від самої думки, що могла б згаяти цілих чотири роки на навчання. А так я вже офіцер, і на той час, коли мої однолітки закінчать академію, напевно стану лейтенантом. Повним лейтенантом, без додатку junior grade[4]. На війні здібна й ініціативна людина швидко рухається кар’єрною драбиною — а саме цих якостей у мене вдосталь.

Ні, безсумнівно, я маю подякувати дядькові Клоду за його необережність. І неодмінно зроблю це при зручній нагоді.

10

Психолоґічні тести показали, що мій блок працює нормально. На той час, коли з медичними питаннями було покінчено, повернувся адмірал Лефевр і викликав нас з Анн-Марі до себе. Зі мною він розмовляв недовго і невдовзі відпустив, видавши звільнення на добу, щоб я могла як слід відпочити, влаштуватися на новому місці й залагодити решту справ.

А от Анн-Марі начальник УСО попросив затриматися, і його вигляд свідчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вільного часу й насамперед зателефонувала батькові. Він негайно відповів на мій виклик, проте відразу вибачився, що не зможе приділити мені уваги, бо зараз зайнятий і звільниться не раніше ніж за кілька годин. Ми домовилися зв’язатися пізніше, і я вирушила оглядати своє житло.

Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замість звичайного душу, індивідуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростіші синтетичні страви й напої, а також невеликим порталом станційної мережі вантажних комунікацій, через який можна було відправляти й отримувати малоґабаритні контейнери зі всякою всячиною. Два такі контейнери вже чекали на мене в спеціальній ніші — один з них був той самий, що його ми з Анн-Марі відправили зі складу обмундирування, а в другому були мої особисті речі з „Зорі Свободи“. Там же я знайшла коротку записку: „Мої вітання, мічмане Леблан“. І підпис: „Лейтком Л. Сіґурдсон, капітан З.С.“.

Я всміхнулася. Лайфа також можна привітати — він отримав довгождане звання лейтенанта-командора і нарешті став капітаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього відібрали улюблену іграшку. Мабуть, він розраховував, що й надалі командуватиме „Зорею Свободи“, тільки тепер уже в складі Управління Спеціальних Операцій. Але ні, не вигоріло. Цікаво, що дадуть йому натомість? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу „АВ“. А може, й „АА“.

Я тимчасово переклала всі свої речі на ліжко, відправила порожні контейнери на склад і взялася наводити шмон у каюті. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в ідеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, після чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гніздечко, що несло на собі відбиток моєї неповторної індивідуальності.

Впоравшись із цією справою, я прийняла ванну — а це було зовсім не зайвим після всіх медичних процедур в поєднанні з чаркою коньяку. А потім, посвіжіла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилиці волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалі (видовище було просто супер), я влаштувалася перед терміналом, увімкнула відеозапис і почала диктувати листа для мами.

Певна річ, усієї правди я їй не розповіла. Повідомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцією) отримала офіцерське звання і тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, які треба переслати сюди з дому, і попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнівів, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тільки сподіватися, що вона не влаштує мені жалісної сцени на зразок тієї, коли я, всупереч всім її умовлянням, подала заяву в Анаполіс. Проте дядькові вона напевно висловить усі свої претензії. Я йому, небораці, не заздрю — коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всіма силами прагнула вберегти від військової служби, що вже відібрала в неї і батька (цебто мого діда), і чоловіка (мого рідного батька). Мама не була пацифісткою, просто не хотіла втратити й мене. Я її чудово розуміла, але нічого вдіяти не могла — служити у військовому флоті було мрією всього мого життя…

Надиктувавши листа, я надіслала його за призначенням. Тепер сиґналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналів першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потім ще три години, щоб досягти Землі. Я швидко підрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом — мама зараз мешкала в Москві, працюючи головним архітектором проекту реставрації зруйнованого ґаббарами храму Христа-Спасителя. Оскільки вона прокидалася не раніше восьмої, то відповіді від неї слід було чекати як мінімум годин за десять.

Ще деякий час я сиділа перед терміналом, прикидаючи, кому з друзів і подруг надіслати звістку. Вони просто луснуть від заздрощів, коли побачать мене в новенькому офіцерському мундирі!..

Проте цю ідею довелося відкласти на майбутнє, бо до мене, нарешті, завітав батько. Він окинув чіпким поглядом обстановку каюти й з усмішкою промовив:

— Гарно ти влаштувалася. І форма тобі личить, ніби в ній народилася. Як самопочуття?

Я зрозуміла, що він питає про психоблок.

— Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?

— Щойно починаю звикати, — відповів батько, влаштовуючись у кріслі в кутку каюти. — Я до тебе просто з медсанчастини.

— Голодний?

— Не дуже, але від кількох сандвічів не відмовлюся.

Я підійшла до автомата, замовила сандвічі та два стакани томатного соку.

— Після психообробки радять випити трохи спиртного, — сказала я, повертаючись із підносом, — але в мене нічого немає.

— Не біда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз мені не можна напиватися, я при виконанні. За три години пройду повторний медогляд, а потім почнеться звична передстартова метушня.

— Ох! — засмутилася я, хоча й очікувала на щось подібне. — Відлітаєш на завдання?

— Так. — Батько проковтнув сандвіч і запив його ковтком соку. — Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до відльоту.

— Авжеж, тату, я вільна, я… А куди ти летиш? Надовго?

Він з жалем похитав головою.

— Вибач, це не підлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретності. Ти служиш в УСО.

Я скрушно зітхнула.

— Так, розумію… А що буде зі мною?

— Наскільки мені відомо, після добового звільнення ти отримаєш призначення пілотом-стажистом на крейсер класу „AВ“. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кілька місяців, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пілотом.

Гм, крейсер класу „АВ“, це зовсім непогано. Навіть більше ніж непогано. „А“ означає, що корабель належить до катеґорії важких крейсерів, а „В“ — другий розряд за боєздатністю. П’ятеро основних пілотів, двоє навіґаторів, ціла команда інженерів, шістнадцять окремих артилерійських розрахунків, ескадрилья шатлів-винищувачів з відповідним особовим складом, полк космічної піхоти… Словом, здорово! Можна не сумніватися, я себе добре зарекомендую. А років через п’ять доберуся до крісла першого пілота. Ну, мінімум, другого — а у флотському табелі про ранґи це не гірше, ніж бути капітаном корвета.

Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам — служити під безпосереднім керівництвом близького родича…

Мої роздуми перервала мелодійна трель дзвінка. На екрані дверного монітора виникло обличчя Анн-Марі.

— Теж зайшла попрощатися, — прокоментував батько.

Я впустила Анн-Марі в каюту, і та просто з порога заявила:

— Я буквально на хвилинку, щоб запитати… — Тут вона побачила батька, завмерла в положенні „струнко“ й віддала честь. — Бриґадир-адмірал, сер!