Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 19

— Насамперед, мадемуазель, ви повинні мати на увазі, що така психообробка не ґарантує збереження таємниць, у які вас буде посвячено згідно зі службовими обов’язками. З вас їх можна буде витягти із застосуванням „наркотиків правди“ або банальних фізичних тортур; також вам ніщо не завадить розповісти про них за власним бажанням. Сучасна медицина ще не має в своєму розпорядженні засобів надійного блокування тих чи інших секретів, не завдаючи непоправної шкоди мозковій діяльності. На жаль, людський розум не такий стійкий, як у нереїв-п’ятдесятників, що здатні витримати найглибше психокодування без відчутних наслідків для якості розумових процесів. Але, з іншого боку, в нас гнучкіше й динамічніше мислення, ніж у них… Утім, досить про чужинців, повернімося до вашого блоку. Це не психокодування як таке, а лише щось схоже на запобіжник. Він попереджатиме вас про те, що деякі відомості не підлягають розголошенню. Причому це стосується не лише службових таємниць, а й особистих. Ось, наприклад, опишіть мені свій перший сексуальний досвід.

Заскочена зненацька, я розгубилася, не знаючи, що й сказати. Глянувши на датчики, лікар здивовано насупився, гмикнув і провів швидкі маніпуляції з консоллю. Я могла дати руку на відсіч, що він гортав мою медичну картку в пошуках звіту ґінеколоґа. Потім багатозначно промовив „ага” і зачудовано глипнув на мене, мов на якесь диво природи.

Я ледве втрималася від глузливої посмішки. Мабуть, дядечко навіть уявити не міг, що симпатична дев’ятнадцятирічна дівчина ще може залишатися незайманою.

— Гм-м… — протяг він. — Та-ак… Ну, гаразд. Тоді розкажіть мені щось таке, про що я знати не повинен.

Я подумала про інші ґалактики. О, тепер подіяло!..

Лікар задоволено кивнув.

— Чудово. Що ви відчули?

— Ну, наче хтось тихесенько прошепотів мені на вухо: „Обережно!“

— Так-так, чітко виражена вербальна реакція, — констатував він. — Це добре. Конкретні прояви дії блоку індивідуальні й залежать від специфічних характеристик особистості. У голові одних дзвенить дзвіночок, інші відчувають, як їхні думки натрапляють на якийсь бар’єр, а іноді, хоч таке трапляється вкрай рідко, бувають соматичні реакції на зразок утруднення дихання або легкого зубного болю. Спочатку я був подумав, що у вас якраз останнє, але… Словом, усе гаразд. Психообробка пройшла успішно. Тепер ідіть-но прогуляйтеся годинки зо три, — швидкий погляд на хронометр, — до сімнадцяти нуль-нуль. Обов’язково пообідайте, поспілкуйтеся зі своїми новими товаришами, а потім повертайтеся сюди — на той час блок має закріпитися, і тоді я ґрунтовно перевірю, як він функціонує. Йти на доповідь до начальства не треба, ви ще перебуваєте у розпорядженні медсанчастини.

Вийшовши з кабінету психолоґа, я побачила у приймальні Анн-Марі, що сиділа в кріслі й переглядала якусь електронну книгу. Блок їй поставили ще раніше, проте вона вирішила дочекатися мене. Чи то просто за компанію, чи то вважала, що я не обійдуся без її опіки.

— Ну як, нормально? — запитала Анн-Марі.

Я кивнула.

— Так, нормально.

— От і добре. Може, сходимо перекусимо?

— Із задоволенням.

Коли ми вийшли з території медсанчастини, я поцікавилася:

— А яка у вас реакція? Як діє ваш блок?

— Цілком стандартно, звичайний дзвоник. А в тебе?

— Лікар назвав це вербальною реакцією.

— Справді? — Анн-Марі трохи заздрісно глянула на мене. — Здорово!

— Чому здорово?

— Бо рідко зустрічається. Поки тобою займалися, я дещо дізналася про це. Вербальна реакція свідчить про високий творчий потенціал особистості в поєднанні з розвинутою уявою й аналітичним складом розуму.

Я зашарілася. Ну, припустімо, про творчий потенціал, розвинуту уяву й аналітичний склад розуму я знала й раніше, з численних тестів. Та все одно було приємно почути зайве підтвердження.

— Пообідаємо в найближчому офіцерському клубі, — запропонувала Анн-Марі. — А заразом і потусуємося серед усовців у неформальній обстановці. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно діставати нас не будуть. Тільки май на увазі: в таких клубах статутні взаємини не діють. Честь старшим за званням не віддавай і не чекай, що тобі салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно від їхнього віку, а не чину. Це, звісно, не стосується адміралів, але в офіцерські клуби вони навідуються рідко.

— Спасибі за попередження, — сказала я з усмішкою. — Мені це відомо. Мій батько теж офіцер.

У клубі, що являв собою гібрид кафе, бару й ігрового салону, справді було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обідали семеро офіцерів, ще двоє сиділи біля стійки автоматичного бару й пили коктейлі, а в протилежному кінці просторого залу четверо чоловіків, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всі вони були в ґаллійській військовій формі.

Коли ми увійшли, присутні привітали нас ввічливими кивками, і лише один з тих, що сиділи за стійкою бару, хлопець років двадцяти п’яти, з ранґовими відзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:

— Ага! Мабуть, це ті самі новачки.

Поставивши на стійку недопитий коктейль, він зіскочив зі стільця, підійшов до нас і церемонно вклонився:

— Моє шанування, любі пані. Ласкаво просимо до нашої команди.

Що правда, то правда, офіцерський клуб — особливе місце. За його межами цей хлопець не посмів би так фамільярно звертатися до Анн-Марі, яка носила на погонах три широкі золоті нашивки.

Представлятися один одному потреби не було — іменні планки говорили самі за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за „С“, можна було тільки гадати (найімовірніше, „Серж“ — дуже поширене ґаллійське ім’я), проте серед військових вважалося за норму звертатися до колеґ на прізвище або за званням.

Арсен зміряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мій вік, і напівзапитливо мовив:

— Ще один комп’ютерний вундеркінд, га?

— Помиляєтеся, старлею Арсен, — відповіла я і, ніби ненавмисно відкинула волосся з правої скроні, демонструючи відсутність імпланта. — Я пілот-навіґатор.

— О! Та невже? І скільки ж годин ви налітали, мадемуазель?

— Понад дві з половиною тисячі, — відповіла за мене Анн-Марі, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивільних суднах ще й час, який я провела на „Зорі Свободи“, коли корабель під моїм контролем (але не керуванням) летів від Дзети Девакі до Магаварші. — З них дві тисячі в бойовій обстановці.

Лейтенант стушувався. Навіть тут, у клубі, він не наважився ставити під сумнів слова старшого за званням. Тим часом один з картярів, капітан третього ранґу, за віком ровесник Анн-Марі, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.

— Побий мене грім! — вигукнув він, наблизившись. — Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!

Напис на планці свідчив, що його звати Сен-Клер. Ім’я мені ні про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.

— Пробачте, корвет-капітане[3]… — почала я невпевнено, але потім згадала. — Ага! Я бачила вас на батьковому похороні.

— Ваша правда, мічмане. — Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на анґлійський менер: „енсін“, щоб підкреслити його відмінність від французького „ансень“. — Мені випала честь служити під керівництвом капітана Леблана. На жаль, недовго, лише три місяці.

У його команді я був бортінженером, але для того фатального завдання мене замінили більш досвідченим офіцером.

Чи то мені лише здалося, чи в його голосі й справді пролунали винуваті нотки. Він ніби вибачався, що не загинув разом із моїм батьком. Все-таки дивно влаштовані люди — бува, картають себе за вигадані гріхи, наче справжніх їм бракує. Часом і я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою…

Сен-Клер ввічливо привітався з Анн-Марі і знову звернувся до мене:

— Отже, вам одразу після школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нічого робити в академії серед шмаркачів, які знають про війну лише з фільмів та віртуальностей.