Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 36

— Ні… все гаразд, — затинаючись, відповів я. — Це просто… просто хвилинна слабкість.

Вона рішуче похитала головою:

— Ви мало не зомліли. І взагалі, дивно поводитеся. У вас неприємності? Щось дуже серйозне? Я зобов’язана доповісти командуванню…

— Ні в якому разі! — майже викрикнув я, привернувши до себе увагу двох офіцерів, що сиділи через один столик від нас. — Ні, — вже тихіше додав я. — Не робіть цього… будь ласка. Я сам усе владнаю.

— Що ви владнаєте?

Не бачачи можливості викрутитись, та й не маючи сил щось вигадувати, я розповів їй усю правду про Ахмада і його безглузду вимогу. Анн-Марі вислухала мене уважно, не перебиваючи, потім замислилась на хвильку, відтак спитала:

— Ви не звернулись до командування, бо боїтеся його рішучих дій? Боїтеся, що воно не зважатиме на становище Рашелі?

Я кивнув:

— Саме так.

— Невже ви вважаєте нас, ґаллійців, такими жорстокими?

— Ні, але…

— Ми також любимо своїх дітей. Ми дбаємо про них. Вони для нас найдорожче, бо діти — це наше майбутнє. Саме те майбутнє, за яке ми боремося.

— Я розумію. Я… я зовсім не вважаю вас жорстокими. Просто… — Я помовчав, збираючись з думками. — Боюсь, командування не повірить, що Ахмад відпустить заручників. Воно зробить усе по-своєму, а в результаті… в результаті Рашель загине.

— А ви впевнені, що месьє Раман дотримає слова?

— Ну… не повністю. Але я знаю його багато років… хоча насправді виявилося, що я зовсім не знав його, та все ж…

Анн-Марі м’яко поклала руку на мою долоню.

— Заспокойтеся, Стефане. Мабуть, ви хочете сказати, що непогано вивчили характер та звички месьє Рамана?

— Атож. Ахмад ненавидить убивство. Я це точно знаю. Ні при першій, ні при другій спробі захопити корабель він не використовував смертельну зброю. Якщо наша смерть не допоможе йому втекти, він не стане нас убивати, а зробить те, що обіцяв: посадить у шатл і відпустить. Проблема лише в тому, щоб дати йому змогу добратися до вашої „обманки“, не здіймаючи тривоги. Але для цього треба проникнути у ваш координаційний центр і одержати доступ до терміналу.

Анн-Марі довго мовчала й дивилася кудись убік. Я вже був вирішив, що номер не вигорить, аж тут вона враз стрепенулась і поглянула на свій наручний годинник:

— Що ж, часу в нас іще вдосталь. Ми встигнемо щось придумати.

35

Як це завжди буває, в останню хвилину командування переглянуло ґрафік відбуття Дев’ятнадцятої ескадри, тому наша бриґада стартувала з півторагодинною затримкою й опинилася майже в самому хвості ешелону. Це не давало нам істотних переваг для втечі, зате ми мали можливість відірватися раніше, не чекаючи на завершення розгону. Усі більш-менш швидкісні кораблі йшли далеко попереду й набирали швидкість раніше нас, тому, якби вони надумали кинутися нам навздогін, їм для початку довелося б трохи загальмувати.

Цього разу в рубці були тільки я та Ріта, яку за згодою Ахмада я привів до тями, щоб вона виконувала обов’язки офіцера зв’язку.

Поки я був відсутній, Ахмад переніс Рашель у мою каюту. Непритомна дівчинка лежала на ліжку, але вже не паралізована, а накачана снодійним. Поруч з нею в кріслі сидів Ахмад, він стискав у руці два дроти, що тяглися до боєголовки на підлозі посеред каюти. Цю картину я бачив на екрані монітора внутрішнього зв’язку, і сказати, що вона доводила мене до сказу, означало не сказати нічого…

По закінченні другої години польоту Ахмад почав виявляти ознаки втоми. Подолавши почуття відрази, я ввімкнув зв’язок з каютою й заговорив у інтерком:

— Ну все. Гадаю, вже можна йти у відрив.

Ахмад повернув обличчя до екрана:

— А не зарано?

Власне, було ще трохи рано, але я сказав:

— Цілком слушний момент. Ми відійшли від Сатурна на пристойну відстань, кораблі віддалилися один від одного на сотню кілометрів, а вся ескадра розтяглася на добрих три мільйони. Це максимум. Скоро відстань між її головою та хвостом почне скорочуватися.

Ахмад кивнув:

— Гаразд, починай.

За допомогою бічних дюз я розвернув корабель майже під прямим кутом до напрямку руху і різко збільшив тягу з крейсерських шістдесяти одиниць до повних дев’яноста. Найближчий корабель, що летів приблизно за сотню кілометрів від нас, почав стрімко віддалятися, потроху відхиляючись убік.

Хвилини за три на зв’язок з нами вийшов капітан Лорен. Спершу він досить коректно поцікавився нашими справами, але, не дочекавшись відповіді, почав виказувати ознаки хвилювання, які виявлялися в тому, що він став приперчувати свою мову не надто ввічливими висловлюваннями на нашу адресу. Крім слова „merde“, я нічого не розібрав, але з виразу Рітиного обличчя було зрозуміло, що він вживав і значно крутіші слівця.

Коли хвилювання Лорена переросло в справжнє занепокоєння, я звернувся до Ріти:

— Відповідай йому. Дослівно: „На жаль, ми змушені вийти зі складу бриґади. Серед нас є дванадцятирічна дівчинка, яка катеґорично не хоче залишати корабель, а ми більше не можемо піддавати її життя небезпеці. Тому відвозимо її до дядька, віце-адмірала Брісо. Бажаємо всім удачі“.

Ріта слухняно переклала моє пояснення капітанові Лорену, і він, витративши з півхвилини на осмислення почутого, вибухнув довгою та гнівною тирадою, яку закінчив вагомим анґло-французьким словосполученням „les fuckіng deserteurs“.

Я поморщився, як від ляпасу, і коротко кинув Ріті:

— Вимкни.

Полегшено зітхнувши, вона виконала мій наказ. З інтеркома почувся глузливий сміх Ахмада:

— Командир помилився. Йому слід було назвати тебе зрадником.

— Заткнися! — гаркнув я.

— Добре, добре, я пожартував. До речі, міс Аґатіяр, Стефан більше не потребує вашої допомоги. Йдіть до мене.

Ріта зісковзнула з крісла і безпорадно подивилася на мене. Я відповів їй таким же безпомічним поглядом.

— У нас немає іншого виходу. Доведеться повірити йому на слово.

— Не бійтеся, я вас не підведу, — озвався Ахмад.

Ріта тихо зітхнула і вийшла з рубки. Поки вона йшла до капітанської каюти, я перевірив показники радарів. Кораблі Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, ніхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зі списків особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирів“.

Нарешті я побачив на екрані, як Ріта ввійшла в каюту.

— Сідайте, міс, — промовив Ахмад, вказуючи на вільне крісло. — Не бійтеся, це не боляче.

Ріта боязко влаштувалася в кріслі, Ахмад узяв вільною рукою паралізатор, направив на неї й вистрілив. Вона обм’якла, відкинулася на спинку і звісила голову на груди.

— От і все, — резюмував Ахмад. — Півсправи вже зроблено. До речі, Стефане, вибач, що при ній я назвав тебе зрадником. Сподіваюся, вона ні про що не здогадається.

Я промовчав.

— А знаєш, — продовжив він після короткої паузи, — я навіть не сподівався, що ти допоможеш мені з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильність до дівчинки зайде так далеко — аж до зрадництва.

— А бодай тебе грець побив! — сказав я похмуро. — Не хочу тебе чути.

Ахмад нервово пересмикнув плечима:

— Ну, не хочеш, воля твоя. Ти мені більше не потрібен. Далі обійдуся без тебе. Все-таки я пілот, хоч і не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.

— Гаразд, — кивнув я, почуваючи певне полегшення від того, що це болісне чекання врешті закінчилося. За якусь хвилину все з’ясується — у моєму суб’єктивному часі, ясна річ. Або ми всі разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу… або не прокинемося вже ніколи.

Переключивши корабель на автопілот, я залишив рубку і пройшов у капітанську каюту. Ахмад зустрів мене спрямованим у груди паралізатором.

— Стій, де стоїш, ближче не підходь. Ти надто імпульсивний і можеш утнути дурницю.

— Не утну, — втомлено відповів я. — Стріляй, не зволікай… А втім, ні, наостанку одне питання.

— Яке?

— Що ти робитимеш з цією інформацією?

— Віддам її іншим расам. Нехай усі володіють цим секретом, нехай ні в кого не буде переваг.