Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 31

— Є ще одне правило, — зауважив Шанкар, знявши ментошолом. — Не можна атакувати тільки в одному напрямку. Очевидно, біля Псі Козерога перебували лише допоміжні ударні частини. А головні вектори вторгнення проходили через інші системи.

Сіґурдсон стиха присвиснув:

— Якщо та армада була лише допоміжною частиною, то яким же має бути весь флот!

— Дуже великим, — сказав я. — Надзвичайно великим. Судячи з тієї інформації, що є в базі даних корабля, ґаббари перетворили Сонячну систему на справжнісіньку цитадель. Схоже, вони не дуже ладять і зі своїми союзниками.

— Горили паскудні! — прокоментувала Рашель. — Вони ні з ким не можуть жити в мирі. У них збереглася психолоґія та звички кам’яного віку.

— А проте, — зауважив Сіґурдсон, — ґаббари володіють Землею. Виходить, що в союзі Чужих вони найголовніші й найдужчі.

— Вони просто найнахабніші. Що тут ще скажеш — мавпи та й годі.

„Цікаво,“ — подумав я, — „на Террі-Ґаллії були мавпи? А як були, то що з ними сталося, коли почалася війна?“

Десь півгодини ми дрейфували у дром-зоні, посилаючи навсібіч позивні, але у відповідь ніхто не озивався.

— Ну то як бути далі? — нарешті спитав я. — Що робити?

— Приєднаймося до наших, — запропонувала Рашель. — У нас бойовий корабель і повністю укомплектований екіпаж. Ми теж можемо воювати.

Я завагався. Загалом це відповідало моїм найпотаємнішим бажанням. Дарма що я був цивільною людиною, мені аж руки свербіли задати Чужим перцю, помститися їм за всі тридцять шість років мого ув’язнення на Магаварші. Той ґлісарський крейсер, знищений нами в системі Зорі Дашкова, не вгамував моєї жаги до помсти, а лише роздражнив мене. Мені хотілося ще, ще і ще…

— Але ж ти…

— Я вже не маленька. Я знаю, що таке смерть. Я бачила, як загинув тато. Чужинці убили мого дідуся. Я хочу поквитатися з ними.

— Голосую за пропозицію юної леді, — вставив своє слово Шанкар. — Нам зовсім не годиться відсиджуватися в тилу, коли наші побратими борються за звільнення людства.

— До Землі! — відгукнувся через інтерком Арчібальд Ортеґа. — Правда ж, учителю?

— Згоден, — пролунав з того ж інтеркома голос Аґатіяра. — Магаварша має зробити свій внесок у звільнення нашої прабатьківщини.

Я повернувся до Сіґурдсона:

— А ви якої думки, Лайфе?

Він ствердно кивнув:

— Земля — моя рідна планета. Я хочу повернутися додому.

Озиратися назад, де сиділи Ріта з Мелісою Ґарібальді, мені не довелося. Майже відразу слідом за Сіґурдсоном обидві жінки хором вигукнули:

— Ми з вами!

30

На відміну від затяжного стрибка перехід першого роду не займає багато часу і триває лише неповні дві хвилини. Після входу нашого корабля в канал гіперпростір за передньою стіною рубки палахкотів лише сто сімнадцять секунд, а відтак згас, і ми знову опинилися в рідному космосі, на відстані сорока семи світлових років від Псі Козерога.

Ми знаходилися на зовнішньому краю Шпори Оріона, майже на периферії Ґалактики, але одночасно — у самому її центрі. На одному з бічних оглядових екранів виднівся маленький яскравий диск жовтого кольору, довкола якого оберталася невидима звідси блакитна планета з лаконічною назвою Земля. Просто Земля, Terra, Earth, Ge, Erde — без будь-яких префіксів і прикметників. Земля сама по собі, планета — прародителька людської раси, звідки чотирнадцять століть тому люди почали розселятися по всій Ґалактиці. І в цьому сенсі вона була для нас центром усього сущого, саме довкола неї обертався весь людський Всесвіт…

Цього разу, на відміну від усіх попередніх, мій тактичний дисплей був переповнений даними радарів та інших детекторів про присутність у районі дром-зони безлічі об’єктів штучного походження. Бортовому комп’ютеру знадобилося лише кілька секунд, щоб розсортувати цей потік інформації й видати її у придатному для сприйняття вигляді.

Навколишній простір був усіяний великими та дрібними уламками підбитих суден. Деякі з них однозначно ідентифікувалися як останки кораблів ґаллійського флоту, решта або належали чужинцям, в основному ґаббарам, або їх зовсім не можна було розпізнати. А поруч з нами — ясна річ, відносно поруч, на відстані трьох тисяч кілометрів від нас, — дрейфував ґаббарський крейсер з розпанаханою носовою частиною. Жодних ознак життя він не подавав. Геть усе навкруги свідчило про те, що зовсім недавно, ще якихось кілька годин тому, тут кипів кровопролитний бій…

З відстані півтора мільйона кілометрів до нас долинали позивні бойової загороджувальної станції Військово-Космічних Сил Терри-Ґаллії. Схожі позивні було чути і в інших напрямках, але їх джерела знаходилися ще далі. Розрахувавши паралакс, комп’ютер повідомив, що чотири десятки таких станцій рівномірно розташовані у сфері навколо дром-зони. Усередині цієї сфери джерела радіосиґналів з позивними Терри-Ґаллії були відсутні.

— Нас викликають, капітане, — доповів Шанкар.

— З’єднайте, — дав я розпорядження.

На екрані зовнішнього зв’язку з’явилося зображення молодої русявої жінки в сіро-блакитному мундирі з відзнаками капітана-лейтенанта. Її карі очі дивилися просто на мене, але насправді вона мене не бачила. Ще перед виходом до Псі Козерога ми вирішили, що розпочати переговори має Рашель: співвітчизники повірять їй швидше, ніж будь-кому іншому.

Як і слід було чекати, жінка, побачивши на екрані дванадцятирічну дівчинку, була приголомшена. Рашель негайно скористалася з цього і швидко заторохкотіла, розповідаючи свої пригоди. Останніми днями я активно вивчав французьку і начебто досяг непоганих успіхів, але зараз вона говорила з такою швидкістю, що я розбирав лише окремі слова — здебільшого назви та імена, серед яких найчастіше зустрічалося моє.

Вислухавши її, жінка почала була щось говорити, аж раптом замовкла на півслові й повернула голову вбік, ніби хтось її покликав.

— Attends une seconde,[5] — промовила вона, і майже відразу її зображення на екрані зникло, а натомість з’явився чоловік років п’ятдесяти в адміральській формі, з двома зірками на погонах.

— Oncle Claude! — радісно вигукнула Рашель, і тут не потребувалося ніякого знання мови, щоб зіставити французьке oncle з анґлійським uncle — „дядько“.

Потім виникла пауза на кілька секунд — поки вигук дівчинки зі швидкістю світла доходив до „дядька Клода“ і поки до нас поверталася його відповідь.

— Salut, Rachel, ma petite,[6] — сказав чоловік, а потім досить розбірливо, як на мене, висловився в тому сенсі, що дуже радий бачити її живою-здоровою, проте всі розмови згодом, а зараз нехай вона з’єднає його з командиром корабля.

Рашель негайно переключила зв’язок на мій капітанський пульт. Побачивши мене, чоловік ледь стримався від здивованого вигуку — його явно вразила моя схожість з Жофреєм Лебланом. Проте він швидко опанував себе й офіційно представився:

— Віце-адмірал Клод Брісо, заступник начальника Центру оперативного командування Спеціального корпусу загороджувальних станцій у складі Першого Флоту Визволення. — Анґлійською він говорив досить добре, але не так гарно, як Рашель. — Я чув усе, що розповідала моя племінниця, капітане Матусевич. Компліменти та слова подяки відкладемо до кращих часів, а поки негайно стартуйте і найкоротшим шляхом виходьте з дром-зони. Всі координати ваш комп’ютер уже отримав. Гадаю, прискорення п’ятдесят одиниць вистачить.

— Виконую, — коротко відповів я і впродовж наступної хвилини здійснив усі необхідні маневри.

— Задовільно, — сказав віце-адмірал Брісо, звірившись із даними на своєму тактичному дисплеї. — За тридцять сім хвилин ви залишите межі дром-зони.

— Можна збільшити прискорення, — запропонував я. — Навіть до ста одиниць. Ми вже перевіряли: ґравікомпенсатори працюють нормально, а всі пошкодження, завдані вірусною проґрамою, усунені.

Виникла пауза, спричинена відстанню між нами, потім почулася відповідь: