Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна - Страница 14

Ось зараз, зараз ми почуємо неземний голос далекої, невідомої розумної істоти з інших світів…

Але замість людського чи нелюдського голосу, замість промови або виголошення істин почулася тиха-тиха музика. Ми з Юрком перезирнулися.

Він сторопіло округлив очі, а я знизав плечима. Лише професор не здивувався, сидів спокійно і чекав. Навіть очі заплющив, ніби ждав якоїсь особливої насолоди.

А музика — то тихіша, то гучніша — вже заповнювала кімнату. Такої я ще ніколи не чув. Це, мабуть, і не музика! Це… я не знаю, як сказати, але мені здавалося, слухаючи її, що я читаю цікаву книжку або дивлюся кінофільм. І разом з героями все переживаю, і не лише переживаю, а й дію поруч з ними, і навіть замість них. Тобто, ніби то не хтось, а сам я. Їв розвідку я йшов, і вмирав, і співи птахів слухав, і жартував, і плакав; зовсім дорослим був і малим хлоп’ям, і дідом… Було тут все, як у житті, хоча я багато чого й не розумів. Може це й розповідається такою незвичайною музикою про життя?

Музика давно замовкла, а ми так і сиділи закляклі. Першим опам’ятався Юрко. Він схопився з місця, підскочив до магнітофона; потім до мене, розмахував руками. І я розумів, що він хоче сказати: «Це — здорово! Генко, це колосально!» Якщо вже Юрка, завзятого «фізика», який не визнавав ніяких «ніжностей» і зневажав «ліриків» і якому, за його признанням, у дитинстві «слон наступив на вухо», — полонила і захопила ця музика, то що вже говорити про людей, які люблять, знають і цінують музику.

Але я помилився. Юрко й тут залишився вірним собі!

— Це не музика! — урочисто проголосив він і переможно блиснув окулярами на Петра Семеновича. — Це не звичайна музика, я хочу сказати. Так, у музикальній формі, вони записали для нас свою інформацію. Кожна нота, кожний звук щось значить. Треба тільки розшифрувати. Ні, ви розумієте, як геніально і як просто вони придумали! — зненацька закричав Юрко, зовсім забувши, що він у чужій квартирі.

— Що ви, Юрію, маєте на увазі? — спитав Петро Семенович, тактовно не помічаючи Юркового галасування.

— Як — що? Адже музика не має мови! Вона зрозуміла всім і скрізь!

А й справді! От слухаєш, наприклад, пісню чужою мовою, а якось розумієш.

- І вони це знали! — волав Чумак у захваті. - І вибрали саме цей спосіб спілкування з нами, землянами!

Професор ласкаво так, привітно дивився на нього, ніби аж милувався ним. Я діловито спитав, бо мені вже не терпілося дізнатися, про що інформують вони:

— Розшифрувати, мабуть, може тільки професор по музиці! Де його знайти? Підемо в консерваторію?

— А я і є професор по музиці! — сказав Петро Семенович, усміхаючись. — Так що далеко й ходити не треба.

Потім враз посерйознішав:

— Сядь, Юро. Ви дуже хороші хлоп’ята. Ви просто чудові хлопці! Вельми шкодую, але мені прийдеться вас розчарувати. Справа в тому, що ця стрічка — земна, музика — теж.

Юрко аж побілів при цих словах, хотів щось сказати і тільки рота роззявив, а мовити нічого не зміг від обурення. Я теж розсердився. Щоб наша тарілочка — та не з іншої планети?

— Як — земна? Нічого подібного! Це ви так говорите, ви не знаєте…

— Заспокойтесь, мої милі, знаю, все знаю, бо цю стрічку придумав я. Послухайте, як це було…

…За переказами, старогрецький філософ і математик Піфагор, який жив за п’ятсот років до нашої ери, одного разу був невимовно вражений. В передзвоні молотів, що линув із кузні, філософу вчувалися точні музичні співвідношення інтервалів: октава, квінта, кварта.

Зваживши молотки, Піфагор виявив, що їхня вага дорівнювала відповідно половині, двом третинам і трьом чвертям ваги найважчого молота. Великий мислитель і не здогадувався, що знайдене ним співвідношення, трохи уточнене, буде покладено в основу теорії музики.

Дещо, подібне трапилося й зі мною. Почалося це давно, ще в студентські роки. Я жив у одній кімнаті з своїм другом. Тоді він був початкуючим письменником, тепер — автор багатьох відомих у всьому світі книг.

І Петро Семенович назвав прізвище нашого видатного сучасного письменника.

— Так от він, бувало, сидить за своєю машинкою годинами, вистукує, і то засміється від задоволення, то хмуриться, то щось шепоче сам до себе, а то й сердито, невдоволено порве на дрібні шматочки все написане.

Автор книги, як відомо, живе сам в кожному з своїх героїв, віддав їм частину своїх почуттів, переживань, якусь частку свого життя. І мимоволі, відповідно до своїх почуттів, відповідно до того, про що писав мій друг, він то сильніше, то слабше натискав на клавіші машинки. Від цього звуки були різні — гучніші й тихіші. Та й кожне слово має своє особливе звучання: коротке слово — коротке й звучання, довге — довге звучання.

І ось я, вслухаючись у тріскотливу мову друкарської машинки, почав відрізняти ледь помітні нюанси: то ніби роздуми вчувалися мені, то страх, радість, надія… Емоції людини, яка писала, творила, наче передавалися літерам, словам, реченням.

Одного разу я спитав мого друга:

— Слухай, про що ти зараз писав? Про роздуми героя перед якимсь важливим рішенням?

Він не любив, коли хтось читав ще недописане ним, і підозріло глянув на мене:

— А тобі звідки це відомо? Підглядав?

Я похолов. Невже це мені не здається? Ще кілька разів я перепитував його, напружено вслухаючись в скрекіт машинки, і кожного разу майже відгадував, про що саме він писав.

Ось тоді й зародилася думка: а що якби сконструювати таку друкарську машинку, в якій кожна літера-клавіша відповідала б визначеній ноті, як у рояля?

Минали роки, а думка ця не вмирала, жила в мені, непокоїла. Я поділився нею з інженерами-електронниками, і ми гаряче взялися разом за цю справу. Зробили першу модель, але вона була не зовсім вдалою. Помилкою було якраз те, що ми зв’язали кожну літеру з визначеною нотою. Адже справа не тільки в ноті, а в звучанні цілого слова, всього речення, в настрої людини.

Пройшло немало часу, поки ми сконструювали досить складне електронне обладнання. Коротко його роботу можна описати так: надзвичайно чутливий мікрофон приймає звуки клавішів друкарської машинки, електронні прилади аналізують їх, перетворюють у відповідні ноти і подають до апаратури, яка записує їх на спеціальну стрічку. Стрічка ця особлива. На ній, уже як фон, записана музика, а записуюча апаратура сортирує, укладає народжені звуки на відповідні місця на цьому фоні.

Здається, просто. Але це тільки здається. Ця конструкція народилась на стику таких галузей людського знання, як кібернетика і фізіологія, логіка і психологія, акустика і теорія музики.

Перші конструкції були в нас громіздкі. Ми довго билися над тим, щоб зробити їх маленькими, портативними.

І ось я з такою незвичайною друкарською машинкою поїхав до свого старого друга і подарував йому, не сказавши нічого про 4’ї особливості. Він трохи подивувався незвичайній формі машинки, але вона була зручною, і він пообіцяв, що свій новий роман писатиме на ній.

Ви уявляєте, як ми всі чекали кінця цієї роботи? Адже це був екзамен нашій багаторічній праці.

Одного чудового дня ми, в присутності мого друга, прослухали ось цю бобіну… Приголомшений письменник, блідий від хвилювання, спитав пошепки:

— Що це було, Петре?

— Каприччіо…

— Хто його написав? Ти знаєш, дивно, але слухаючи що музику, мені здавалося, що я вдруге пишу свій роман. Ті самі переживання, ті ж почуття…

— Ти вгадав, друже. Це каприччіо і є твій роман, процес мислення і творення його, твої переживання, які ти віддавав своїм героям. Тільки все це перекладено на музику…

Ви, хлоп’ята, спитаєте, що обіцяє нам ця нова конструкція друкарської машинки для письменників, поетів? А те, що від письменника ми одержуватимемо одночасно два чудових твори: роман або повість чи поему і музичний твір, такий несхожий на всі інші, як ось це «Каприччіо»…

Петро Семенович замовк. Я глянув на Юрка. Він сидів з таким виглядом, ніби оце тільки-но втратив щось найдорожче для себе. Та й мені було не по собі, мов несподівано програла матч моя улюблена команда. Шкода було розставатися з мрією почути голос людини з іншої планети.