Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна - Страница 10

Воляр знову зупинився перед вікном.

Фернандес був розчарований. Виходить, його мріям не здійснитись, і він зовсім марно втрачає час, ходячи сюди?

— Цікаво, що у тварин цього немає. — Воляр жваво обернувся до гостя, жестикулюючи довгими руками. — Дитина тварини в якому завгодно середовищі залишається вірна своєму видові. Киньте крихітне кошеня між цуценят. Воно ніколи не перейме звички собаки, а залишиться кішкою. І побачивши вперше в житті мишу, поженеться за нею І буде полювати так уміло, ніби її цьому вчили. І нявчати не розучиться, і взагалі — не втратить жодної своєї котячої риси. Хіба що буде дружити з собаками. Або візьміть, скажімо, дитинча видри, виростіть його так, Щоб воно не бачило ні озера, ні річки. А потім пустіть уже дорослу видру у воду. І вона зразу попливе, і піймає так само рибу, як це робили всі її предки.

Наші діти наслідують тільки інстинкти — їсти, пити, спати і ще деякі. А все інше, що робить людину людиною: розум, мова, абстрактне мислення, високі почуття, знання, досвід — все це виховується тільки в середовищі людей. Це не передається у спадщину.

І цей хлопчик, що якимсь чином опинився в стаді газелей і виріс, на мою думку, там, бо їсть лише траву, листя та ще охоче п’є молоко із пляшки з соскою, теж не буде людиною. Занадто пізно. Щоб людина сформувалась у людину, дуже важливо, аби свої перші роки життя вона була з людьми. Так що Мауглі — це просто красива казка, а горезвісний Тарзан — і зовсім нісенітниця.

А хлоп’я не проживе довго. Перелякане, легені надірвало, утікаючи від мисливців, дуже сумує в неволі…

Фернандес тоді ж плюнув на цю справу і навіть уже встиг про неї забути, коли якось увечері випадково зустрів Воляра. Той ще більше пожовтів, схуднув, хоча б, здавалося, — і так одні кістки. Лікар зрадів Фернандесу:

— Добрий вечір, мсьє Фернандес! Чому не буваєте у нас? Ходімо, вип’ємо по чашечці кави.

Пришилося згодитись, та пізніше Фернандес не шкодував за цим втраченим часом.

За кавою поговорили про різні новини, потім Воляр сказав:

— Пам’ятаєте, мсьє Фернандес, того бідного дикого хлопчика-газель? Адже він помер нещодавно… Разом з ним померла і таємниця його походження. А уявляєте собі, як було б цікаво послухати його розповідь про життя у стаді газелей? Але для цього він повинен був розмовляти, мислити…

Воляр схопився і забігав по кімнаті, поглядаючи на Фернандеса так, немов вагався, чи довіритись йому в якійсь таємниці. Знову сів навпроти, ковтнув кави.

Фернандес нюхом відчув щось цікаве й важливе, нашорошив вуха, люб’язно виказуючи повну увагу.

— Знаєте, мсьє Фернандес, думка про те, щоб дитина людини одержувала в спадщину від батьків не тільки інстинкти, а й мову і деякі здобуті ними знання, запала мені давно, ще тоді, коли я вперше побачив хлопчика із вовчої зграї. Звичайно, не заради того, щоб не було диких дітей, — такі випадки трапляються надзвичайно рідко.

Життя людини дуже коротке, і більшу, найкращу частину його кожне нове покоління витрачає на те, щоб засвоїти і повторити уже здобуте попередніми поколіннями. Це марна втрата дорогоцінного часу! А якщо людина все це вже буде знати, тільки народившись, як знає вона інстинктивні рухи, уявляєте собі, скільки часу в житті у кожного з нас буде збережено для здобуття нових знань!

І дуже прикрим є те, що в центрах пам’яті нашого мозку всі ці знання закладені. Людина все життя носить в собі колосальні багатства і не знає про це, не може користуватися ними, витрачає великі зусилля на їх здобуття. Знання зашифровані, і треба знайти тільки код до них…

Можливо, все, що говорив лікар, і було незвичайне, але Фернандеса воно анітрохи не цікавило. Він уже збирався піти собі геть, як тут Воляр, нахилившись через стіл ближче до нього, тихо сказав:

— Знаєте, мсьє Фернандес, ви, я бачу, людина чутлива і чесна.

Почувши про себе таку характеристику, дуже далеку від істини, Фернандес вдоволено посміхнувся сам собі: виходить, артист з нього неабиякий. Хіба спробувати ще свої сили в Голівуді? Стати кінозіркою? Хе-хе!

- І тому я можу вам довіритись. Майже двадцять років я працював над цим питанням, і мені здається, що я досяг мети. Зараз вам покажу. Одну хвилинку!

Фернандес гадав, що Воляр покаже якогось хлопця чи дівчинку, котрі були дикими, а він, Воляр, повернув їх до нормального життя. Але замість того лікар приніс малесеньку, старанно запаяну пробірку з коричневою рідиною.

Лікар уважно розглядав її на світло, ніби бачив уперше.

— Ось вони — гормони спадщини. Тільки зробити дитині ін’єкцію — і гормони поступово розбудять у мозку центри пам’яті, в яких зашифровані особливим кодом знання предків.

— Чому ж ви не зробили ін’єкцію хлопчикові? — мало не закричав Фернандес, подумки вилаявши Воляра старим ідіотом.

— Тому, любий мсьє Фернандес, що було пізно. Хлопчик був великий, а ці гормони треба вводити на першому тижні після народження. Діяти вони починають через три роки, впливають, тобто розбуджують закодовані центри поступово, на протязі кількох років. Скільки саме, на жаль, я не знаю. Остаточні наслідки дії цих гормонів мені невідомі.,

— Як це так? Чому? Воляр зітхнув і тихо мовив:

— Подальші досліди повинні провадитись на людині. А хто мені довірить для цього свою дитину? Ніхто, звичайно. Адже для того, щоб точно впевнитись в дії цих гормонів, чи здатні вони залишити людину людиною в якому хочеш оточенні, для цього найкраще було б маленьку дитину, якій введені гормони, десь в. три роки залишити років на п’ять-десять в середовищі тварин. Найкраще було б серед мавп. Але це неможливо, це було б страшним злочином.

— Виходить, гормони так і залишаться в цій пробірці? — спитав Фернандес.

— Так. Поки що. Але не назавжди. Наступить час, коли вони знадобляться, не завдавши нікому зла.

І Воляр заховав у шафу дорогоцінну пробірку. Фернандес поглядом прослідкував, запам’ятав те місце.

Здійснювати свій план Фернандес почав зразу, не відкладаючи на потім. Заміна в шафі лікаря пробірки з гормонами точно такою ж, наповненою забарвленою в коричневий колір водою, не викликала труднощів. Фернандес зробив це досить спритно у свій наступний візит на каву до Воляра. Найважче було дістати тільки-но народжене немовля.

Та недарма Фернандес був мисливцем. Тиждень полювання на машині — і в одному з селищ, далекому від міста, він побачив у крайній халупі молоду жінку, зовсім дівчинку, з крихітною дитиною на руках. Лише на хвилинку залишила вона свого первістка в халупі і побігла кудись з корзиною…

Фернандес сам зробив дитині ін’єкцію. Днів зо три після того хлопчик хворів, мало не вмер. Та врешті решт одужав. Фернандес назвав його Ремі, знайшов годувальницю і на три роки залишив їй нянчитись з ним. Сам навідувався частенько.

Хлопець ріс звичайною дитиною, був добре вгодований, веселий, привітний і нічим не відрізнявся від інших дітей. Став більшеньким, розумнішим і чомусь прив’язався до Фернандеса. Навіть спробував якось звернутись до нього «тато». Фернандес наказав називати його «сеньйором Педро».

Найбільшим щастям для маленького Ремі було, коли сеньйор Педро брав його з собою на прогулянку в ліс. Так було і того разу.

Фернандес все уповільнював кроки, а Ремі, оглядаючись, ще бачив його крізь листя. Бавлячись, і собі присідав за кущем, захоплено вимагав:

— Шукайте мене! Сеньйоре Педро, шукайте!

Фернандес повинен був шукати і «не знаходити» його. Хлопчик, не витримавши, весело гукав:

— А я тут! А я тут!

І потім знову біг попереду, нахилявся до кожної квіточки, зупинявся біля кожної комашинки. Присів і довго з цікавістю спостерігав метушливих мурашок. З повагою обійшов їх, щоб бува не наступити. Піймав великого строкатого метелика, обернув до сеньйора Педро сяюче щастям личко. Трохи подивився на красиві крильця, відпустив і радісно заляпав услід маленькими світлими долоньками.

Не перший раз Фернандес з Ремі тут. Возив сюди, щоб хлопець звик до лісу, а головне, щоб до нього звикли мавпи-шимпанзе, які стрибали, верещали, реготали у них над головою. В той день Фернандес вирішив покінчити з цим. Занадто довго тягнеться. Ремі вже три роки. Адже покійний Воляр говорив, що гормони починають діяти з трьох років.