Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна - Страница 1

Ярославна

Моє захоплення біологією й медициною походить від однієї незвичайної зустрічі в далекій юності.

…Це сталося під час громадянської війни, в Криму. Після короткого бою наш полк увечері зайняв невелике гірське містечко. Другого дня — ще тільки розвиднялося — мене розбудили:

— До командира!

У гімнастерці, без пояса, у вовняних шкарпетках командир м’яко ходив по кімнаті, трохи клишаво, але чіпко ставлячи ноги, наче під ним була не підлога, а хитка палуба.

— Візьми, браток, з собою хлопців і піди ось з матусею.

Маленька жінка, яку я було й не помітив у ранкових сутінках, звелася з стільця, вклонилася.

— Оце пан лікар дуже просив панів червоних…

Командир суворо зауважив:

— Не панів, а громадян!

Жінка покірно повторила незвичне для неї м слово:

— …Громадян червоних прийти. Нагальна справа. А пан лікар оце занедужав.

Зітхнула й журно похитала головою.

— Розберись. Потрібна буде допомога — сигналь. Та обережно там! — кинув уже наздогін командир.

Ми спускалися стрімкою стежкою. Попереду на диво легко йшла літня провідниця. За мною гупав важкими черевиками Іван, а позад нього ледь чутно дрібцював Галієв.

Ранок був якийсь сірий, млявий. В’їдливий туман ліз під шинелю. Я зіщулився і спросоння чіплявся ногами мало не за кожен камінчик.

Зненацька Іван відкашлявся і неголосно, але з натиском почав читати:

Я озирнувся. Іван ляснув долонею по кобурі маузера і змовницьки підморгнув. Розхристані груди підставлені терпкому морському вітрові, вицвіла будьонівка збита на потилицю, чуб над карими відважними очима і волохаті чорнющі брови. Рубонув кулачищем повітря:

Знав він напам’ять багато, бісова душа. А чого б йому не знати — в університеті навчався. Недовго, правда. Посадили за політику. А тут і революція.

Я мимоволі виструнчився і вже ступав бадьоро, скоряючись ритму вірша.

Стежка збігла на пустинний берег. Грайлива хвиля кинулась до нас і пустотливо покропила холодними бризками.

— Ого-го-го! — радісно загоготів Іван і розпростер руки, немов зібрався обійняти закутане в туман море.

На самісінькому березі під захистом скель притулився будинок, геть обплутаний в’юнкою виноградною лозою в багряному листі.

Ветхі східці зарипіли під нашими кроками, і через веранду ми потрапили в дім. У великій кімнаті стояв письмовий стіл, кілька потертих м’яких крісел, по стінах дерлися до стелі важкі книжкові полиці. На столі лежали товстезні папки, книги, папери, виблискували склом і металом прилади.

Зачинені двері вели до другої кімнати. Темна оксамитова запона відгороджувала куток. Звідти почулося шарудіння, і хлопці сторожко брязнули зброєю. Жінка навшпиньки підійшла, зазирнула в шпаринку.

Кволий чоловічий голос промовив:

— Запрошуйте, Степанівно, гостей сюди, ближче…

Я рішуче попрямував у куток. Степанівна відхилила завісу. На дивані під теплою ковдрою лежав старий. Мабуть, той лікар, про якого згадувалось у командира. Сива борідка клинцем, жовте, набрякле обличчя, нетерплячий погляд хворобливо блискучих очей.

— Даруйте, сам не зміг… — почав було він говорити, але його заглушив Іванів бас:

— Стій! Хто там?

Я вихопив револьвер.

Двері до другої кімнати відчинились, і в них, мов картина в рамі, стала молода дівчина. У мене перехопило подих — таку красу можна зустріти хіба що в казці або вимріяти в мріях.

З дитячою цікавістю вона розглядала нас, нахиляла русяву голівку то до одного плеча, то до другого, перебираючи пальцями косу, недбало кинуту на груди. Саме в цю мить сонце, нарешті, прорвало заслон туману. Меткий промінь ускочив через вікно до кімнати, спалахнув крихітними зірочками в сережках, підпалив на білій шиї дивовижне намисто з срібних і золотих монет і упав до ніг красуні.

Примруженими від сонця очима вона довго вдивлялася в нас. Потім опустила вії, зламала гнучкий стан в старовинному поклоні. Тоненько дзенькнули монетки, золотавим ручаєм заструменіла на підлогу коса, легким крильцем мигнув голубий кісник. Випросталася і плавно, мов лебідка на тихій воді, попливла по кімнаті. Одяг на ній теж був чудернацький: довгий аж до підлоги синій сарафан, розшитий золотими нитками, пишні яскраво повишивані рукава.

Ми з Іваном, забувши про все на світі, мовчки втупилися в те диво, а Галієв аж цмокнув язиком:

— Ай-ай, какой красивий девушка! Ничего не жалею для тебя! Конь — не жалею. Жизнь — не жалею! Ай-ай!

Дівчина, мов не чуючи того, підійшла до хворого і ласкаво заговорила. Її співуча мова була мені незрозумілою, а все ж наче знайомою. Старий у відповідь кивнув, і вона попливла до столу. Іван заступив їй дорогу. Дівчина зупинилась, не піднімаючи полохливі вії, а мій друг тремтячим голосом спитав:

— Хто ти, чарівнице? Як звати тебе?

Незнайомка скинула на нього погляд.

— Ім’я своє скажи! Ім’я! — доскіпувався Іван, зазираючи їй в очі.

— Ярославна я.

— О, яке ім’я! — захопився Іван. — Яке ім’я! Сива поетична давнина озивається в ньому. Ніжним кличем вірного кохання плине воно над віками. Ярославна…

Він помовчав, щось пригадуючи. Потім:

«От бісів студент! — позаздрив я. — Дивись-но, як вичитує!»

А що сталося з Ярославною! Вона притисла білі руки до грудей, сині очі блиснули щасливою сльозою, а сама осміхалася до Івана так, як осміхаються тільки до близької, рідної людини, яку раптово зустрів у далекому, чужому краю.

Іван замовк і теж зорив на дівчину, як на чудо, несподіване, казкове…

Я опам’ятався першим — заздрість і ревнощі вразили моє серце, бо я не вмів читати вірші і не мав такого чарівного баса. Крім того, я призначений старшим у групі і відповідаю за все, а ще невідомо, що це за люди, за кого вони! Я із зусиллям одвів погляд і суворо наказав:

— Червоноармійцю Золотарьов! Припинити розмови! Ми прийшли сюди не віршиками тішитись. Станьте на варту з бійцем Галієвим!

Хлопці, оглядаючись, не дуже охоче вийшли. Я обернувся до старого, котрий трохи лукаво стежив за нами, віддав честь і стримано сказав:

— Слухаю.

Лікар ураз посерйознішав і пильно подивився на мене, немов би хотів вирішити для себе щось важливе.

— Сідайте, прошу!

Голос у нього був по-старечому хрипкий.

Я сів у крісло, згоряючи від цікавості: хто ця дівчина? Лікарева донька? То чому вона говорить такою чудною мовою? Наче й по-нашому — і не все зрозуміло.

— Дозвольте відрекомендуватися: професор Лавров, Петро Семенович. Медицина. Біологія. Хімія. А втім, це неважливо… Я на вас так чекав. Боявся, не діждусь. Серце відмовляє… Отож не будемо гаяти часу. Мені треба все розповісти, все передати вам, мій юний друже.

— Я вірю в молоду Росію. Читав Ульянова-Леніна. Знав особисто старшого Ульянова. Вчився з ним на одному факультеті. Талановитий учений міг би бути, славою російської науки. Убили, сатрапи… Тоді я, на жаль, ще не розумів, як це можна поєднати науку й політику. Збагнув значно пізніше. Ну і… «поєднав». Мені заборонили викладати, робити експерименти — хотіли викинути з науки. Начебто це в силі жандармів — перекреслити все знайдене, все здобуте…