Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 6

— Задовго до того, — хто-хто, а я дещо знаю про шляхи, які ведуть на Схід, — перервав його Ґандальф.

— Звідти ми могли би рушити вгору Бистрицею, — вів далі Торін, не зважаючи на його репліку, — і далі до руїн Долу — старого міста в долині біля підніжжя Гори. Але нам — жодному з нас — не до вподоби ідея йти через Головну Браму. Ріка витікає просто з-під неї й тече крізь велику ущелину на південному схилі Гори, і звідти ж вилітає дракон — занадто часто, якщо він не змінив своїх звичок.

— Це недобре, — сказав Ґандальф, — і тут не обійтися без могутнього воїна, навіть героя. Я намагався розшукати його, але воїни заклопотані двобоями в дальніх землях, а в цих околицях героїв негусто — або їх просто не знайти. Мечі в цих краях переважно тупі, сокири використовують, аби рубати дерева, а щити — замість колисок або покришок для посуду, та й дракони, ніби для загальної зручності, десь далеко (і тому їх вважають легендарними). Через це я й вибрав зломщика — а надто коли згадав про існування Бічного Входу. І ось він, наш маленький Більбо Торбин, зломщик власного персоною, зломщик над зломщиками. Тож продовжуймо і складімо план.

— Що ж, — сказав Торін, — дуже добре, якщо при цьому зломщик-експерт підкине нам якісь ідеї чи пропозиції. — Він обернувся з глузливою чемністю до Більбо.

— Спершу я б хотів трохи більше дізнатися, про що йдеться, — промовив Більбо, відчуваючи цілковите збентеження та легке тремтіння в животі, однак туківська жилка змусила його вести далі. — Маю на увазі — про золото, і про дракона, і про все інше, і як золото там опинилось, і кому воно належить, і про все-все.

— Щоб ви мені були здорові! — вигукнув Торін. — Хіба ви не бачили мапи і не чули нашої пісні? І хіба ми не говорили про все це не одну годину?

— Все одно, я б хотів, щоб усе було просто і ясно, — сказав Більбо вперто, прибравши ділового вигляду (його він зазвичай приберігав для тих, хто намагався позичити в нього грошей) і роблячи все можливе, щоб здаватися тямущим, обачним і досвідченим — згідно з Ґандальфовими рекомендаціями. — Також я хотів би довідатися про ризики, непередбачувані витрати, скільки це потребуватиме часу, якою буде винагорода тощо. — Цим він хотів сказати: «Що з того матиму я і чи повернусь я живим?».

— Що ж, гаразд, — сказав Торін. — Багато років тому, за часів мого діда Трора, нашу родину витіснили з Далекої Півночі і їй довелося повернутися з усіма багатствами та знаряддями праці до Гори, позначеної тут на мапі. Гору відкрив мій далекий предок, Траїн Перший, але цього разу Гноми з нашого роду влаштували там копальні, проклали тунелі й поробили просторіші зали та більші майстерні, — а до всього, гадаю, вони знайшли чимало золота і самоцвітів. Хай там як, але вони неймовірно розбагатіли і прославились, а мій дід знову став Королем під Горою і його вельми шанували смертні люди, котрі жили південніше і поступово розселились угору по Бистриці й у долині, над якою нагусала Гора. Ось тоді вони й побудували там веселе місто Діл. їхні королі зазвичай посилали по наших ковалів і навіть найменш вправних винагороджували по-королівському. Батьки охоче віддавали нам своїх синів у науку і щедро платили, особливо харчами, тож ми не мали клопоту вирощувати чи здобувати щось собі до столу. Загалом, для нас то були благословенні дні, навіть у найбідніших водилися грошенята, а ще було багато вільного часу, щоб робити прекрасні речі просто для забави, не кажучи вже про неперевершені чарівні іграшки, рівних яким не знайти в нинішньому світі. Тож чертоги мого дідуся були повні-повнісінькі зброї, коштовностей, келихів і всіляких різьблених штуковин, а іграшковий ярмарок у Долі був чудом Півночі.

Безперечно, це й привабило дракона. Дракони, як ви знаєте, крадуть золото й самоцвіти в людей, ельфів і ґномів — на кого натраплять, — а потім охороняють награбоване все своє життя (тобто практично вічно, якщо тільки їх не уб’ють), але ніколи не побавляться навіть мосяжним перстеником. Та й узагалі вони ледве чи знають, що таке добре попрацювати для себе (хоча зазвичай мають добре уявлення про поточні ринкові ціни), і не можуть зробити навіть такої дрібниці, як припасувати на власному панцирі відстовбурчену лусочку. За тих часів на Півночі була сила-силенна драконів, а золота, напевно, ледве чи прибувало, бо одні ґноми втекли на Південь, інших повбивали, і загальна руїна та спустошення, вчинені драконами, набули загрозливих розмірів. Так-от, був тоді особливо зажерливий, могутній і злий змій на ім’я Смоґ. Одного дня він знявся в повітря і полетів на південь. Перше, що ми почули, це був шум, ніби гул урагану, що йшов із півночі, а ще сосни на Горі зарипіли та затріщали під вітром. Пощастило тим ґномам, котрі були за межами Гори (мені теж поталанило — я був добрим парубком, любив пригоди і завжди блукав околицями, що й урятувало мені життя того дня), — так-от, із чималої відстані ми побачили, як дракон приземлився на нашу Гору в стовпі полум’я. Потім він сповз схилом донизу, а коли дістався до лісів — вони зайнялися. Тоді в Долі закалатали всі дзвони, а воїни взялися до зброї. Ґноми вибігли зі своєї великої брами, та на виході на них чекав дракон. Ніхто з наших не врятувався. Ріка запарувала, імла спустилася на Діл, і в цій імлі дракон напав на воїнів і винищив майже всіх — звичайна печальна історія, доволі буденна на ті часи. Тоді він повернувся, проповз крізь Головну Браму і спустошив усі зали, ходи та переходи, тунелі, пивниці, чертоги та галереї. Після того в Горі не залишилося жодного живого ґнома, а всі наші багатства дракон забрав собі. Напевно — бо так уже у драконів заведено — він склав їх у велику купу десь глибоко під землею і спить на ній, як на ложі. Згодом він не раз виповзав крізь велику браму, нападав під покровом ночі на Діл і викрадав собі на харч людей, особливо дівчат, — і так тривало доти, аж доки Діл перетворився на руїну, а люди або вимерли, або порозбігалися. Що там коїться зараз, я достеменно не знаю, але не думаю, щоб хтось відважився оселитися біля Гори — ближче, ніж на дальньому боці Довгого Озера.

Ми, жменька ґномів, котрі були у безпеці, сиділи, оплакуючи загиблих, у нашій криївці та проклинали Смоґа; і раптом з’явилися мої батько та дід із обсмаленими бородами. Вони були дуже похмурі й мовчазні. Коли я запитав, як вони вибралися звідти, вони звеліли мені прикусити язика і сказали, що одного дня, у слушний час, я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть і мусили, як уміли, заробляти собі на прожиток, блукаючи по різних землях, — причому досить часто нам доводилося принижуватися до ковальських робіт і навіть видобутку вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадені в нас скарби. І навіть тепер, коли ми, треба визнати, чимало навідкладали і вибралися зі злиднів, — тут Торін погладив золотого ланцюжка, що висів у нього на шиї, — ми все ще не втрачаємо надії повернути свої багатства і помститися Смоґові — якщо вдасться.

Я часто запитував себе, як утекли мій батько і дід. А тепер розумію, що в них був свій Бічний Вхід, про який знали тільки вони. Очевидно, вони й накреслили мапу, але я хотів би знати, як нею заволодів Ґандальф і чому вона не перейшла у спадок мені, законному спадкоємцеві.

— Я не «заволодів нею», мені її дали, — відказав чарівник. — Твого діда Трора, як ти знаєш, убив у копальнях Морії ґоблін Азоґ.

— Так, хай буде прокляте його ім’я! — вигукнув Торін.

— А Траїн, твій батько, подався світ за очі 21 квітня — минулого четверга саме виповнилося сто років з того дня, — й відтоді ти його більше не бачив...

— І це правда, — підтвердив Торін.

— Отож, твій батько і дав мені мапу, щоб я передав її тобі. І якщо я обрав для цього саме такий час і спосіб, то ледве чи ти можеш мені Дорікнути, зваживши на всі турботи, яких я зазнав, розшукуючи тебе. Твій батько вже не міг пригадати власного імені, коли вручав мені пергамент, а твого не називав мені ніколи. Тож за все це, гадаю, ти маєш мені красно подякувати! Ось, тримай, — сказав він, простягаючи мапу Торінові.

— Не розумію, — пробурмотів Торін, і Більбо відчув, що йому хочеться сказати те саме. Пояснення не виглядало ясним.