Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 31

Минуло небагато часу — і вони почали ненавидіти ліс так само палко, як зненавиділи тунелі ґоблінів, але ліс, здавалося, лишав іще примарнішу надію на те, що він коли-небудь скінчиться. А вони йшли і йшли, безперестанку тужачи за сонцем та небом і прагнучи відчути на обличчі подув вітерцю. Повітря під кронами дерев було важке, затхле та застигле — навіть не сколихнеться. Це відчули навіть ґноми, котрі звикли жити під землею і часом подовгу не бачили сонця, — а гобітові, який хоч і жив у норі, але полюбляв проводити літні дні на свіжому повітрі, здавалося, що він от-от задихнеться.

Найгірше було вночі. Темрява ставала непроглядною — не такою, яку ви звете непроглядною, а непроглядною насправді: такою чорною, що дійсно не було видно нічого. Більбо спробував було помахати рукою перед самим своїм носом, але не побачив власної руки. А втім, це не зовсім правда, що вони нічого не бачили: вони бачили очі. Мандрівники спали, міцно притулившись один до одного, але по черзі вартували, — і коли настала черга Більбо, він спостерігав у навколишній темряві якісь вогники; часом чиїсь жовті, червоні чи зелені очі пильно розглядали його зблизька, а потім повільно гасли і зникали, щоб так само повільно розгорітися деінде. А часом вони зблискували серед гілля просто над його головою — і це було найстрашніше. Та найбільше Більбо не подобались очі відразливо безбарвні й булькаті. «Очі комах, — думав він, — аж ніяк не тварин, — тільки надто вже великі».

Хоча ще було не дуже холодно, вони спробували розпалювати вночі сторожове вогнище, але незабаром облишили це. Вогонь, здавалося, притягував зусібіч сотні й сотні очей, хоча їхні власники, хоч би хто вони були, дбали про те, щоб їх самих не було видно у відблисках полум’я. Та найгіршим було те, що вогонь приваблював тисячі темно-сірих і чорних метеликів, подекуди завбільшки мало не з долоню, які пурхали і дзижчали в них над вухами. Ті метелики були нестерпні — як і велетенські кажани, чорні, наче смола. Тож мандрівники не розпалювали багать, а куняли всю ніч, зіщулившись у несосвітенній моторошній темряві.

Усе це тривало, як здавалося гобітові, вже віки, — до того ж йому постійно дошкуляв голод, бо вони якнайпильніше економили харчі. Дні минали за днями, а ліс ніби й не мінявся — і мандрівники почали непокоїтися. Запаси харчів не бувають невичерпними — і їжа таки справді почала закінчуватися. Ґноми спробували стріляти у вивірок і змарнували чимало стріл, перш ніж пощастило поцілити в одну. Та коли її засмажили, вона виявилась огидною на смак — і на вивірок вони вже не полювали.

До того ж їх мучила спрага, бо в них лишалося мало води і вони жодного разу не натрапили на джерело чи струмок. Так їм і велося, аж поки одного дня путь їм перетнув швидкоплинний потік. Течія була сильна, але сам потік, якраз упоперек стежки, був неширокий, а ще він був чорний — чи здавався таким у темряві. Добре, що Беорн застеріг їх щодо нього — інакше вони б напилися з потоку, байдужг, якого він кольору, і наповнили б його водою спорожнілі міхи. А тому вони лише застановилися, як через нього перебратися, не вступивши у воду. Колись тут був дерев’яний місток, але він прогнив і завалився, лишивши по собі тільки обламані стовпчики біля берега.

Більбо став над водою на коліна і, вдивляючись у темряву, скрикнув:

— На тому березі човен! От якби він був по цей бік!

— І далеко до нього, як ти гадаєш? — спитав Торін, бо ґноми нарешті зрозуміли, що Більбо має найгостріший зір серед усіх.

— Зовсім недалеко. Не більш як дванадцять кроків.

— Дванадцять кроків! Я думав — принаймні тридцять, але мої очі вже не ті, що сто років тому. Втім, що дванадцять кроків, що миля — однаково. Ми не можемо перестрибнути через струмок і не ризикнемо перебрести його чи перепливти.

— Уміє хтось із вас закидати мотузку?

— А яка з того користь? Навіть якщо ми зможемо зачепити човна (у чому я сумніваюся), то він, напевно ж, прив’язаний.

— Не думаю, що він прив’язаний, — відказав Більбо, — хоча, звісно, в такій темряві я не можу бути певен. Але виглядає так, ніби його просто витягнули на берег, у найнижчому місці, де стежка спускається до води.

— Найсильніший — Дорі, проте Філі наймолодший і має ліпший зір, — вирішив Торін. — Ходи-но сюди, Філі, — чи бачиш ти човна, про який каже пан Торбин?

Філі здалося, що він бачить, — і, коли він сяк-так прицілився, що забрало багато часу, йому подали мотузку. Вони мали кілька мотузок і до кінця найдовшої прив’язали один із великих залізних гаків, якими зазвичай чіпляли клунки до ременів у себе на плечах. Філі взяв гак у руку, розмахнувся і метнув його через потік.

І гак зі сплеском упав у воду!

— Недоліт! — озвався Більбо, вдивляючись у протилежний берег. — Ще півкроку — і ти б закинув його в човен. Спробуй-но ще раз. Не думаю, що чари такі сильні, аби зашкодити тобі, якщо ти лише доторкнешся до мокрої мотузки.

Філі витягнув гак на берег і знов узявся за нього, все-таки трішки вагаючись. Цього разу він жбурнув його з великою силою.

— Спокійно! — сказав Більбо. — Тепер ти закинув гак аж за дальній борт. Тягни помаленьку.

Філі поволі потягнув за мотузку, і через якийсь час Більбо гукнув:

— Обережно! Гак лежить на борту — аби лише він зачепився.

І гак зачепився. Мотузка напнулася, Філі смикнув її на себе — але марно. Йому на допомогу прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Ґлоїн. Вони тягли й тягли — і раптом усі попадали на спини. Втім, Більбо був напоготові — він схопився за мотузку і якимось прутиком затримав маленького чорного човника, який рушив був за водою.

— Допоможіть! — скрикнув він, і Балін саме вчасно вхопився за човен, якого ледве не віднесло течією.

— Усе-таки він був прив’язаний, — сказав Балін, дивлячись на обривок линви, що звисав із човна. — Чудова робота, хлопці, й добре, що наша мотузка виявилася міцнішою.

— Хто попливе перший? — запитав Більбо.

— Я, — озвався Торін, — а ти — зі мною, і Філі з Баліном — теж. Більше човен не витримає. Потім — Кілі, Оїн, Ґлоїн і Дорі, тоді — Орі, Норі, Біфур і Бофур, а насамкінець — Двалін і Бомбур.

— Я завжди останній, і мені це не подобається, — заявив Бомбур. — Сьогодні черга когось іншого.

— Не треба бути таким огрядним. А так мусиш пливти останнім, коли човен буде менш навантажений. І не смій бурчати, коли тобі наказують, — інакше з тобою може трапитися лихо.

— Але тут немає весел. Як же ви збираєтеся доправити човна на той берег? — запитав гобіт.

— Дайте мені ще одну мотузку і ще один гак, — не розгубився Філі — й, коли гак прив’язали до мотузки, якнайвище та якнайдалі метнув його в темряву. Оскільки гак не впав на землю, їм стало зрозуміло, що він застряг у гіллі.

— Тепер залазьмо, — звелів Філі, — й нехай хтось із нас тягне за мотузку, що зачепилася за дерево на тому боці. Хтось із решти хай тримає першого гака, а коли ми щасливо висадимося на тому березі, хай зачепить його за човен — і ви зможете притягнути його назад.

У такий спосіб усі вони невдовзі щасливо опинилися на протилежному березі зачарованого струмка. Двалін щойно вибрався з човна зі змотаною мотузкою на плечі, й Бомбур (він таки не переставав бурчати) готувався зробити те саме, коли дійсно трапилося лихо. Попереду на стежці почувся частий стукіт копит. З присмерку несподівано виринув олень, який мчав просто на них. Він налетів на ґномів, позбивав їх із ніг і приготувався до стрибка. Потім сильно відштовхнувся і перескочив через потік, навіть не торкнувшись води. Але він не досяг протилежного берега цілим і неушкодженим. Торін, єдиний із усіх, зберіг рівновагу та ясну голову. Щойно вони пристали до берега, він натягнув лук і вклав стрілу — на випадок, якщо десь поблизу причаївся охоронець човна. Тож тепер Торін упевнено та влучно послав стрілу в оленя. Приземляючись, той спіткнувся. Його відразу поглинув присмерк, але вони почули, як стукіт копит збився з ритму і затих.

Утім, не встигли вони привітати постріл схвальними вигуками, як страшний лемент Більбо вивітрив із їхніх голів мрії про оленину.