Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 28

Вони довго сиділи за столом, попиваючи з кухлів медовий напій. Надворі вже була глупа ніч. У вогнище посеред зали підкинули дров, смолоскипи загасили, а вони все сиділи при світлі миготливих язиків полум’я, і позаду них, немов дерева в лісі, височіли стовпи, оповиті вгорі сутінню. Чи було то чаклунство, чи ні, але Більбо здалося, що він чує, як у кроквах вітер ворушить гілля і пугукають сови. Невдовзі він закуняв і голоси почали ніби віддалятись — аж раптом здригнувся і прокинувся.

Великі двері рипіли та грюкали. Беорн кудись пішов. Ґноми, схрестивши ноги, повсідалися на підлозі круг вогню і затягай пісню. Деякі куплети були дуже подібні до наведених тут, але їх було набагато більше і спів ґномів линув довго-довго:

Більбо знову почав куняти, коли раптом підвівся Ґандальф.

— Нам уже час спати, — сказав він, — нам, але, мені здається, не Беорнові. У цій залі ми можемо спокійно відпочивати — тут ми в безпеці, але попереджаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн перед тим, як залишив нас: вам не слід виходити з дому на свій страх і ризик, доки не зійде сонце.

Більбо помітив, що трохи осторонь уже приготовано постелі — ніби на якомусь настилі між стовпами та стіною. Для нього було постелено маленький солом’яний матрацик і вовняні ковдри. Він дуже радо загорнувся в них, хоч і було літо. Вогонь догоряв, і Більбо поринув у сон. Але серед ночі він прокинувся: у вогнищі залишалося тільки кілька жарин; ґноми та Ґандальф, судячи з їхнього дихання, спали; високий місяць зазирав крізь отвір у покрівлі й кидав на підлогу латку білого сяйва.

Знадвору долинало гарчання та шум, ніби якийсь великий звір добувався до дверей. Більбо ламав голову, що ж то за звір — чи не Беорн бува під дією чарів і чи не увірветься він до будинку в образі ведмедя, щоб пороздирати їх. Нарешті Більбо з головою пірнув під ковдри і, незважаючи на всі страхи, знову заснув.

Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Один із ґномів перечепився через нього в темному кутку, де він лежав, скотився з настилу і гепнувся на підлогу. То був Бофур — і, доки Більбо продирав очі, він не переставав обурюватися.

— Вставай, лежню, — бурчав він, — а то не залишать тобі сніданку!

Більбо аж підскочив.

— Сніданок! — скрикнув він. — Де сніданок?

— Переважно в наших шлунках, — відповідали інші ґноми, котрі сновигали по залі, — а те, що лишилось, — ондечки на веранді. Ми тільки те й робили, що виглядали Беорна від самого світанку, але ніде й сліду його немає, хоча ми відразу виявили накритий до сніданку стіл.

— А де Ґандальф? — спитав мимохідь Більбо, щодуху метнувшись на пошуки чогось їстівного.

— А-а! Десь надворі, — відповіли йому.

Але цілісінький день, аж до самого вечора, він не бачив і сліду чарівника. Лише перед заходом сонця Ґандальф увійшов до зали, де гобіт і ґноми саме вечеряли, а чудесні Беорнові тварини прислуговували їм, як і цілий день. Самого Беорна не було ні видно, ні чутно від учорашнього вечора, і ніхто не знав, що й думати.

— Де наш господар і де ви самі були цілісінький день?

— Усі питання по черзі — й усі після вечері! Я не мав у роті ні ріски від самого сніданку.

Нарешті Ґандальф відсунув од себе тарілку та глечик — він з’їв аж два короваї (щедро присмачені маслом, медом і ряжанкою) й випив принаймні кварту медового напою — і дістав свою люльку.

— Спершу я відповім на друге питання, — сказав він. — Але сили небесні! Яке чудове місце для пускання диму кільцями!

І справді, тривалий час вони нічого не могли з нього витягнути — такий він був заклопотаний: знай пускав собі димові кільця, що облітали довкола стовпів, змінював на всі лади їхні форму та колір, а насамкінець примушував їх вилітати з зали крізь отвір у покрівлі й наздоганяти одне одного на даху. Збоку ці кільця, мабуть, виглядали дуже дивно, вихоплюючись одне за одним у повітря, — зелені, блакитні, червоні, сріблясто-сірі, жовті, білі, великі та маленькі; маленькі прослизали крізь великі, з’єднувались у вісімки й відлітали вдалечінь, ніби пташині зграї.

— Я розуміюся на ведмежих слідах, — промовив він нарешті. — Цієї ночі тут, надворі, певно, були чергові ведмежі сходини. Я відразу збагнув, що Беорн не міг сам так наслідити: слідів було надто багато, та ще й різної величини. Я б сказав, що там були маленькі ведмедики та великі ведмеді, звичайні ведмеді та просто гігантські, — й усі вони танцювали від смерку майже до самого світанку. Вони зійшлися мало не зусібіч, от тільки жоден не спустився з гір — із заходу, з-за річки. У той бік вела лише одна вервечка слідів — ніхто не прийшов звідти, але хтось туди пішов. Я простежив ці сліди аж до Візкаменя. Вони вели до річки, просто у воду, але я не став переправлятися на той бік — там було надто глибоко і течія під скелею надто сильна. Як ви пам’ятаєте, з цього берега досить легко дістатися до Візкаменя через кам’яний брід, але по той бік Візкаменя з води стримить скеля, круг якої вирує нурт. Мені довелося пройти не одну милю, перш ніж я знайшов місце, де річка була досить вузькою та мілкою, щоб я міг перетнути її вбрід і вплав, а тоді не одну милю вертатися назад, аби знову напасти на слід. На той час було вже запізно, щоб заходити надто далеко. Сліди вели простісінько до соснових борів на східному схилі Імлистих Гір, де передучора вночі ми мали маленьку милу вечірку з варґами. Тепер, гадаю, я відповів і на ваше перше питання, — закінчив Ґандальф, а потім довгенько сидів мовчки.

Більбо здалося, що він розуміє, до чого хилить чарівник.

— Що ж нам робити, якщо він приведе сюди варґів і ґоблінів? — скрикнув він. — Нас усіх переловлять і переб’ють! Наскільки я пригадую, ви казали, що він не товаришує з ними.

— Так, казав. Але не будь дурним! Іди краще спати — твої мізки вже геть сонні.

Гобіт і справді почувався геть розбитим — і, оскільки робити було нічого, вклався в постіль. Під спів ґномів він задрімав, а думки про Беорна все одно лізли в його маленьку голівку: йому наснилися сотні чорних ведмедів, які повільно й тяжко кружляли і кружляли в танці на освітленому місяцем подвір’ї. Він прокинувся, коли всі ще спали, і знову почув те саме шкрябання, гупання, сопіння та гарчання, що й минулої ночі.

На ранок їх усіх побудив сам Беорн.

— А, ви ще тут! — гукнув він.

Тоді підхопив гобіта за барки і розреготався:

— Бачу, тебе ще не з’їли ні варґи, ні ґобліни, ні злі ведмеді! — І він украй нешанобливо тицьнув пальцем панові Торбину в камізельку. — Здоба й медок — і знов погладшав пампушок, — скаламбурив він. — Ходи сюди — отримаєш іще!