Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 44

До Гафійчиної хати панські пси дісталися перед першими півнями. Двері вибили, і доки сонна господиня, не тямлячи, що трапилося, плуталася в полах натільної сорочки, намагаючись зіскочити з лежанки, її хутко сповили в якусь тканину міцні чоловічі руки. Гафія не кричала і борсалася радше із впертості, а не тому, що справді сподівалася на звільнення. Часи тоді були смутні, важкі, й не одна дівка зникала отак-от нагло, часом з ярмарку чи з-під церкви, а деколи і з батьківського дому. Те, що Гафія була удовою, нічого не міняло, лише спрощувало справу.

Жінку довго везли, перекинутою через коня, — так довго, що вона втратила лік часу і дозволила собі зомліти. Такою — зв’язаною, змученою — вона була безсила, хоч боялася зізнатися в цьому навіть сама собі. Отямилася Гафія в панській світлиці, та такій просторій, що одна була більшою за все її обійстя; жінка лежала на перині, а на краєчку ліжка сидів Ян. Гафійка зовсім не здивувалася.

— Насильничати хочеш? — втомлено спитала вона, підперши щоку долонею. Ян розгублено заморгав, наче почувши щось таке, що йому й на думку не спадало.

— Гафійко, серце моє, — хрипко прошепотів він на видиху, — чуєш, я ім’я твоє знаю, та ти, певно, не знаєш, хто я. Я не простий шляхтич, я — князь, рід наш давній.

— Давній рід, кажеш? Весь наш рід давній, людський, що від Адама та Єви йде. А князь не той, хто в жупані, а той, хто в людей у шані. Чого тобі треба, не питаю — про те сама відаю. Тільки... нащо це тобі? Дівок забракло?

Янек схлипнув і раптом упав на коліна. Молодиця лише головою похитала.

— На коліна — перед хлопкою? Геть розуму позбувся?

— Так, — зі стогоном визнав він. — Так. Очі твої побачив, уста рожеві — й геть пропав. Позбувся розуму, квіточко моя...

— Не твоя, князю. Ой, не твоя.

— Пусте. Бо я твій, кохана. Раб твій, слуга... Волієш, щоб я помер заради тебе? Тільки накажи!

Гафійка чомусь не відчувала гніву. Лише щеміло в грудях, озиваючись до благальних карих очей, що дивилися на неї... з надією? Такі теплі очі... може, розтоплять ту кригу, що взялася на її душі? Та відповідь жінки прозвучала пихато:

— Овва! Що вельможне панство вчинить, якщо прознає про твою мову? Раб холопки — таке сказав! Та й користі мені немає в смерті твоїй, князю...

— Ян, — він все ще не піднімався. — Так мене звуть.

— Та не звала я тебе, Яне. Сам прийшов. Зі злом. Мене викрав, смішний... Ти забув, хто я? Що з тобою зробити можу, знаєш?

— Байдуже. Все — байдуже. Ти будеш моєю, або роби зі мною що хочеш.

— Навіть землю тобою орати можна?

— Та хоч гори мною рівняй! Немає життя без тебе, нічого немає...

Гафія хотіла сказати ще щось дошкульне, та зі здивуванням відчула, як стискується серце. І нахилилася до нього, з одним тільки словом.

— Любий...

Вони побралися за місяць, відразу по тому, як Гафійка стала католичкою, діставши в хрещенні ймення Ванда. Утім, ще дуже довго сама себе вона сприймала як Гафію. На честь повернення коханої в лоно Ватикану Ян закатав такий бенкет, що Лукулл вдушився би від заздрощів. А весілля вийшло ще пишнішим. Наречена, сяюча, гарна, викликала жваву цікавість у запрошених на свято чоловіків, і — як завжди — пекучу заздрість у жінок.

Вони прожили разом тринадцять років — неймовірно щасливих, божевільних, живих... Ян палко кохав свою Ванду, дуже тішився дітям — сину-первістку і доньці, а те, що більше воював, аніж був удома, — на те нарікати не випадало. І Гафія-Ванда не нарікала. Відьомство закинула, але й до балів та бенкетів була байдужою, гонорову польську шляхту не любила, спілкування обмежила чоловіком, дітьми та кількома паніями з тих, що бідніші, займалася виключно господарством і дякувала Богу за кожний прожитий день.

Мабуть, Богу набридли її нескінченні подяки.

Яна та Юрка, їхнього сина, вбили козаки в короткій сутичці — недостатньо, на жаль, короткій задля того, аби не лишити по собі трупів. Гафія, що знову була вагітна, на шостому місяці, скинула — то виявився хлопчик. Та й на цьому її біди не скінчилися. Родичі Яна обсіли княгиню, наче хижі круки, і почалося — суди, справи про спадок, відсутність законного спадкоємця чоловічої статі (ну ніхто ж серйозно не тримає жінку за людину, чи не так?) та загроза знову опинитися на вулиці, цього разу в компанії доньки Ядвіги. Коло замкнулося. Гафія пробувала повернутися до чаклування, та надто багато було Любомирських і надто мало в неї лишилося сил. У змарнілої до невпізнання, змученої, розчавленої горем жінки тільки й було, що гордість і військо ворогів.

І тоді вона перестала молитися Богу. А той, інший, прийшов і без її молитов.

Він запропонував Гафії угоду, і жінка погодилася без жодних коливань. Те, чого він прагнув, мало трапитися дуже й дуже нескоро, ті, кого він прагнув, ще не народилися. А силу, надзвичайну, бісівську силу вона отримала уже зараз. І їй дуже прислужився цей дарунок.

На усіх, дотичних до справи про розподіл Янового майна, включно із суддями та писарчуками, впали всі можливі біди і ще кілька неможливих докупи. Хто більше тямив, хутко відступився, а найбільш затяті пішли в землю годувати черв’яків. Смерть косила тих упертих цілими родинами, смерть була різною, але завжди — не своєю і до гикавки страшною. Вельми скоро рід Любомирських задля самозбереження мусив зупинитися і зоставити все як було. Як того волів би Янек. Все майно Гафія зберегла — для Ядзі. А для себе лишила помсту.

Він погодився їй допомогти. В ніч проти звершення вони довго розмовляли. Гафії пригадалося, що вона досить довго сприймала його як людину, хоча й знала, що це не так. І спитала навіть: «Навіщо це тобі? Те, що ти замислив?»

— Прийде ще мій час володарювати, — твердо відказав він. — Не скоро, як для людей, але напевне прийде. І мені потрібен предтеча. Хлопчик. Той, що народиться після сімнадцяти поколінь дівчаток у твоїй фамілії. Кожна з них буде сильніша за свою матір, але він володітиме силою їх усіх, і моєю теж. Він встановить належний порядок у всьому світі, і за ним прийду я.

— Що, як він не захоче піти за тобою?

— Ти не чуєш мене, жінко. Слухаєш і не чуєш. Я прийду за ним. І піду за ним. Але він буде мій, обіцяю. У мене є що дати йому. І є що забрати в нього.

— Душу?..

Він посміхнувся, кивнув.

— Це само собою. Ну й ще — спасіння.

Гафія тямила, що продала не тільки душу, а й мабутнє, і не лише своє, а й багатьох майбутніх поколінь, але їй було байдуже. Приспана тихим сімейним щастям лють на той увесь світ, про який говорив він, на той світ, що відняв у неї матір і хату, чоловіка та сина, пробудилася і пустила в грудях такі корені, що викорчувати її звідти можна було лишень разом із серцем.

Деколи Гафії здавалося, що тепер лють і була її серцем.

З виру спогадів та чорних думок жінку вирвав характерний тріск — той, з яким вогонь жере сухе дерево. З цим самим звуком двадцять років тому провалювалася в небуття материна хата. З ним же нині йшло в небуття це кляте село.

Хатини кришилися одна за одною, неначе розплющені чиєюсь гігантською невидимою рукою. Злітали в повітря стріхи, полова перетворювалася на вогняні бризки, що жадібно обліплювали тимчасово вцілілих. Перелякані селяни носилися, як оскаженілі пацюки, зіштовхувалися одне з одним, наштрикувалися на власні тини, здіймали руки до неба, вимолюючи в нього спасіння. Ні, сьогодні воно не прийде звідти. Сьогодні спасіння не буде взагалі. Не для вас.

Тітка Груня, тітка Горпина, Нагнибідина Василина, дядько Петро... Всі ці знайомі обличчя промайнули повз неї. Про кожного вона подбала. Самим лише поглядом, самою думкою вона розбивала їм черепи як горщики, вичавлювала очі, виривала язики, ламала хребти та трощила кістки. Сьогодні вона була всемогутньою й неспинною і насолоджувалася справою рук своїх, своєю власною справедливістю, так само як спраглий мандрівник жадібно занурюється обличчям у цілющу вологу джерела. Те, що сталося, мало статися, і тепер це її хрест, її, Гафії, у другому хрещенні — Ванди, окатоличеної відьми-месниці. Якою ж наївною вона була, жбурляючи в привітні води Качечки срібний хрестик! Той хрест, що зветься долею, не скинеш — Бог кладе його на плечі рабам своїм, та ще й міцно прибиває, не цвяхами — своєю волею... Гафія холодно і трохи відсторонено спостерігала, як з останніх сил повзе до неї корчмар, як у розширених зіницях, темних, мов провалля його душі, танцюють відблиски пожежі, і не відсунулася, навіть не ворухнулася, коли простягнув до неї скрючену, мов куряча лапа, руку. З горла у Левка виривалося якесь хрипкувате булькання, потроху оформлюючись у слова: