Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 40

— Так, от тільки не треба цього дешевого мелодраматизму. — Край знову випростався і змахнув сльозу з ока. — Можна подумати, я запропонував щось погане. Житиме він, житиме. І навіть чудово себе почуватиме. Проживе довге життя і багато чого досягне. Можеш починати пишатися ним уже зараз.

Тамара продовжувала хитати головою з боку в бік, неначе заведена. Краєва усмішка повільно сповзла з його лиця.

— Твій син, Томо, — чітко і повільно повторив цей страшний молодик. — Він мій. Тепер уже мій. Усе, як домовлялися.

— Я з тобою не домовлялася, — буквально виплюнула Тамара. — Я ні...

— Ти ні, але це не має значення. Я покликав тебе не для того, щоби сперечатися чи торгуватися. Справа вже вирішена. Вона була вирішена задовго до того, як ти взагалі намітилася на цьому світі. Тобто ніяких відмовок бути не може. Я візьму те, що моє. А ти тут лише з тієї причини, що я хочу зробити все тихо й мирно. По-людськи. — Тут його фірмова усмішка знову сяйнула в усій красі. — Я не збираюся забирати його в тебе. Я пропоную тобі приєднатися до нас. Хіба це не шляхетно з мого боку?

О так. Шляхетніше нікуди. Їй велять подарувати свого сина істоті з найгіршого із світів, мотивуючи прадавньою угодою, що її уклала якась там пращурка. А вона має беззаперечно підкоритись.

— З якої причини я маю тобі вірити? — запитала Тамара перше, що спало на думку. Їй потрібен час, аби щось придумати, знайти хоч якийсь вихід з цієї клітки без ґрат. Якщо вдасться, звісно, адже всі її думки для нього такі ж читабельні, як транспаранти на параді. — Звідки мені знати, що у твоїй історії є хоч краплина правди?

— Бо я ніколи не брешу, — знизав плечима Край. — Але гаразд. Хочеш доказів — добре, маєш право. Я сам дав цю силу вашому роду...

— Ти?! — недовірливо перебила Тамара.

— Авжеж, я. Ти ж не думала, що це люблячий Господь за власним бажанням напоумив тебе копирсатися у вищих сферах? Він, взагалі-то, дуже не любить усякі язичницькі штучки-дрючки. Я в цьому плані більш ліберальний. Так-от, оскільки це мій дарунок, то я прекрасно знаю, на що ти здатна. А от сама ти, здається, цього ще не усвідомлюєш.

— Чого саме?

— Своїх можливостей. Те, чим ти займаєшся зараз, — то як стрільба по горобцях із зенітної установки. Насправді тобі не потрібні ніякі закляття й амулети. То все для невдах. Тобі ж достатньо самої лише сили думки.

— Достатньо для чого?

Край важко зітхнув.

— Слухай, яка ж ти важка на підйом... Пояснюю — твої можливості в десятки разів сильніші, ніж тобі здається. Ти здатна на різне — починаючи від дешевих фокусів з матерією типу пересування й руйнації предметів і аж до впливу на живих істот. Ти зможеш зцілювати, а зможеш убивати, лише забажавши цього. Зможеш влізти в голову до будь-кого, зможеш контролювати чию завгодно свідомість...

— Так, як це робиш ти зі своєю паствою?

— Ну, майже. Порожнеча існує для того, щоб її заповнювали, Томо. Це мій девіз. Я заповнюю її тим, що ближче людській природі. Але всю цю нудну філософію я можу викласти тобі пізніше, якщо забажаєш. Зараз тобі треба знати те, що ти володієш практично необмеженими можливостями — які залишається тільки відкрити. Я допоможу, якщо, звісно, ти погодишся на мої умови. Ти віддаси мені те, що я хочу, а я відкрию тобі справжню тебе. То як?

— Дивно, — задумливо мовила Тамара. — Якщо ти такий всесильний хлопець — тоді для чого всі ці красиві умовляння? Чому просто не зробиш з мене слухняну зомбі, таку саму, як інші? Хіба не простіше?

— Ляльки потребують постійного контролю, — розвів руками Край. — Вони поступово взагалі втрачають можливість думати самотужки. Мені б не хотілося, щоби ти ставала такою. Твій рід досі накопичував силу. Вважай, що свого часу я зробив внесок, як у банку, і ось на цей момент набігли солідні відсотки, які я хочу зняти. Ти дуже сильна, Томо. Сильніше за тебе тільки твій син, та й то йому ще тільки належить розкритися. Перетворити тебе на безвільного манекена — значить, дарма розтринькати дар, який ти маєш. Набагато вигідніший для нас обох варіант — якщо ти приєднаєшся до мене добровільно. Дивись на це як на пропозицію створити сім’ю. Тільки не тіш себе марними ілюзіями. Я все одно заберу те, що моє, а твій вибір — отримати силу чи стати нічим. Дуже просто.

Справді просто... Занапаститися завжди було простіше, ніж очиститись. Якщо в рай веде вузенька стежка, то дорога до пекла — багаторядна магістраль.

— Припустімо, я погоджуся. — Тамара вирішила продовжувати затягувати неминуче — так довго, скільки зможе. — Ти отримаєш... його. І що далі?

— У світі ще багато порожнечі, — посміхнувся Край. — Ми будемо заповнювати її разом. А потім твій син зробить те, на що не здатен жоден політик. Він змінить усе.

Змінить усе. Ось так, коротко і вичерпно. У який бік відбудуться ці зміни, можна було не питати. Та й узагалі, вона дізналася більш ніж достатньо. Чи є сенс чекати хоч якоїсь допомоги ззовні? Чи прибуде вона?

— Це навряд чи, — похитав головою Край у відповідь на її міркування. — Ніхто не приїде, мої люди дбають про це просто зараз. Якщо не віриш — подивись сама. Випробуй свій дар і переконайся, що я не брешу. Ні в чому.

Тома спробувала. Вона уявила Вересня, намагаючись відшукати його десь у просторі, і раптом перед очима дійсно виникла картинка — неначе ожив екран увімкненого телевізора. Відчуття було як у дитини, що ковзає по крутій і слизькій зимовій гірці, тільки вона ковзнула всередину свідомості Вересня і кілька секунд бачила все його очима. Бачила іскри, вкрите тріщинами лобове скло, шосе, яке оберталося подібно до каруселі, й чула громоподібний брязкіт металу. Вона інстинктивно смикнулася назад, подалі від цього, і знову опинилася у самій собі. Вона знову була Тамарою, але таки прихопила із собою частинку Романових відчуттів. То було передчуття близької загибелі.

Отже, все намарно. Навіть якщо Вересень уціліє в тій катастрофі, чи що там із ним відбувається, він все одно нічим не зарадить. Хіба що знайде свою смерть не там, а тут. Край не буде з ним церемонитись.

Тома підвела очі на цього самовпевненого демона-мачо. Той стояв у центрі підвалу, склавши руки за спиною, і кивав — майже співчутливо, даючи зрозуміти, що виходу дійсно немає.

— Змирися, Томо. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не зробить вибір за тебе саму. Вирішуй.

Тамара зітхнула. Дійсно, покладатися лишалося тільки на себе.

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, — сказала Тома і плюнула собі під ноги.

— Тамаро? Це ти?

Наріне повернулася до тями. Хотілося вірити, що це сталося після того, що вона щойно зробила. Тамара вклала в цю спробу добрячу порцію своїх сил. Руки дівчини напевно травмовані, але, принаймні, тепер вона матиме шанс ушитися.

— Тікай звідси, — наказала їй Тома. — Швидко.