Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 37

— Будеш за кермом. З’їздимо, тільки швидко. Потім завезеш мене назад. Втямив?

Вересень розвів руками, погоджуючись.

— Як скажеш, начальнику.

Удвох вони вийшли з відділка в сонячний літній день, що ніби не віщував ніякого лиха.

Що швидше Тамара наближалася до місця призначення, то швидше випаровувався її напускний спокій. Досі вона намагалася контролювати себе, не витрачати енергію на зайві емоції, берегти сили на випадок, якщо доведеться їх застосовувати... напевно що доведеться. Хоча того, що вона вміє, навряд чи вистачить на якийсь суттєвий захист. Хіба, може, для Наріне... В тому, що вдасться витягти Ритку, Тамара вже сумнівалася. Скоріше за все, особистість Маргарити якщо не знищена повністю, то капітально пригнічена — адже справжня Рита ніколи б не вломилася до її квартири, аби викрасти щось чи когось. Шанси на те, що вийде звільнити її свідомість, мізерно малі.

«Ти хоча б про себе подбай для початку».

Та й дійсно, який сенс будувати теорії, якщо супротивника поки що в очі не бачив? Хоча після цієї ночі вже можна було скласти уявлення про його можливості, й уявлення ці були дуже гнітючими.

Чого це створіння може хотіти від неї? Її силу? Її душу? Чи навіть тіло? Чи все одразу? Один дідько знає. Ніколи не думала, що одного разу їй доведеться в буквальному сенсі їхати до дідька...

— Скоро там будемо, — подав голос таксист, блондинистий хлопчина, якому з вигляду ще й двадцяти не було. Ще один телепат? Ех, як би Томі хотілося нічого не вміти, нічого не знати й ні за кого не хвилюватися, окрім самої себе та малого розбишаки... Та, як завжди, її забули спитатися з цього приводу. Може, це якраз настає час розплачуватися за дар, що був у неї все свідоме життя?

— Чекаю не дочекаюся, — уїдливо відказала вона. Втім, хлопець не винен — він усього лише добре виконував свою роботу, швидше, ніж того хотілося б, наближаючи її до неминучого. Від Вишгорода до потрібного їй місця на узбіччі вони домчали за десять хвилин. На прохання Томи таксист загальмував біля старої зарослої стежки, що бігла у глиб густого змішаного лісу. Саме там мало бути місце, куди вона мусила, але не зовсім хотіла потрапити.

— Вам точно туди треба? — поцікавився хлопець-блондин, коли Тамара простягнула йому відраховану тридцятку. — Там же нічого немає, лише розвалена база. І ні до якого села ви сюдою теж не вийдете...

— Знаю, — кивнула Тома. — Дякую, що довезли.

— Та на здоров’я. Якщо знадобиться їхати назад — викликайте, телефон знаєте.

«Сподіваюся, що знадобиться» подумала вона і неохоче полишила м’який та прохолодний салон «ланоса». Таксі відразу зірвалося з місця, здійнявши хмару куряви, а Тома подивилася на стежку. Та була стара, але її вже активно оновлювали відносно свіжі сліди коліс.

— Твоя паства, Краю? — спитала Тамара у завмерлого в очікуванні лісу і почала заглиблюватися в нетрі.

Все почалося зненацька.

Вересень гнав свій «сааб», не особливо звертаючи увагу на обмежувальні знаки. Вони домчали від Києва до Вишгорода хвилин за п’ятнадцять, потім виїхали на трасу Р 31, котру з кожним кілометром дедалі щільніше оточували ліси. Рух на цьому вузькому односмуговому шосе зараз був не надто жвавим, але десь за Хотянівкою Роман зауважив, що позаду них суне цілий кортеж. Він не бачив, зі скількох машин він складався, але їх явно було більше десятка. Першим йшов здоровецький джип «мітсубіші» і впевнено їх наздоганяв, попри те що Вересень тримав швидкість на позначці вісімдесят п’ять кілометрів на годину.

— Глянь-но, — він штовхнув ліктем Капелюшного, котрий закуняв на передньому сидінні, й кивнув на дзеркальце. Той озирнувся і здивовано звів брови.

— Якого хє...

Джип наздогнав їх швидше, ніж капітан встиг закінчити. Далі був удар, та такий, що метал кузова буквально застогнав, а Капелюшний від душі тріснувся головою у бокове скло. Машину понесло до узбіччя, й Вересень заходився оскаженіло смикати кермо, як божевільна доярка, аби не злетіти з траси просто в густий сосновий бір. Так-сяк вирівняти рух вдалося; упевнившись у цьому, він швидко глянув у дзеркало заднього огляду. Джип трохи пригальмував, і тепер на позицію лідера виходила блискуча чорна «хонда» — судячи з усього, з тими ж намірами, що й попередник. Справи кепські.

— Якого хєра?! — закінчив нарешті репліку Капелюшний і витер кров з розбитої скроні. — Що це за падло?

— Здається, я здогадуюся, — кинув Вересень. Невідривно стежачи за наближенням «хонди», він почав пришвидшуватись синхронно з нею, аби хоч трохи відсунути неминуче зіткнення. Вузька дорога не давала можливості для широких маневрів, але й не дозволяла атакувати кільком одночасно — хоч щось добре.

— Ну то кажи!

— Боюся, що це ті, кого ми їхали ловити.

— Що, секта? Я думав, вони...

«Хонда» таки наздогнала їх і почала штурм. Вересень очікував цього моменту. Він вчасно вильнув убік і трохи пригальмував, порівнявшись із супротивником. Тепер вони їхали поруч, як то кажуть, ніс у ніс. За кермом чорного «японця» виявився рудий молодик з дикими очима, котрий, побачивши їх, вишкірився і зробив правою виразний жест, що символізував перетинання горлянки.

— Звертай на узбіччя, козел! — закричав йому Капелюшний і приклав до скла посвідчення. — Чув? Я ж тебе, гада, зарию зараз...

Хлопець за кермом не дуже переймався його погрозами, бо знову перейшов у наступ. Він почав тіснити «сааб» ліворуч, до узбіччя з частоколом стовбурів. Вересень зрозумів, що якщо рудому вдасться їх скинути — вони покійники. А ззаду між тим уже майже впритул підійшов наступний учасник божевільної автогонки — масивний сріблястий «крайслер» з тонованим лобовим склом.

— Тримайся міцніше, — порадив Роман Капелюшному і втопив педаль газу в підлогу. Йому таки вдалося витиснути з двигуна ще трохи швидкості — достатньо, щоби вирватися вперед і таким чином позбутися пресингу «хонди». У дзеркальце він побачив, як «японця» занесло, розвернуло, а потім ледве не розірвало навпіл від важкого удару «крайслера». «Хонда» підстрибнула, кілька разів перекинулася в повітрі, ударилася об асфальт, і якась із наступних машин черговим ударом викинула її почавлені чорні рештки геть з дороги.

Переслідувачі сунули, як танки, не звертаючи уваги ні на що, окрім цілі. Жодна нормальна й твереза людина не могла б їхати так, окрім хіба що кінченого самогубця. Але, як живий доказ, цілий караван таких камікадзе висів зараз у них на хвості. І зупинятися ніхто з них явно не збирався.

«Хтось знає, що ми їдемо, — подумав Роман. — Хтось послав їх як гарматне м’ясо, аби зупинити нас за будь-яку ціну».

Тамара мала рацію — без чортівні тут не обійшлося.

— Ти збираєшся відстрілюватися, чи ні? — дещо істерично поцікавився він у Капелюшного. — Нас зараз розчавлять до бісової матері!

Капітан розсіяно глянув на нього, неначе ніколи не чув про таку можливість, потім поліз у кобуру і витяг свій «ПМ». Зняв із запобіжника, опустив скло і висунувся по груди у вікно. Якраз вчасно — «мітсубіші» знову вирвався вперед і вже йшов у наступ.

— Стріляй по джипу! — прокричав Вересень. — Пробий йому колеса! Якщо перекинеться, зможемо відірватись.

Капелюшний і сам це втямив. Цілячись у праве колесо позадорожника, він дав спочатку три одиночні постріли, а потім зціпив зуби, напружив руку і розрядив решту обойми суцільною чергою. Остання куля потрапила в ціль — покришку пробило. Автомобіль потягло убік, і замість вести машину зигзагом, як належить у таких випадках, водій вивернув кермо ліворуч, перекриваючи шлях решті переслідувачів. Наслідки не забарилися — за якусь мить на шосе з оглушливим гуркотом утворилася залізна куча-мала. Одночасний удар кількох останніх учасників гонитви перетворив міцний корпус джипа на безформний брухт, буквально розмазавши його по дорозі та сповнивши повітря скалками скла й ошматтям металу. Машини-вбивці таранили одна одну й перекидалися, як кісточки доміно, а один із седанів гарматним ядром злетів у повітря, і якусь мить здавалося, що він збирається приземлитися просто на їхні голови.