Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 18

— Доброго ранку.

— Привіт. Хочеш кави? Ще десь пакетик розчинної завалявся.

— Ні, я... — Наріне потопталася трохи на місці, старанно уникаючи Тамариного погляду, — я, мабуть, піду. Максим, напевно, хвилюється за мене...

— Авжеж. Просто місця собі не знаходить, — іронічно підтвердила та й зі смаком затягнулася. Наріне це чомусь зачепило за живе, і вона, забувши про нічну розмову, раптом почала виправдовуватися.

— Він любить мене. По-своєму, але любить. Піклується про мене, утримує...

— Сниться тобі і ґвалтує навіть уві сні, — в тон їй продовжила Тамара.

— Звідки... як ти дізналася?

— Я ж відьма. Пам’ятаєш?

— Взагалі, він... Макс... це тільки уві сні.

— О, так. Наяву це було востаннє десь років зо три тому, і, звісно, з твоєї доброї примушеної волі.

Наріне відчула, як слабшають у неї ноги, і пошукала очима, де можна сісти, але єдине сідало було під Тамарою, тому вона просто притулилася до одвірка, біла, як фінський крейдований папір.

— Я нікому цього не розповідала. Ніколи.

— Можу собі уявити. Та доки ти спочивала, я продивилася карту твого народження. Ну, ще карти Таро розклала — мені все одно не спалося.

— А як ти знаєш, коли я народилася? Це було видіння?

— Це був твій паспорт.

— Я ношу його в сумці. Ти нишпорила в моїй сумці? — Бліді щоки Наріне почав заливати гнівний рум’янець.

— Дуже треба. Ти сама вчора тикнула мені його під ніс, щоб переконати, що твої помисли чисті. Дата народження пишеться на першій сторінці. У мене хороший зір та й пам’ять нічогенька. Пригадуєш?

Наріне пригадала. Таке дійсно було — коли Тома шукала постільну білизну, їй зненацька пекельно закортіло якось пояснити цій милій жінці, що вона не приблуда, не особа без визначеного місця проживання, що вона хороша. Тамара засміялася, пояснивши, що бачить людей наскрізь і ніколи не запросила б у дім гостя, не будучи переконаною, що йому можна довіряти.

— Мені ось цікаво, — спитала вона тоді, — чи ти так би й стояла до ранку під деревом, якби я о другій ночі не зібралася їхати в місто?

— Я не впевнена. Може бути.

Тома довго дивилася на неї, перш ніж відповісти:

— Що правда, то правда. Таки може.

І ось тепер Наріне стало знову соромно за себе. Але шлях до відступу лишався один — напад. Гордо розправивши плечі, вона заявила:

— Я живу, як сама хочу!

— Ось не свисти. — Ще одна цівка духмяного диму вилетіла у вікно, і Тамара загасила недопалок у важкій металевій попільниці у формі половини труни, на довшій стінці якої було виведено життєстверджуюче «Усі там будемо» — цей напис Наріне помітила ще вчора. — Ти живеш так, як хоче твій Максим. У тебе й життя свого немає. Але це твої проблеми. Хоча квапитись додому я тобі все ж не радила б. Почекай кілька годин.

— Навіщо?

— Бо я так кажу.

— Це нічого, якщо я тебе не послухаюся? — вкрадливо спитала Наріне. Тома пересмикнула плечима.

— Діло твоє.

Наріне мовчки повернулася до спальні, квапливо одяглася, прибрала ліжко, сяк-так розчесала волосся майже беззубою, як старий дід, щіткою, котру завжди носила з собою, — одним з небагатьох подарунків, котрі лишилися їй від мами, і знову вийшла на кухню, де Тома курила вже другу цигарку і про щось напружено розмірковувала.

— Курити шкідливо, — повчальним тоном сказала Наріне.

— Сама знаю.

— Ну то я пішла.

— Ну то йди.

— Спасибі за все.

І тут Тамара вибухнула — ні з того ні з сього.

— Нема чого дякувати за пігулки, які ти жбурляєш в унітаз. Батьку своєму в ноги вклонися, що зробив з тебе ганчірку, і Максу — за те, що завершив трансформацію!

— А я було подумала, — голос Наріне затремтів, — що ми можемо стати подругами.

— Подругами? — Тома показала свої гарненькі перлові зуби, що, вочевидь, мало означати усмішку. — Жіноча дружба — то змія, котра пливе морем на спині у черепахи. Змія думає: «Якщо я вжалю цю незграбу, вона скине мене зі спини, і тоді я можу втонути. Не варто робити цього!» А черепаха в цей час міркує: «Якщо я скину зі спини цю підступну тварюку, вона може встигнути вкусити мене, і тоді мені кінець. Доведеться терпіти».

— Насправді, — урочисто мовила Наріне, — ти так не думаєш.

Тамара дійсно так не думала, але мудро промовчала. А Наріне не вгавала.

— І хто ж я, по-твоєму, черепаха чи змія?

— Дурепа.

— На все добре!

Наріне вилетіла з колишнього тітчиного будинку як куля і спам’яталася лише в електричці — спам’яталася, проте не заспокоїлася. Добре, хоч сумку не забула, там несподівано виявилися зайві гроші, за підкладку впало десять гривень, тому від вокзалу можна буде їхати маршруткою, а не прикидатися шлангом у тролейбусі, сподіваючись, що кондуктор повірить твоєму белькотінню про проїзний, а контролерів не буде. Давно пора купити нову сумочку, ця вже схожа на мініатюрний шкіряний мішок з-під картоплі, та все якось часу немає, звично збрехала сама собі Наріне.

Вона дуже заклопотана домогосподарка. Коли їй бігати по базарах? У неї є Макс, він потребує її уваги, а ця жінка... відьма... зводить на нього наклеп. Звісно, він не янгол, це точно, а хто янгол? Той, хто помер? Вона вибачиться перед чоловіком, пояснить, що трохи, зовсім по-дитячому, образилася на оте його «додому можеш не приходити», і в них знову все буде добре. Як колись.

Як коли?

Наріне здригнулася і потерла скроні, у яких з готовністю почав пульсувати біль. Та хто вона така взагалі, ця Тамара, що вчить її жити? Професор білої магії? Кандидат побутових наук? А, хай йому всьому грець, Максим — це єдине, що є у неї в житті.

У тому-то й річ, правда ж?

Наріне стиснула лоба обома руками. Як же болить голова!

Вона дісталася додому мов уві сні — коли Макс ще вмів жартувати, він називав це «автопілотом», — та всередині у неї все тремтіло, коли вона вставляла ключ у замкову шпарину. Мабуть, тому замок і не відкрився відразу, подумала Наріне, натискуючи сильніше. Не допомагало. І тут тільки до неї дійшло, що ключ просто не пролазить куди слід.

Максим поміняв замок.

Вона почала дзвонити. Спочатку уривчастими, короткими чергами, а потім просто поклала палець на кнопку і натиснула так, ніби від безперервності звуку залежало її життя. Пройшло не менше п’яти хвилин, перш ніж двері з рипінням відчинилися і на порозі намалювався Макс, у синьому махровому халаті, з якого стирчали тонкі волохаті ноги. Чомусь сам факт, що її чоловік пересувається на кошлатих сірниках, боляче вразив Наріне лише зараз, після стількох років спільного життя.

— Чого тобі? — спитав Максим і ригнув. Засмерділо пивом.

— Впусти мене. Я тут живу.

— Вже ні. Вали давай туди, звідки прийшла.

— Серденько, хто там? — долетів зі спальні жіночий голос. Макс похмуро усміхнувся.

— Ніхто, — і ляснув дверима так, що аж стіни затрусилися.

Наріне довго стояла на сходах, стискуючи в руках свій затяганий шкіряний мішечок і не маючи жодної уяви про те, що їй тепер робити. Чоловік її й пальцем не торкнувся, та вона однаково відчувала себе побитою. Вона часто моргала, але це не проганяло сльози, навпаки, гарячі краплі зривалися з вій і падали їй на щоки, текли до губ, завмирали на товстому шарі недолугої, яскраво-рожевої, як турецька карамель, помади, котру Наріне наносила вже в маршрутці — щоб освіжити личко. Яка жалюгідна спроба! Все одно що намагатися освіжити позеленіле м’ясо, поливаючи його кетчупом. У грудях пекло так само, як пекла рука, на яку вона торік перевернула крутий окріп, коли стерилізувала слоїки для желе. Хитаючись, немов п’яна, Наріне повільно спустилася у двір, присіла на довгу лаву під старим кленом і заплакала, вже не стримуючись. Вона ридала довго, аж доки гудіння автомобільного мотора, несподівано зухвале на цій тихій вулиці, не змусило її підвести геть мокрі очі. До сусіднього під’їзду хвацько підкотило синє авто, і з кабіни вистрибнула Тамара Олександрівна, в блакитних джинсах і білій майці, за нею виліз водій. Схлипуючи і спотикаючись, Наріне побрела до того під’їзду, де стояла Тома, очікуючи, доки вивантажать її клунки. Та анітрохи не здивувалася, побачивши свою вранішню гостю зарюмсаною і збентеженою.