95-16 - Рудзький Ян - Страница 8

— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?

— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.

— Якийсь Нанке чи Мінке…

— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.

— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п'яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.

— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв'язку, тебе не спіткало б таке розчарування.

— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.

— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.

— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.

— З якоїсь певної галузі?

— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…

— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.

— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.

— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?

— Якщо це можливо…

— Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:

— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.

— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.

— Звичайно.

Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.

— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…

Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».

Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.

Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Pur immer dein…»[22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.

Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.

На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.

Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.

— Гер Лютце!

Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», — подумав журналіст.

Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…

Велосипедист під'їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.

— Вибачте!.. — гукнув журналіст, підходячи.

Листоноша, згорблений, сивоголовий чоловік, спинився.

— Слухаю.

— Я шукаю пана Лютце. Дома його немає, — показав Шель на бункер. — Може, ви знаєте, де він працює і коли повертається?

— Лютце? Жартуєте! Такі не працюють. Це відомий п'яниця!

— Мені дуже треба побачитися з ним. А часу мало…

— Спробуйте дізнатися про нього в трактирі «Під короною» або «Під соколом». Якщо він роздобув кілька пфенігів, то, напевно, там пропиває їх. — Поштар окинув Шеля зацікавленим поглядом. — Ви нетутешній…

— З Вроцлава.

— О, я родом з Ополя, — зрадів старий. — Ви приїхали сюди назавжди?

— Ні, лише на сім днів.

— Я мешкаю в Гроссвізені вже чотири роки. — Старий завагався. — Переїхав до ФРН з дружиною та сином у 1956 році, — додав він, непевно позираючи на Шеля. — Ви вперше тут?

— Ні, я був у Гроссвізені п'ятнадцять років тому. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук.

— Ага! — листоноша заклопотано крутив кермо. — Пробачте, що забираю у вас час. Може, підемо до міста разом? Цікаво, як там у нас тепер?

Вони помалу йшли вздовж шосе. Шель відповідав на запитання старого поштаря і сам слухав його оповідь.

— Цілий рік ми сиділи в пересильному таборі, — розповідав той. — Важко було з квартирою і роботою. Тутешні люди не люблять нас, вони думають, що ми відбираємо у них заробітки.

— А де ви працювали в Ополі?

— До сорок п'ятого був керівником відділу в арбейтс-амті[23], потім дістав посаду бухгалтера в конторі Червоного Хреста. Робота гарна, спокійна, але знайомі намовили нас виїхати до Західної Німеччини.

— Ви задоволені?

Старий знизав плечима.

— Нема чого жалкувати, пане. Що зроблено, того вже не повернеш. Найгірше було в таборі. Мою дружину все так розчарувало, що вона стала сварлива, на все нарікає, з усього бідкається. Син ходить до школи. Записався до Bund Deutscher Jugend[24]. Але, мабуть, це вас не цікавить?

— Навпаки! Дуже цікавить! Ви не могли дістати роботу за своєю професією?

— Жартуєте! Лише через півроку я став за сторожа магазину. Потім випала робота з кращою оплатою, але дуже важка — на консервній фабриці. І тільки знайомий допоміг влаштуватися листоношею. Про посаду в конторі нічого й думати. Молодь настроєна особливо вороже. Нас часто називають «ді поляцен», а то майже завжди «ост-дойч»…

Зупинившись біля трактира «Під короною», старий подав Шелю руку.

— В дивні часи ми живемо, пане. Невідомо, кого за це звинувачувати, ясно тільки одне — найгірше завжди простій людині. — Він попрощався і поїхав, низько зігнувшись над кермом.

Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».