95-16 - Рудзький Ян - Страница 32

— Слушній з його точки зору!

— Щодо цього не будемо дискутувати. Для кожного з нас життя має певну мету, до якої ми прагнемо різними шляхами. Для тебе світ — це джунглі… — Шель завагався.

— Дрібноміщанський спосіб мислення, — Джонсон підійшов до вікна. — Поглянь на місто. Близько сімдесяти тисяч чоловік спить зараз спокійно. Кожен, безперечно, має якусь мету, кожен любить і ненавидить, у кожного є сподівання й турботи. Сімдесят тисяч чоловік! Вчаться, працюють, плодять дітей, п'ють, галасують, хворіють і вмирають на маленькому клаптику землі, який хтось назвав Гроссвізеном. Ти приїхав сюди, чужий, і вперто намагаєшся довести свою правоту. Кому? Тим, хто спить у пропотілих спідніх сорочках, бюргерам, їхнім гладким жінкам, немічним дідуганам? Яке тобі діло, що один з них помре, загине внаслідок нещасливого випадку чи його вб'ють? Леон був одним з таких. Сірий, нічого не значущий, нікому не потрібний чоловічок; згас, промайнув безслідно.

Журналіста дратували роздумування американця, але він не виказував себе.

— Леон залишив спадщину, — мовив.

— Пару дірявих шкарпеток, протерті штани й старі чоботи.

— Леон залишив незакінчену справу.

— Я починаю втрачати терпіння, Джоне. Ти не хочеш зрозуміти, що в нашій дійсності ідеалістам і романтикам немає місця.

— Ця дискусія вже набридає. Отож забирай цей ключ і повертайся у свої джунглі.

— А ти вранці побіжиш до Візнера… Вважаєш мене за дурника і думаєш, що я дозволю тобі це зробити?

— А що ж ти, якщо можна спитати, зробиш, щоб відвести мене від цього?

Джонсон іронічно засміявся:

— Гадаєш, я сказав усе це, не будучи певним, що таємниця залишиться між нами? Цього разу ти недооцінив мене. Хочеш знати, що я зроблю? Будь ласка. Після того, як ти пішов сьогодні ввечері, я подзвонив до Візнера і запросив його на приватну, конфіденціальну розмову. Між іншим, я дав йому зрозуміти, що ти зробив мені несподівану пропозицію. Я не сказав точно, в чому справа… Досить було зацікавити його. А потім з'ясується, що Ян Шель, журналіст із Польщі, приїхав до Німеччини головним чином з метою вербування агентів до шпигунської роботи.

Шель підхопився з стільця.

— Що ти верзеш?

— О, бачиш? Спершу, як ти безумовно догадався, я хотів запропонувати тобі співробітництво з нами. Тепер становище змінилося. За новою версією сьогодні після обіду у нас була інша розмова. Знаючи мене і моє становище, ти намовляв мене збирати господарську, політичну та військову інформацію… Деталі неістотні. Помітивши мої вагання — а може, я категорично відмовився, — ти вигадав історійку про вбивство Леона і загрожував, що звинуватиш мене у цьому вбивстві. Наївні аргументи, але чого більше можна сподіватися від польського агента? Побачимо, кому власті повірять, тобі — випадковому туристові з Польщі, чи мені — давньому працівникові суду, відомому і поважному громадянинові Гроссвізена.

— Але ж це очевидна нісенітниця! — обурено вигукнув Шель.

— Звичайно! Для нас це нісенітниця, для світу — сенсація! Попереджаю, коли ти хоч пікнеш про нашу розмову, то справа не кінчиться тільки тим, що тебе арештують і через кілька тижнів вишлють назад у Польщу… — Глузливо посміхаючись, Джонсон пильно стежив за журналістом.

— Хіба тобі не доведеться підтвердити вигадану історію?

— Звичайно! Я подбав і про це. Один шофер таксі заявить, що ти звернувся з такою ж пропозицією і до нього, Ельзі, моя секретарка, скаже, що підслухала нашу розмову в канцелярії, й підтвердить мої слава. Нарешті, моя дружина…

— Кароліна? Незважаючи на її негативні риси, у мене склалося враження, що вона нездатна на таку підлість.

— Її підтримка буде компенсацією за колишні провини, — промовив Джонсон. — Усе це — пошана, яку маю від людей, і сенсаційне звинувачення, підкріплене показаннями свідків, переконає власть, що твоя місія… безчесна. — Він узяв ключ, що лежав на підвіконні. — Певен, що мій сьогоднішній план буде дійовішим. — Американець зміряв Шеля поглядом з ніг до голови. — Але ти можеш послухати доброї поради, виїхати першим же поїздом з Гроссвізена і забути про все, що бачив і чув.

Джонсон попрямував до дверей, відчинив їх і вийшов. Шель сів до столу. Він був приголомшений. Гнітюче почуття безсилля не давало можливості зібратися з думками.

П'ятниця 16 вересня була сірою і душною. Клубочилися, ліниво повзли на захід сині хмари. Холодний вітер зривав листя з дерев, віщуючи близький кінець теплих днів.

Шель прокинувся перед дев'ятою годиною. Голова була важка, він не виспався. Широко позіхаючи, потягнувся. Кінчиками пальців помацав побите обличчя. Скалічені губи опухли.

Одягаючись, журналіст пригадував останню ніч. В голові снували різні думки, плани, здебільш нездійсненні. Мав намір поговорити з комісаром Візнером, переконати його в своїй правоті, хотів описати події і надіслати листа після від'їзду з Гроссвізена. Здавалося, способів чимало, але, старанно обміркувавши, він одкинув усі як нереальні. В нинішній ситуації аргументи Джонсона були незаперечні. Власті ФРН, — не кажучи вже про громадську думку, — не повірять полякові. Коли він не знайде якогось незвичайного виходу з цього прикрого становища, то доведеться виїхати з Гроссвізена переможеним.

Раптом у голові народився фантастичний план. Ідея зринула невідомо звідки і зразу ж витіснила всі попередні.

Він хутенько одягнувся і, насвистуючи, спустився сходами. Як і гадав, двері до кухні відчинилися, і з-під розпатланого волосся на нього глянули цікаві очі хазяйки.

— Добридень, пане Шель. Сподіваюсь, ви добре спали?

— Добридень, фрау Гекль! Дякую, спалося чудово. Повітря в Гроссвізені дуже корисне для мене. Шкода, що доводиться покинути це гостинне місто.

— Виїжджаєте?

— На жаль, — завагався Шель. — Але спочатку одне прохання до вас…

Хазяйка ширше прочинила двері.

— Яке?

— Я чекаю знайомого. Маю обговорити з ним деякі справи. Чи ви не приготуєте нам чаю?

— Оце й усе? Охоче. Коли він прийде?

— Думаю, що за годину. Я буду дуже вдячний за клопіт, звичайно, матимете винагороду.

— Е-е-е, — вона махнула рукою, — нема про що говорити. Коли ви їдете?

— Близько першої.

— Ага, — кивнула фрау Гекль. — Сподіваюся, ви все владнали?

— Звичайно, люба пані Гекль, звичайно!

Виходячи з дому, Шель помітив на протилежному боці вулиці чорну машину. З-над розгорнутої газети незнайомець у темно-синьому костюмі пильно стежив за ним.

Коли журналіст повернув за ріг, автомобіль тихенько поїхав слідом. І далі Шель весь час на певній відстані чув монотонне гудіння мотора.

Джонсон застерігав себе від можливих несподіванок. За поляком стежили зовсім не криючись, отже, вороги певні своєї переваги.

Журналіст міркував, як позбутися небажаного переслідувача. Згадав, що, гуляючи по місту, бачив невеликий прохід для пішоходів, і попрямував у той бік.

Незабаром він прискорив ходу і несподівано повернув у вузький коридор між двома магазинами. Позаду заскреготіли гальма, грюкнули дверцята машини і хтось швидко затупотів. А Шель вийшов на іншу вулицю і озирнувся. З лівого боку під'їздило таксі. Журналіст спинив його і сів позаду шофера.

— Прямо, — сказав.

Незнайомець, що стежив за ним, вибіг на тротуар, спинився, гнівно глянув услід таксі і побіг назад.

— Спиніться, будь ласка, — велів Шель водієві. — Я хотів їхати до приятеля на Ейхенштрасе, — пояснив він, — але згадав про іншу, важливішу справу. Прошу, під'їдьте до дванадцятого номера і дайте два короткі сигнали. Мій товариш вийде і повернеться з вами до міста. Плата, звичайно, наперед, — Журналіст подав п'ять марок, не чекаючи відповіді, вискочив на тротуар і зник під склепінням найближчої брами.

За кілька секунд чорна машина виїхала з-за рогу. Побачивши таксі, незнайомець наддав газу і промчав за ним.

Шель усміхнувся і, не гаючись, пішов до радіомагазину, де, як сказав йому вчора балакучий перехожий, давали устаткування напрокат.