95-16 - Рудзький Ян - Страница 1

1

Ян Рудзький

95-16

Переклад з польської Б. ДАЩЕНКА, Б. ЧАЙКОВСЬКОГО

Художнє оформлення В. Є. САВАДОВА

ПІДВАЛ

раубе знав, що має померти. Останні години перетворили туманну підозру на жахливу певність. Перелякано озираючись навколо, він нервово потирав вологі долоні… На душі ставало дедалі тривожніше.

Траубе лежав на ліжку одягнутий, навіть у черевиках. Не роздягався, бо соромився свого худого, анемічного тіла і не хотів, аби чужі руки одягали його, чужі очі дивилися на нього. Зрештою, все це вже не має значення, але…

У кімнату закрався синій морок, затемнив кутки, оповив стіни присмерком. Крізь віконниці проникала луна далекого дзвону. Мідний відголос ударів вібрував у пустоті, мовби невідомий дзвонар відраховував останні секунди. Передчуття біди й тривоги було таке сильне, що Траубе аж занудило. Його погляд, досі прикутий до латунних кульок ліжка, помандрував на кольорову олеографію: водяний млин, струмок, сад з кущами троянд…

П'ятнадцять років Траубе не звертав на цю мазанину уваги, лише тепер помітив її огидність. Глянув у куток: на шпалерах, де затікало, утворилися брудні, коричневі плями. Він здригнувся і заплющив очі. Глибоко в грудях щось здавило, і Траубе закашлявся. Спочатку це було тихе покашлювання; подразнюючи горлянку, воно швидко переросло в сухий, скрипучий кашель. На якусь мить хворий, задихаючись, майже втратив свідомість.

Коли приступ минув, Траубе витер вологі куточки рота, подивився на долоню — кров.

— Отак, — сказав пошепки, але не зміг розвинути думку далі. — Отак, — повторив беззвучно. Складаючи руки ніби для молитви, глянув на тьмяне світло лампочки, що звисала на побіленому проводі з середини стелі. В маленькій скляній кульці відбивалася темна рама вікна. «П'ятнадцятка», — подумав Траубе. Фрау Гекль не дозволила б користуватися більшою… Убогість, скнарість, злидні на кожному кроці. Так було п'ятнадцять років!

Траубе оселився тут випадково, сподіваючись незабаром перебратися. Минали дні, тижні. Він звик і лишився, хоча ніколи не переставав вважати цю квартиру за тимчасову. Згодом придбав необхідні речі і з дня на день чекав невідомо чого. Затяжна хвороба останніх років пригасила рештки енергії. Намір розпочати нове життя ставав нереальним.

Намагаючись подолати новий вибух кашлю, Траубе почав згадувати давні події.

… Рік 1945. Тоді в усьому була надія і мета. З тайників пам'яті виринули згадки: табір, Шель, Джонсон, наліт, завивання сирен…

Траубе полинув думками в минуле. Ось він сидить у кузові грузовика. Їх було четверо — сірі, змарнілі, у полинялих смугастих куртках. Скоцюрбившись, вони сиділи навпочіпки між ящиками. Навпроти розвалився кремезний солдат у чорному мундирі. Тримаючи в руках автомат, він дивився на в'язнів тупим і нібито розгубленим поглядом. Не важко було відгадати, що його непокоїло: фронти і кордони III імперії скорочувалися з кожним днем!

Грузовик навантажили ящиками і чемоданами з особистими речами доктора Бруно Шурікке, якого в таборі називали «Людожером».

Шурікке був особою загадковою. Він жив у довгому білому бараці, де проводив наукові досліди. В'язні цікавили доктора лише як піддослідний матеріал, і що особливо дивно — майже ніхто з них ніколи не бачив «науковця», ніхто — крім тих, кого вартові забирали у білий барак. Про досліди, які там робив доктор Шурікке, ширилися неймовірні чутки. Інколи крізь дерев'яні стіни долинали стогін і несамовиті крики. «Людожер» працює!» — шепотіли стривожені в'язні.

Вночі, як тільки долинув гуркіт далекої канонади, доктор Шурікке почав збиратися в дорогу. В здійсненні таємних планів йому допоміг брат, крайсляйтер Шурікке, власник великої вілли в містечку Гроссвізен, недалеко від табору.

Траубе зітхнув. Він бачив себе на грузовику, що мчав тихим шосе поміж зелених полів та гайків. Небо було бліде й чисте. Коли вони під'їжджали до житлових блоків, які межували з полями, завила сирена. До неї приєдналося ще кілька. Одні розпочинали зловісне виття глибоким басом, інші розтинали повітря пронизливим скавучанням. Сирени виводили свою жалібну пісню під самісіньке небо і посилали її вдалину, понад широку панораму рівнини.

«Це вони летять, вони!» — подумав тоді Траубе і весь зіщулився, щоб ніхто не помітив його захоплення. Конвоїр неспокійно зиркнув угору, потім міцніше стиснув автомат і втупив погляд у закляклих в'язнів. Шофер наддав газу. Ящики й чемодани підскакували на вибоїнах дороги. Шосе вело через головну вулицю містечка. Жителі були не дуже схвильовані тривогою, в місті панувало пожвавлення. Грузовик промчав мимо кількох автомашин з солдатами вермахту, минув тінявий парк.

Вілла крайсляйтера Шурікке стояла на околиці міста. Коли машина спинилася перед будинком, солдати скочили на землю й заходилися відкривати задній борт грузовика. На ґанок вийшла стара, суха жінка.

Есесівець віддав честь:

— Heil Hitler! Der Transport aus dem Lager, Frau Schuricke![1]

— Danke, laden sie bitte aus[2], — відказала вона.

— Raus, raus! Ausladen![3] — загорлали солдати, розмахуючи автоматами.

В'язні почали зносити ящики у підвал. Сирени змовкли. Здалеку долинав приглушений гул.

— Schnell! Schnell![4]

В'язні бігали так швидко, як тільки дозволяли їм охлялі ноги. Важко дихаючи, безсило бурмотіли прокльони…

Картини далекого минулого виринали в стомленій уяві хворого Траубе надзвичайно виразно. Він губився у спогадах, лякаючись тієї жахливої ночі.

Шофер повернувся в кабіну машини. Один в'язень видирався назад у кузов. Конвоїр підганяв до підвалу трьох інших, нав'ючених рештою багажу. Сухорлява дружина крайсляйтера стояла у вестибюлі, її кістляві пальці нетерпляче барабанили по одвірку.

Траубе, ледве тягнучи два чемодани, був саме на східцях, що вели до підвалу, коли надворі оглушливо загуркотіло. Зенітна артилерія почала смалити ураганним вогнем. Почулися вибухи бомб, канонада дедалі дужчала. Здавалося, якась велетенська кузня працює на всю потужність. Раптом повітря розітнув новий вибух; затріщало, падаючи, дерево, обвалилася стіна. Хтось протягло крикнув.

Траубе кинуло вниз, він ударився колінами об кам'яну підлогу. На зігнуті плечі посипався щебінь. Навколо було зовсім темно. У носі щипало від пилу, в роті було повно піску. Траубе витер обличчя і обтрусився. У вухах шуміло, крізь цей шум він почув глуху гарматну стрілянину, розриви снарядів. Обережно простягнув руку, розчепіреними пальцями торкнувся тонкого тикового полотна.

— Wer bist du?[5] — спитав він.

Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.

— Номер 14 232, — відповів лаконічно. За мить додав: — Шель. А ти хто?

— Леон Траубе.

Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в'язні замислено мовчали.

Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.

Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в крашу давніх вражень.