Бувальщина прикордонника Гриви - Кирилюк Григорий Васильевич - Страница 11

— Всім у коморі скласти зброю!

Ба-ба-х! Ба-х-бах!

Кулі задзижчали над каменем, за яким залягли прикордонники.

Грива витяг ракетницю, заклав ракету з червоною смужечкою і послав її в комору.

А за мить задвигтіла скеля.

То прикордонники вдарили зв’язкою об кам’яний виступ, і «букет» спалахнув над самими головами диверсантів…

Перше бойове завдання на новому кордоні було виконано.

Тихої дощової ночі

Зима минула без особливих пригод.

В Карпати прийшла зеленокоса весна.

Дрібний, як пшоно, дощик застав командира відділення Гриву і прикордонника Варича на півдорозі до хати колгоспного касира Онуфрія Кухти, що жовто блимала у ніч віконцем. В таку дощову ніч добре росте мох. Падає дощик на молоденьку травичку, немов смичком торкається її, лоскоче. Тільки в траві й чути його легенький шелест.

Онуфрій Кухта — один з перших членів молодої артілі «Прикордонник», касир. Але чому саме біля його хати заліг прикордонний наряд?

Бо сталася ось яка подія.

Тиждень тому касирові хтось підкинув листа. Жовтий конверт, незграбно заклеєний послиненими крихітками хліба. Так само послиненим олівцем на конверті чиясь рука вивела єдине слово «Кухті». Онуфрій довго роздивлявся дивовижний конверт, крутив його так і сяк. Нарешті розірвав. В маленькій записочці таїлась велика погроза. «Стара собако, — образливо писав невідомий недруг, — кинь ключі від колгоспної каси під кладку. Спробуєш не виконати — то знай: сухий сучок тебе жде, а хата — червоного півня». Замість підпису стояв великий хрестик.

О, як недобре почував себе після прочитаного Онуфрій!

Кухта пройшов нелегку школу революційної боротьби.

Він сидів у коломийській тюрмі за організацію страйку наймитів, збирав людей на Першотравневі бесіди, читав їм газету «Сельроб». Отож погроза не налякала його, а дуже стривожила: значить, у їхньому селі причаїлися вороги.

Онуфрій кілька разів пройшовся від дверей до столу, розстебнув комір вишиваної сорочки і присів край столу. Його десятирічний синок Данилко готував уроки. Поверх книжки хлопчик зиркнув на татуся, нахмурив свої ріденькі брови і спитав:

— Чого це ви, неньо[2], так побіліли?

— Я? Таке сказав! — татусь обняв Данилка, поцікавився: — Ти бігаєш в один клас з Юриком?

— Так, неньо.

— Певно, син начальника застави ліпше тебе вчиться?

— Та… ми, як захочемо, — каже наш учитель Лаврін Тимофійович, — як візьмемось, як за-ба-жаємо, як на-по-ля-жемо…

— Знаю, знаю. Зразу станете відмінниками.

— Атож, неньо.

— От і файно… Наполягайте. А зараз збігай-но, Данилку, до Юрика та передай його татусеві ось цього листа.

Данилко аж рота роззявив від здивування. Він, мабуть, хотів щось спитати, але тут до хати зайшла матуся. Вона внесла дійницю й стала проціджувати ще тепле, піняве молоко. Онуфрій взяв порожнє відро, моргнув Данилкові, і вони разом вийшли з хати. Взявши листа, Данилко прудко побіг до Юрика на заставу, а Онуфрій підійшов до потічка. Сів над водою та й задумався. «У селі не лишилось куркулів, осадників, панів. Хто ж тоді підкинув листа? — губився в здогадах. — Значить, причаївся десь ворог, думає стати на заваді новому життю. Може, ходить до одного потічка по воду, чемно вітається, а насправді іуда іудою».

Довгими й тривожними стали для касира ночі. Не спав він і тої ночі, коли біля його хати чатували прикордонники.

Десь за північ злегка зашаруділо в дворі, а затим почувся обережний стукіт у вікно.

— Хто є? — спитав Онуфрій.

— Солдати з застави. Впускай, а то чисто вимокли…

«Чисто? — повторив касир. — Але так солдати з застави не кажуть? Втім, вони вже знають деякі слова місцевої говірки…» Якось командир відділення Гордій Грива приходив до Онуфрія по пилку і став розмовляти з Данилком так «по-місцевому», немовби він тут народився. Відтоді хлопчина здружився з прикордонниками. А як пішов до одного класу з Юриком, дня не минало, щоб він не бігав на заставу і не докучав Гриві запитаннями: «А чи ви злапали шпигуна? А який він? Правда, що всі шпигуни в зубах носять ножі, на обличчі чорні машкари, а на ногах кінські копита чи бичачі ратиці? А чи правда, що в кожного шпигуна, замість живого ока, вставлений фотоапарат, а в гудзиках повно отрути?..»

— Та хто ж там стукає? Як звати? — поцікавився касир.

— Ніби ти, Онуфрію, всіх на заставі прикордонників знаєш? — сердито відповіли знадвору. — Відчиняй, побачиш, бо ми геть змокли та змерзли…

«А може й справді свої?» — завагався Онуфрій і взявся за сірники. Спалахнула жовтим вогником лампа. Прокинувся від гомону Данилко, підвела голову мати. Брязнула в сінях клямка. Рипнув засув.

Прикордонники затаїли подих.

А дощик шумить.

— В цивільному одязі, а називають себе солдатами, — шепоче на вухо командирові Варич. — Зробимо їм тьомную, га?

Грива кивнув головою.

В цю хвилину один солдат-самозванець зайшов до хати. Другий лишився під вікном. Він тихенько проходжувався від порога до перелазу.

— Пора! — наказав Грива Варичу.

Варич скинув змокрілу шинелю, притаївся за стовбуром грубелезної яблуні. І коли невідомий повернувся до нього спиною, впав йому на голову. Солдат-самозванець не встиг і писнути, як був обеззброєний і лежав горілиць із запханим у рот рукавом.

Грива кішкою покрався у сіни, причаївся за прочиненими хатніми дверима.

— Ти кого хотів обманути? — гадюкою шипів незнайомий просто в обличчя касира. — А це бачив? — підвів німецький пістолет кольт. — Ти підкинув зовсім інші ключі під кладку й гадав, то я зараз же побіжу до каси? Думав, що мене там злапають?!

Онуфрієва дружина заголосила, благаючи не вбивати чоловіка. Данилко дрижав, як осиковий листок. Його очі з надією глянули на двері й помітили Гриву. Гордій показав хлопчикові на лампу — мовляв, погаси. І коли бандит задкував до порога, наводячи пістолет на його батька, Данилко закричав щосили, схопив лампу й жбурнув її на ворога. Дзенькнуло скло, спалахнуло полум’я. Але постріл не пролунав. Нападник лежав на підлозі з перебитою рукою, а на ньому сидів командир відділення Грива.

Затриманий борсався, наче стриножений вгодований кінь.

— Онуфрію, сядьте на ноги бандюзі, бо вислизає! — крикнув Гордій.

Кухта впав на ворога, вигукуючи:

— А сяду гадюці, сяду!

Невдовзі бандит лежав зв’язаний. У хаті смерділо гасом, димом, чужим потом. Данилко широко розчинив вікно, впускаючи свіже терпке повітря.

Ніч у печері

Свіжого липневого ранку на заставі одержали тривожне донесення.

— Виявлено порушення кордону, — пояснив начальник Гордію Гриві й поставив завдання — Якнайшвидше починайте пошук, ось звідсіля…

Чорним олівцем він тицьнув на безіменний потік, що тоненькою голубою ниточкою звивався на карті.

— З групою прикордонників я буду в заслоні коло Чорної скелі, де потік зливається з Черемошем. Ясно?

— Так точно! — відповів Грива.

— Ідіть.

Грива з бійцями, здавалося, не біг, а летів до потоку. Та як не поспішали прикордонники, тільки після полудня їм удалося натрапити на слід порушників і, як говорили на заставі, сісти на п’яти.

Порушники, зігнувшись, квапливо вимахуючи руками, бігли по мілководдю. Круті, зарослі чагарниками береги потоку надійно маскували їх. Неважко тут і згубити чужинців з очей.

Грива наказав Роданову й Вариводі перейти потік і діяти на лівому березі, а сам з Громикою подався правим берегом. Лазутчики таким чином опинилися в лещатах. Громико голосно крикнув: «Стій!» — та порушники лише більше зігнулися й прискорили ходу.