Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон - Страница 29

— А більше ти нічого не можеш пригадати про своє село?

— А ще, — зраділа Гіта, — а ще у нас є великий новий білий будинок, який називається «школа»!

І тоді незнайомець одразу зрозумів, де живе Гіта. В Індії багато тисяч сіл, але ще не так багато таких, де є великі нові білі будинки, які називаються школами.

Він узяв Гіту за руку й повів її в село.

— Тобі подобається твоя нова школа? — запитав він.

— А я не ходжу до неї,— відповіла Гіта.

— Чому?

— Просто так…

Незнайомець зупинився, взяв Гіту за обидві руки і повторив запитання:

— Скажи мені, чому? Адже ти знаєш: я твій друг,

Гіта заглянула в його добрі очі й прошепотіла:

— Боюся.

І тут обличчя у незнайомця стало суворим і серйозним:

— Ти боялася сріблястого птаха, бо не знала, що це таке. А нова школа саме для цього й збудована: щоб ти могла там дізнатися про все на світі. Чим більше ти знатимеш, тим менше боятимешся. І школи ти боїшся тому, що не знаєш, що це таке. Ну як? Підеш завтра вранці до школи?

Але Гіта вперто випнула вперед підборіддя й сказала:

— Ні!

Тоді незнайомець промовив лагідно, але твердо:

— Скажи, маленька, коли якась людина зробить тобі що-небудь хороше, добре, хіба ти не захочеш віддячити їй?

Гіта відповіла не задумуючись:

— Захочу.

— Ти заблукала, а я тебе знайшов і веду, як бачиш, додому. Так-от, якщо ти хочеш віддячити мені, то піди завтра в школу. Будь ласка!

Гіта поглянула йому в очі й прошепотіла:

— Гаразд. Завтра я піду до школи.

Тримаючись за руки, вони повернулися до села о тій вечірній годині, коли сонце вже сідало, татусі поверталися з поля, а мами кликали дітей додому.

Наступного ранку Гіта прокинулася раніше від півнів, раніше від ворон і навіть раніше від буйволів. Підбігши до мами, вона заявила:

— Мамо, сьогодні я піду до нової школи!

Очі в мами спалахнули від радості, і вона стала вмивати Гіту — цього разу вона робила це куди старанніше, ніж звичайно.

І ось Гіта вже йде до школи разом з батьком та Баланом. На ній дуже гарна сукня, волосся гладенько-гладенько зачесане, а в ньому жовта квітка…

Цілу дорогу серце в Гіти калатало від хвилювання. Дівчинка пишалася, що тепер і вона нічим не відрізняється від усіх інших дітей. Батько повів її довгим коридором, і вони підійшли до високих дверей. Коли двері відчинилися, Гіта побачила велику кімнату, а в ній кілька дівчаток, між яких була її найкраща подруга Камала. Батько підвів Гіту до Камали і сказав:

— Камало, прошу тебе, наглядай за Гітого так, неначе вона твоя рідна сестра.

Потім він погладив Гіту по голові й пішов. Гіта хотіла кинутися за ним, але Камала взяла її за руку.

— Яка я рада, Гіто, що ти прийшла!

Інші діти також підійшли до Гіти і стали розглядати її гарну рожеву сукенку і жовту квітку у волоссі.

І Гіта заспокоїлася.

Камала показала їй усе, що було в кімнаті: книжки з барвистими картинками, рамку із залізними прутами і яскравими кружальцями, і, нарешті, величезну картину з якимись незрозумілими розводами та лініями.

Камала пояснювала, що це не картина, а карта. Карта всього світу. Синьою фарбою намальовано на ній море, коричневою — гори, а зеленою — долини й поля. Гіта дивилася на карту й думала, що це, напевне, найдивовижніша річ на світі.

Але тут хтось убіг до класу й гукнув:

— Учитель іде!

Від страху Гіта щосили заплющилася — точнісінько, як тоді в полі, коли летів над її головою сріблястий птах.

— Не можна спати в класі, Гіто, — почула вона шепіт Камали.

Гіта поволі розплющила очі й швидко-швидко закліпала: не може бути! За столом стояло ніяке не страховисько, а вчорашній добрий незнайомець. Спочатку вона подумала, що він увійшов просто так, але Камала й усі діти хором промовили:

— Доброго ранку, вчителю!

Гіта відчула, що серце її виповнюється радістю, і вона теж привіталася:

— Доброго ранку, вчителю!

Переклад з англійської Н.Тищенко.