Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон - Страница 27

— Я хочу ще раз послухати казку про бізона й тигра.

У вчителя пересохло в горлі: сьогодні в школі він провів уже шість уроків.

— Давай завтра, — попросив учитель, — я вже зовсім захрип.

— Ага, так! Гаразд, я піду й скажу! — вигукнув хлопчисько й зірвався з місця.

Учитель побіг за ним. Та наздогнати його було важко. Хлопець біг так швидко, що примусив учителя тричі оббігти сад. Тільки після цього малий капосник зглянувся над учителем і зупинився біля куща троянд.

Але в ту мить, коли вчитель простягнув до хлопця руку і уже збирався покласти її йому на плече, той метнувся убік і втік. Догнати його годі було й сподіватися. Збитошник аж захлинався від сміху. Обличчя в учителя вкрилося плямами, він задихався. Перед очима попливли кола, і він безсило сів прямо на приступку веранди.

У цей час із будинку вийшли батьки. їхнє запитання «Що трапилося?» примусило вчителя підвестися. Він важко дихав і не міг промовити й слова. В душі учитель уже вирішив у всьому признатися батькам.

Ті запитально подивились на хлопчика.

— Ти чого в цей час бігаєш по саду?

Хлопчисько єхидно зиркнув на вчителя. Вчитель відкашлявся і насилу вимовив:

— Дозвольте, я все поясню…

Поки він підшукував потрібні слова, батько спитав:

— Ну, як наш син, готовий до екзамену з арифметики?

При слові «екзамен» хлопчисько відразу спохмурнів.

Він непомітно став за спиною в батьків і жестами просив учителя не виказувати його. У хлопця був такий нещасний вигляд, що вчитель не зважився сказати правду.

— Йому ще треба трохи підучити дроби, а взагалі він молодчина. Витримає.

Хлопчисько з полегшенням зітхнув. Учитель помітив його вдячний погляд і зрозумів, що учень його не викаже.

— На добраніч, сер, — промовив учитель, прощаючись. — Ми сьогодні закінчили уроки трохи раніше, і я вирішив побавитись у саду з вашим сином, щоб відновити його духовні сили. Адже ви самі це рекомендуєте.

Переклад з англійської О.Лєнік.

Парваті Тампі

Гіта йде до школи

Того дня, коли припинилися дощі, Гіта, її мама з меншим братиком на руках, батько і старший брат Балан одяглися в празникову одежу. А причиною було те, що починалося свято врожаю.

Усе село зібралося на майдані. Було багато різної їжі, грала музика, люди танцювали, а в небо злітали вогненні хлопавки.

Гіта любила свята, хоч тихі, мирні будні теж були їй до душі: гарно, коли кожен новий день точнісінько такий самий, як і вчорашній.

А раз на місяць Гіта виходила на поріг, щоб помахати рукою батькові, який від’їжджав до великого далекого міста.

Батько продавав там рис і купував усе, що треба було для сім’ї. Окрім цього, він привозив з того великого світу, що починався десь за селом, різні новини.

Якось батько разом з покупками привіз додому газету, — в ній була картинка, а на картинці дивовижний птах.

Гіта запитала Балана:

— Що це?

Але Балан тільки головою похитав:

— Не знаю.

Гіта запитала в мами. Проте й мама не знала. Тоді дівчинка діждалася з гостей батька.

— Що це таке, тату? — запитала вона.

— У місті таку штуковину називають сріблястим птахом. Він неживий, але вміє літати і до того ж дуже швидко. Він навіть переносить по небу людей.

Коли Гіта почула таке, очі в дівчинки стали великі-превеликі.

Вона довго не могла забути батькових слів і все дивувалася: що ж це за птах такий?! Дуже ж бо він чудовий, цей великий, далекий світ, якщо в ньому водяться сріблясті птахи, які можуть літати по небу, хоч вони й неживі!

Та ось одного разу — сталося це ясного тихого ранку — великий світ сам прийшов до їхнього маленького села.

Гіта саме збиралася піти на вулицю, побавитися із своєю найкращою подругою Камалою. Але тільки-но переступила поріг, як побачила величезну вантажну машину, що з ревом в’їжджала в село. З машини вискочили якісь галасливі чоловіки. Вони поговорили з її батьком, з іншими батьками, а тоді стали обмірювати пустку, де Гіта із своїми друзями грала в квача. Потім вони поїхали.

На другий день чоловіки приїхали знов. У кузовах їхніх вантажних машин було повно якихось механізмів, цегли, лопат, східців.

Батько сказав, що східці, лопати, цегла, механізми, вантажні машини й робітники приїхали сюди для того, щоб посеред їхнього села виріс великий світлий будинок.

Новий будинок посеред села! Це було дуже цікаво. Будинок ріс швидко — просто на очах. Поряд з ним усі інші сільські хати з покрівлями із пальмового листя видавалися маленькими халупами.

Ну, а робітники? Ніколи в житті Гіта не бачила таких заклопотаних людей. Цілий ранок вони грюкали молотками; дзижчали пили, брязкали лопати. І, здається, робітники зовсім ніколи не стомлювались. Тільки в обідній час вони давали будинкові спокій, щоб і той трохи відпочив і подрімав на сонечку, а самі сідали в затінку мангового дерева, розгортали свої згортки й діставали з них рисові перепічки та сочевичну кашу. Вони їли і теревенили з дітьми. Для Гіти це була найцікавіша мить.

— Як вам подобається ваш новий будинок? — запитав якось дітей робітник у яскраво-жовтому тюрбані.

— Наш?! — здивувалися вони.

— Звичайно, ваш. Будинок цей — ваша перша школа.

— Школа?!

Гіта пошепки повторила це слово. Ні, раніше вона його ніколи не чула. А може, школа — це теж якась химера із великого світу? Як сріблястий птах?

Вона хотіла була запитати про це в дядечка, але так і не зважилася. Гіта поглянула на свою найближчу подругу Камалу, а Камала подивилася на інших дітей, і ті витріщилися на Гопу, тому що Гопу був найвищий між них, тому що він був найдужчий і найсміливіший, тому що він був їхнім вожаком, хоча й ходив завжди в подертій сорочці і не завжди… умивався.

— Що таке школа? — відважно запитав Гопу.

Робітники голосно засміялися:

— Хо-хо-хо! Ти не знаєш, що таке школа?

Але Гопу — недарма він був найдужчим і найсміливі-шим — повторив запитання:

— Що таке школа?

Чоловіки ніяково перезирнулися. А Гіта подумала: «Б’юсь об заклад на що завгодно, вони й самі не знають!»

Тоді дядечко в жовтому тюрбані відкашлявся і сказав:

— Знаєш, ми й самі ні разу не були в школі. Але я чув, що це таке місце, куди треба завжди приходити чисто вмитим.

Гіті це не дуже сподобалося. Звичайно, приємно бути вмитою… Інколи! Але кому охота весь час ходити вмитим?

Тут у розмову втрутився чоловік із кумедними вусами:

— А я чув, ніби школа — це щось таке на зразок в’язниці, звідки випускають тільки на ніч.

Гіті це ще дужче не сподобалось. У неї навіть мурашки забігали по спині. Певна річ, вона ні разу не була у в’язниці, але чула, що говорили про в’язницю батьки.

А інший робітник, геть лисий, додав:

— Ще гомонять, ніби школа — це таке місце, де треба бути слухняним і робити все, що звелять. А коли не послухаєшся, вчитель покарає тебе — ось так! — І він добряче ляснув себе по голій нозі.

Гіта схопилась і кинулася навтьоки.

Вона бігла щодуху, а серце тріпотіло у грудях, наче спійманий птах.

Цієї ночі Гіті не спалося. І не тому, що її кусали москіти. Зовсім ні, але щось нове і страшне проганяло від неї сон.

Школа, вчитель… Ці слова не йшли їй з думки, і незабаром Гіта відчула себе зовсім нещасною. І до мами не можна було піти; вона розмовляє з батьком у сусідній кімнаті, а всім добре відомо, що діти не повинні втручатися в розмови батьків. Гіта прислухалась до їхньої розмови і, почувши слово «школа», затамувала віддих.