Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон - Страница 22

— Знову спізнився? Підійди сюди. Ось тобі, негіднику! Ну, як? Ти мене лінійкою, а я тебе кийком.

Учитель географії заливається слізьми.

Інша картина… Великий клас. На стільці сидить сивий наставник з добрим, усміхненим обличчям. На колінах у нього примостився Раму. Ласкаво гладячи хлопчика по голові, вчитель запитує: «Чому ти сьогодні спізнився? Хіба можна так пізно приходити? Це погана звичка. Ну, поїж цукерку, мій любий! А тепер скажи, яке головне місто Індії?» — «Делі». — «Молодець, тільки не лякайся, ти славний хлопчик. А цього вчителя географії, подивись, ми шпурнули в яму. Не бійся, я з тобою…»

Лясь!

— Я тобі звелів учити уроки, а ти спиш, щеня?

Лясь!

— Я не спав, сар. Делі — головне місто, сар. Ой-ой-ой! Ай-яй-яй! Бо-оляче!

Переклад з тамільської О.Лєнік.

Буччібабу

Східці

Вийшовши у відставку, професор разом із дружиною оселився на якийсь час у горах, щоб трохи підлікуватися там. Діяльний городянин, він нудьгував серед величної безмовної природи і тому пильно приглядався до всього, що хоч якось могло розважити його. Зокрема, професор звернув увагу на одного місцевого волоцюжку, якого вони з дружиною прозвали між собою «горопахою». Коли професор зустрічав жебрака, то щоразу заводив з ним розмову, намагаючись вивідати історію його життя. Спершу «горопаха» не дуже охоче відповідав на розпитування. Але згодом став поступливішим. Свого імені він не вважав за потрібне назвати, і професор став величати його Кондайєю — Гірською людиною.

— Ну що ж, так і називайте, — погодився жебрак. — Я і справді люблю гори. В них є якась сталість; вони не пересуваються, не змінюються. А люди обдурюють одне одного і тим самим ошукують самі себе; людям бракує послідовності, твердості, стійкості.

Поступово Кондайя розповів професорові історію свого дитячого кохання, через яке він розчарувався і в житті, і в людях.

— Я з дитинства жив у селі, де ви зараз живете. Поряд із халупою моїх батьків стояли два двоповерхові будинки. В одному з них, старому й занедбаному, ніхто не жив, тільки коли-не-коли з’являлися в ньому гості. В другому будинку разом із батьками мешкала Дханам… Слід сказати, що батьки її були люди багаті, й ці обидва будинки належали їм.

Якось я пішов із своєю тіткою до храму й там уперше побачив Дханам з матір’ю. Дханам було років десять; мені — років на два більше. У храмі залягав морок, але радісне ясне личко Дханам здавалося мені схожим на обличчя богині щастя Махалакшмі. Коли люди почали виходити з храму, я навмисне відстав від тітки й пішов слідом за Дханам. Обабіч дороги низько схилялися гілки великих дерев. Дханам ненароком зачепила одну з цих гілок, і квітки, що прикрашали її голову, розсипались по дорозі. Дханам нагнулася і простягла було руку до квітів, але мати гримнула на неї, і вони рушили далі. Дханам з матір’ю відійшли, я підняв квіти й раптом побачив на землі щось блискуче. Це був маленький перстень з діамантом. Я підняв його й пошукав очима матір з дочкою, та вони вже зайшли в будинок. Тоді я сів на східцях сусіднього будинку, що стояв на той час зовсім порожнім, і заходився обривати пелюстки квіток. Перегодя знов з’явилася Дханам — мабуть, вона шукала свій перстень. Я підійшов до неї.

— Ти загубила квіти, — сказав я, простягаючи їй букетик.

— Та ні, не треба.

— Ти щось шукаєш?

— Нічого я не шукаю.

Не дивлячись на мене, вона повільно походжала туди й сюди.

— Скажи, і я теж пошукаю.

— Мама буде сваритися, — схлипнула вона, опустившися на сходи.

Спершу я й не думав віддавати перстень, але мені стало шкода її. Під східцями була купка піску; я примостився на ній і почав гратись у палички, припрошуючи й Дханам пристати до гри. Вона сердито відвернулась. Я грався сам. Потім я підійшов до Дханам і, тримаючи в одній руці квіти, а в другій перстень, звелів їй заплющити очі. їй, мабуть, стало цікаво, і вона слухняно зажмурилась.

— Тепер дивися! — сказав я, і вона розплющила очі.— Твій перстень? Вгадуй, у якій руці?

Коли вона побачила перстень, очі в неї стали великі-великі, зовсім як блюдечка.

— Віддай мого персня! — закричала вона, хапаючи мене за руку.

Я стиснув кулак.

— Ні, спершу ти скажи, в якій руці, бо не віддам! — повторив я.

Дханам мовчки намагалася розціпити мої пальці. Та це їй так і не вдалось.

— Віддай, віддай! — закричала вона і, мов сердита білочка, вкусила мене за палець.

Я швидко переклав перстень у другу руку.

— Ось я скажу мамі, тоді знатимеш, — ображено протягла Дханам.

Я побіг угору по східцях, вона — за мною. Так ми ганялися одне за одним з півгодини: угору — вниз, вниз — угору… Нарешті Дханам стомилася, сіла на східцях. Я заховав перстень у пісок і знову запропонував їй погратися у палички. Дханам не захотіла спуститись униз.

— Якщо спустишся, віддам персня, — сказав я.

— Годі тобі, відчепись, — буркнула вона.

Я взяв перстень і пішов геть.

Але минуло кілька днів, і ми стали разом гратися на східцях, хоча персня я їй не віддав…

— А цю дівчину насправді ввали Дханам? — в цікавістю спитав професор.

— Ні, в неї було інше ім’я. Просто я сам називав її Дханам 1, тому що її батьки були дуже багаті… Минув рік. Ми подружились, і Дханам зовсім перестала згадувати про перстень. Ми гралися у різні гри, спускалися по бильцях, бігали наввипередки… Про нашу дружбу ніхто не знав — адже ми бавилися на східцях порожнього будинку, а їх не було видно ні з моєї халупи, ні з оселі Дханам.

Ми довго гралися в «богиню Сарасваті і бхакта» [27]. Дханам була Сарасваті. Сидячи з заплющеними очима на верхній сходинці, вона тримала в руці гілку, що зображала віну. А я, наче вірний шанувальник — бхакт, — приносив їй у дарунок квіти й зупинявся біля східців унизу.

— Богине! Поглянь на мене, — благав я.

— О бхакте! Піднімись до мене.

— Я не насмілююсь зійти так високо.

— Значить, така твоя доля. Я не можу спуститися вниз, — відповідала вона.

— Подай мені милостиню, — просив я.

— Верни персня Дханам. Тоді подам.

— Перстень загубився — прости мені, нещасному! — тужно вигукував я.

І раптом від будинку долинав владний голос — кликали Дханам, і богиня Сарасваті, кинувши свою віну, щодуху бігла додому.

А одного разу Дханам зникла й потім не з’являлася цілий рік. Куди її відвезли, я не знав. Я бавився біля порожнього будинку сам. Не один раз я перелічував сходинки — їх було там двадцять дві. Занедбане подвір’я перед будинком знову заросло густою травою, яку ми, граючись, витоптали.

Якось увечері я прийшов до наших східців і сів на нижню сходинку. Коли раптом згори злетіла маленька біла квіточка. Я підвів очі. На шостій сходинці сиділа Дханам. Від несподіванки я злякано підхопився. Дханам виросла й змінилась; я не впізнавав її: замість коротенької спіднички на ній, як на дорослій дівчині, були сарі й блузка.

— Як ти дізнався, що я тут? — спитала вона.

Голос її теж змінився — тепер він звучав, наче бронзовий дзвіночок.

Зніяковілий і розгублений, я не міг вимовити й слова.

— Я знову ходитиму сюди щодня, — сказала вона.

— Навіщо?

— А просто так.

— Знаєш, я не злодюжка, я хочу повернути тобі твій перстень.

— О, я страшенно гніваюсь на тебе! Гей ти, злодюжко, йди сюди, рані [28] покарає тебе за те, що ти вкрав перстень, — засміялася Дханам.

Я нічого не відповів. Тоді вона спустилась на кілька сходинок і вхопила мене за чуба. Я заціпенів. Ніжний, наче пуп’янок квітки, маленький рот, щоки, як трояндові пелюстки; очі, мов зорі… На зап’ястях дзвеніли браслети, на пальцях ряхтіли персні; палали білим вогнем коштовні камінці в сережках. На лобі яскраво-червона мітка. Сарі на ній з такого ж ніжного шовку, як і її шкіра. Вражений красою Дханам, я так і не розтулив рота; на очі мені навернулися сльози, і я втік.