Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон - Страница 16

Та якось Фазаль опустив погляд і побачив директорові черевики. Шкіряні, коричневі, на подвійній каучуковій підошві, і блищали вони так, що в них можна було дивитись, як у дзеркало. Побачив Фазаль ці черевики і закам’янів, не можучи одвести од них очей. Він плівся слідом за директором і тому довелося прикрикнути на Фазаля; аж тоді хлопець схаменувся і знову взявся до роботи. А перед очима стояло чарівне видиво — черевики: гарні, м’які, святкові. Певно, в таких черевиках люди вирушають просто в рай! От би погладити їх, доторкнутися до них щокою! Фазаль несамохіть зиркнув на свої ноги, порепані й грубі,— він-бо завжди ходив босим, — і раптом згадав, що досі ніколи не носив взуття, ніколи не мав черевиків. Але тепер він неодмінно розживеться на них. «Будь-що носитиму черевики. Коричневі, з м’якої шкіри, з подвійною каучуковою підошвою. Блискучі, мов дзеркало», — вирішив він.

— Дядьку, скажіть, нехай мені видадуть платню, — звернувся він до Рахмана.

Той здивовано глянув на нього:

— Ти ж працюєш лише десять днів. То яка ж може бути платня?

— А скільки я заробив за десять днів?

— Чотири рупії.

— То нехай дадуть хоч чотири рупії. Сьогодні ж.

— А що ти з ними робитимеш?

Фазаль зненацька змовк, наче проковтнув язика. Він аж почервонів від дивних і незвичних почуттів, що переповнили його.

— То що ж ти робитимеш з тими грошима? — знову запитав Рахман.

Очі хлопця дивно зблиснули. Затинаючись, він промимрив:

— Я… я куплю черевики.

Рахман зареготав так, що на очах у нього аж виступили сльози. Потім повів Фазаля до хазяїна і все розповів тому. Тепер зареготав директор. Та все-таки Фазаль пішов від нього зі своїми чотирма рупіями.

— Здурів хлопець, — посміхнувся директор. — Отак міркують усі робітники. Приходять сюди босі, голодні, в дранті, а потім, дивишся, те придбали, інше. Спершу черевики, потім сорочку чи шарф, потім ще щось. А там, того і жди, почнуть вимагати добавки до платні.

— Що ж тут дивного? — спалахнув Рахман. — І Фазаль хоче стати людиною.

— Атож, — квапливо погодився директор. — Хіба я що кажу? Нічого поганого в цьому немає.

Рахман уважно подивився на директорові черевики.

— Я замовляв їх в одного китайця, — пояснив директор. — Він здер із мене аж сорок рупій.

Фазаль ходив по базару, затиснувши свої чотири рупії, зупинявся перед взуттєвими крамничками й запитував, скільки коштують заповітні черевики. В одній загадали сорок рупій, в іншій — тридцять дев’ять рупій п’ятнадцять ан. І ніде не було черевиків дешевше. А він мав лише чотири рупії. У нього стислося серце: що ж його робити? Адже він мріяв цього місяця купити черевики, наступного — сорочку й шарф, потім шапку, а вже після них — ковдру…

А тепер? Як же йому купити черевики? І взагалі, чи купить? «Піду, подивлюся ще, — сумно подумав він. — Може, таки трапиться щось».

Черевики за тридцять рупій, двадцять п’ять, двадцять, вісімнадцять, одинадцять, сім… Але щоб за чотири рупії — ніде в цілому місті. Розчарований Фазаль уже повернувся додому, коли серед різного непотребу на товкучці зненацька побачив саме такі черевики, про які мріяв. Так, то були вони. Коричневі, шкіряні, але ношені, на подвійній каучуковій підошві, вже стертій, підбитій гвіздками.

То були вони, але без того блиску. В їхній потертій шкірі годі було розгледіти власне відображення. І без шнурків. І все одно то були точнісінько такі самі черевики!

— Скільки вони коштують? — схвильовано запитав хлопець.

— Десять рупій.

— А в мене лише чотири.

— Гаразд, чотири то й чотири. Зате не натішишся: адже їх носив якийсь багатій. Забирай.

Взувши черевики, Фазаль майже бігцем кинувся з базару — крий боже, ще віднімуть. Адже то не якісь там прості черевики, а з подвійною підошвою, яка глушить кроки. Фазалеві здавалось, ніби він ступає по оксамитному килиму. Сьогодні він уперше в житті взув черевики, а завтра купить новий одяг, післязавтра — шапку… Так помалу він вибиватиметься в люди. Тепер робота в друкарні здавалася йому ще любішою, ніколи він уже не ослухається хазяїна. Чи не вперше в житті йому щиро захотілося подякувати богові. Він кинувся до найближчої мечеті, зняв черевики, увійшов…

А коли вийшов — черевиків не було.

Цілу ніч проплакав Фазаль. Він так гірко оплакував старі черевики, наче розлетілися на друзки всі його сподівання, наче розвіялися на порох усі життєві радощі.

Наступного дня Рахман напився і добряче відлупцював Фазаля.

— Ти ба, черевиків йому закортіло. Та пропади ти пропадом! Поки є хазяїн — робітник завжди залишиться робітником, хазяїном йому не стати. Не доведеться тобі замовляти ні нової одежі, ні шапки… Зрозумій же це, дурню… — І огрів Фазаля кулаком межи плечі.— Колись і я думав, як ти. Сьогодні — черевики, завтра — сорочку, потім — ще щось. Та все це дурниці. За першим кроком — другий, а за ним — знову перший, розумієш? Хазяїн за одним законом дає, а за іншим оббирає. До нитки…

Він знову огрів Фазаля.

Але той раптом перестав відчувати ті удари. З його очей ніби спала полуда, і він уперше в житті побачив усе виразно, певно… Саме так, як казав Рахман.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Ісмат Чугтаї

Пампушечка

Взагалі-то дівчинку звали Ношаба, але весь квартал кликав її тільки Баташія — Пампушечка. Уявіть собі повновиде, наче обведене циркулем, личко, круглі-прекруглі золотаві очі, як оті блюдця, повні соку цукрової тростини, кругленький завжди всміхнений ротик, рум’яні щічки, — от вам і Баташія.

Була у Баташії заповітна мрія, точніше, непереборна пристрасть: вона хотіла навчитися читати й писати, щоб потім стати вчителькою. Але за домашніми клопотами їй ніколи було й угору глянути, не те що ходити до школи. Адже батько дівчинки тільки й годен був що лежати на ліжку, надривно кашляти, лаятись та клясти свою нещасну долю, бо його життя вже давно згорало на тому невидимому полум’ї, що повільно палило йому груди. Мати куховарила в багатого чиновника і мала за це дев’ять рупій. Дві рупії йшло за комірчину, в якій жили, а решти мусило вистачити на харч, одяг, тютюн для батькової люльки та на ліки: фіалковий корінь, лаук і сіпастан. Мешканці кварталу та власники найближчих крамничок невдоволено супилися, коли бачили Баташію: її батьки були в неоплатному боргу перед ними — стільки вже напозичалися всього.

— Геть, геть звідси, чортеня мале! Немає вже в нас муки!

Та дівчинку не відлякували брутальні вигуки: вона звикла до них.

— Та хто ж просить у вас муки, тітусю? — щиро дивувалася дівчинка. — Чи ж ми якісь старці-факіри? Мені б тільки дрібочку імбиру! У татка живіт розболівся, то ми хотіли попоїти його імбирним узваром…

Але сусіди були певні, що навіть ціла річка імбирного узвару вже не зарадить її батькові. Мешканці кварталу боялися, як би він не протягнув надто довго, та водночас їх лякала і його смерть. Бо й справді: доки він житиме, сусіди не матимуть спокою від нескінченних прохань, а помре — доведеться справляти саван, а це обійдеться куди дорожче! Тож краще вже дати дівчаті те, що воно просить. Та й відмовити їй не кожен наважувався, бо тоді її личко жалібно кривилося, губенята тремтіли, а очі повнилися слізьми…

Часом у квартал навідувався бродячий торговець солодощами. Тоді дітлахи випрошували у матерів дрібняки і як ті мухи обліплювали його. Баташія завжди примудрялась опинитися попереду всіх і не зводила очей із щасливців, що ласували тією смакотою: шматочками цукрової тростини, зацукреними фруктами, дешевим печивом. Матері аж лякались, коли такої хвилини дивилися на неї.

— Ви тільки погляньте, погляньте, як витріщилось це відьменя! Та вона ж зурочить наших дітей, ласощі не підуть їм на користь!