Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна - Страница 5

Я сіла на східцях трапу мого космічного катера Летоса, дивилась на те жовте від пилюки маленьке місто, на перехожих, які де-не-де з'являлись між будинками, на всюдиходи і гравітатори, що сунули, iхали і пролітали. Відчувала себе… а що я повинна була відчувати, посилаючи свого брата-близнюка до работоргівців? От буду сидіти і чекати, поки Гел вилетить звідси, і надіятись, що його не візьмуть… Чи тітонька Жоа не полетить відразу звідси на Іноту.

Вокзал давно перетворився на руiну, башта не існувала вже років триста, склад з пальним облаштували у каркасі старого корабля, ремонтна майстерня ховалась від «сонця» під жестяним поіржавілим навісом. А ще декілька старих гравітаційних платформ, дві з яких лежало у пилюці, зламались чи «поплавки» зіпсувались.

На космодромі перебувало десять кораблів, переважно модернізовані, два з них мабуть вже і не піднімуться — напіврозібрані, у одного якимось чином вибило лобовий ілюмінатор, може, замінять… А ще старий корабель тітоньки Жоа. Судячи з того, що команда збирала інструменти, драбини і зачиняла відсіки, корабель готувався до відльоту. Йому б ще покриття підновити, бо воно все в плямах від космічних слимаків, а пилюка з цих кристалічних створінь поступово роз'iдає метал до дір. Гел підійшов до того плямистого корабля. Біля борта стояв механік: великий лисий дядько, на голову вищій за Гела, з сірою шкірою, з лицем в страшних шрамах. На могутніх м'язах його рук повиступали сизі вени, він під'єднав штекери, зачинив панель і помітив незнайомого хлопця, впер величезні руки в боки і посміхнувся:

— Чого тобі?

Гел відступив назад, почухав потилицю, розгублено пробубонів:

— Я напевне піду…

— А що хотів? — механік роставив руки, нібито хотів впіймати незнайомого йому юнака, як мале кошеня.

— Та нічого, — знітився «юнак», — проходив тут…

Механік і далі посміхався, доброзичливо, та посмішка прилипла до його обличчя як дурна маска:

— То, може, поговоримо?…

На східці трапу вийшла тітонька Жоа: темношкіра жінка з проникливими сірими очами, кремезна, пишногруда і, кажуть, розумом світла. От якби вона той свій розум застосовувала якось законно… Вдягалась ця пані капітан стильно і у приталене, сьогодні це був фіолетовий комбінезон з великим декольте і коротенька капітанська куртка з емблемою. На емблемі, на тлі космосу череп, пробитий метеоритом — знак вільного зейда: работоргівця або наркоторговця. Сміливо, бо работоргівців чи не з більшим азартом, ніж космічний патруль, переслідували королівські зейди. Тітонька Жоа привітно посміхнулась, ніби рідна:

— Тіку, навіщо ти так налякав цього хлопчика?

— Та хіба я його лякаю? Він тут вештається, я й запитав, чого… — пробубонів механік Тік, відступаючи.

Жоа розглядала Гела, ніби картинку, виставлену на вернісажі:

— Когось шукаєш, чи загубився?

Гел відступав назад, поки не вперся спиною в гарячий борт корабля, і тоді нерішуче відповів:

— Шукаю корабель, що летить до Ісани.

— А ми якраз туди і летимо, — зраділа Жоа, — за два тестоли і тебе візьмемо. Є у тебе два тестоли, хлопчику?

— Є, звичайно, але я не впевнений. Не хочу вам заважати.

— Ну що ти, — Жоа поклала пухку руку на плече Гелу, виявилась вона чималенького зросту: — Ну що ти. У тебе буде навіть власна каюта…

Гел помітив, що з усіх сторін зібралися пірати тітоньки Жоа. Вони вже не випустили б його. І очі у капітана Жоа такі ласкаві…

У середині корабля запустіння, облізлі стіни, пил і павутина, з-під ніг вистрибнув товстий пацюк і з обуреним писком зник у тріщині переборки. Тік з доброзичливою, прилиплою до рота, посмішкою відчинив двері до каюти. Каюта двомісна, ілюмінатор запаяний, ліжко двоярусне, невелика шафка і маленька кімнатка гігієни. Тік пропустив Гела:

— Тут є все необхідне, на вечерю тебе запросять. Не хвилюйся, все буде добре, — і зачинив дверцята.

Гел скинув рюкзак на підлогу і ліг на ліжко, непомітно заснув…

Через півгодини запрацював гравітаційний двигун, за ним космічний — тихо і впевнено. На запчастинах Жоа не заощаджувала, адже від швидкості у космосі залежить свобода і життя.

Товар навіть розбудили і запросили на вечерю, та iсти він відмовився. Тоді б тітоньці Жоа замислитись, та iй не доповіли. А через дванадцять годин ii корабель сів на космодром Іноти.

Чорношкіре дівчисько з яскравими жовтими кісками, прикрашеними різнокольоровими стрічками — професійний вбивця, меткий снайпер, потягнула Гела за руку:

— Прокидайся, студент! Годі спати! Прилетіли…

— Ми вже на Ісані? — крізь сон здивовано запитав Гел.

— На Ісані, на Ісані… Прокидайся… — насміхалась маленька піратка, — тебе Тітонька біля трапу чекає, на, вдягни, — і вона кинула йому на ноги теплу куртку.

— Навіщо? — Здивовано запитав Гел.

— У Тітоньки і запитаєш… Який ти дурний.

Гел став на верхній щабельці трапу. Перед очима сніг, нескінченний сніг, холодний, неприємний, білий, в сонячних блискітках. Маленька піратка штовхнула «невдаху-студента», і він зіскочив з трапу, підслиснувся, гепнувся, вилаявся. Тітонька Жоа з посмішкою простягнула йому руку, допомогла підвестися.

— Де ми? — запитав він.

— На планеті, яка теж називається на І, у мене тут справи… Хочеш, ідемо зі мною, прогуляєшся по місту? Тобі, як археологу буде цікаво.

— Тут холодно, — відповів Гел, — я зачекаю на вас у кораблі…

— Йдемо… — ii посмішка вже була не така лагідна, — ти так гарно себе поводив, а зараз виказуєш мені неповагу, може, мені приємно спілкуватися з таким розумним юнаком. До того ж, я капітан цього корабля, і всі — від електрика до найповажнішого гостя мусять мені підкорятись.

На вокзалі з башти спустилась тітонька-диспетчер. Коли переслідування перевертня припинилось, вона повернулась на своє робоче місце. Диспетчер привіталась з тітонькою Жоа, запитала:

— Як справи?

— Та ось, прилетіла провідати свою подругу, — щиро посміхалась Жоа, — товар для неi привезла, те, що вона замовляла для своєi крамниці.

— А ти, Тіку, невже взимку за борт корабля вийшов, ти ж так не любиш холоду?

Здоровань засміявся, ніби великий звір загарчав:

— Та що робити, доводиться до усього звикати…

— А це що, новенький? Когось він мені нагадує…

— Це пасажир, хоче на місто подивитись…

Гел так і не зрозумів — знає щось та тітонька-диспетчер про призначення пасажира, помітить, що він не повернувся назад, чи звикла закривати очі…

— Гарний… — жартувала тітонька-диспетчер, — дивіться не загубіть його, тут такі жінки, що швидко до рук приберуть, не знайдете…

А сторожа пропустила ту тітоньку Жоа, ніби не помітила…

На вулицю, де були невеличкі крамнички з усіляким товаром іншопланетного походження, прийшли, як і належить контрабандистам, вже у сутінках.

Гел страшенно хотів спати, йому боліла спина, він мріяв відіспатись ще день… Жоа відчинила важкі дерев'яні двері потрібноi iй крамниці. Після напівтемряви вулиці яскраве світло електричноi лампи сліпило очі. Тітонька Жоа запросила Гела увійти. Тік підштовхнув його у спину. У Гела аж в очах потемніло від того легенького дотику, по спині ніби сік іруа пролили. Ледь втримався, аби не вдарити великого пірата у відповідь.

Піратка віталась з пані крамчинею, вони обнялись, як давні подруги, обидві майже однакові: великі, кремезні, тільки крамчиня червонокоса, як всі інотки, і з ластовинням на носі. Напевне, і вона колись була піраткою, тепер вгамувалась, сиділа на батьківщині, займалась збутом контрабанди. Тік знітився, коли пані крамчиня поцілувала його у щоку — гарна родинна зустріч. Гел зняв капюшон, огледівся, дійсно, товар на полицях магазинчику був не середньовічний: компютери, екрани телепабачення, музична техніка, носіi з фільмами і музикою, електричні печі для підігріву, і багато чого такого іншого.

Пані крамчиня замовкла… Жоа посміхалась… А Тік став біля дверей.

— Надзвичайний… — стиха промовила пані крамчиня.

— Як на тій старій світлині… - відповіла тітонька Жоа.