Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна - Страница 15

— Юре.

— Що? — буркнув він, все ще ображений.

— Може ми знайдемо для вас інше місце? — запитала я лагідно.

— Боiшся, що ми тут здичавіємо і з'iмо дакків? — Іронічно: — Безпечніше нас викинути на планету, де дакків нема?

— Чому відразу так категорично? — Я здивувалась, — Хочеш, поселимо вас на Калтокійi, підлікуємо, пояснимо правила великого світу, чогось навчитесь, а там як захочете…

— Ти розповіла про хороше… — Недовірливо, — А насправді… ви будете ще нас вивчати — зможемо ми бути у тому великому світі безпечними для простих людей, чи не зможемо?

— Ти сам все розумієш…

— Добре… я зберу зграю, бо тут нас знову знайдуть вчені-виродки… А ви хоча б не вчені…

Кроки наблизились, я почула різкий оклик:

— Стояти!

Космічний патруль… здоровані у темно-сірій формі, у високих черевиках, з легкими тадо, що кріпляться на передпліччі, на головах — захисні шоломи.

— Дозвольте назватись, — сказала я.

— Та напевне вже не потрібно, — почула я знайомий голос, — я радий вас тут бачити неушкодженою, а де ваш брат?

Так, цього капітана я знала, два роки назад його команда витягнула мене і Гела з однієi безлюдноi планети, де ми застрягли разом з підбитим Летосом. І ось знову зустрілися.

— Він зайнятий іншою справою, також на цій планеті, - відповіла я.

— Ваш катер знову зламався? — посміхнувся капітан і вийшов на світло.

— Ні, а що, навіть не привітався з вами?

— Він у вас навчений, заховався, коли ми прилетіли. Когось тут спіймали?

— Юре, ти збирай свою зграю, а я віддам патрулю твого ворога, — я поклала руку на плече малого перевертня, він ніби посвітлішав від мого дотику, посміхнувся, кивнув головою, та не втримався, запитав:

— А його справді не відпустять?

— Справді, - запевнила я юного страждальця.

Коли дітей забрали… Коли гордого вченого під конвоєм відвели до патрульного корабля, а я прослідкувала, аби він нічого не втнув магічного. Коли Юре запитав мене, чи зустрінемось ми ще, і я пообіцяла, що напевне. А він посміхнувся надто дорослою і розумною посмішкою, пробачаючи мені, хоча я розумію, що повинна відчувати відповідальність за цих дітей…

Коли ми з Летосом залишились біля того старого тедрола удвох і я думала над тим, як краще знищити лабораторію… Коли я сиділа на трапі свого катера в теплі силового поля, я відчула запах моря, і побачила перед собою згусток порталу… тоді я зраділа, як я зраділа. З порталу вийшов Рол. Я зіскочила з трапу, кинулась чоловікові на шию, ледь не зваливши його з ніг.

Гел був уже біля поселення дакків, коли побачив вершника. Вилаявся подумки і зупинився. Іол підстрибувала:

— Даян! Даян! А дивися яка машина!

Даян також зупинила ящера і з викликом подивилась в очі Гела:

— Будеш лаятись?

— Буду, — відповів Гел, — та не при твоiй сестрі. Звідки ти дізналась куди iхати?

— Спіймала дивного хлопця на околиці поселення, коли спробувала тебе наздогнати. Я не розумію, чому мама поiхала у місто, коли потрібно було рятувати Іол.

Іол з подиву відкрила рота.

— Тому що твоя мама доросла, і розуміє, що правильно, коли кожен займається своєю справою, — сердито відповів Гел, — Так, а це ще хто?

Два десятки темних вершників на білій засніженій рівнині, на відстані в кілометр.

— Мама! — Зраділа Іол.

— Мама? — здивувалась Даян, — мамочко… та це ж дикі…

— Так, дівчатка, вам пора до мами, бо вона дуже хвилюється, — Гел зліз з гравітатора і наказав Даян, — злазь з ящера і сідай за руль.

— Ти що? — обурилась дівчина, — чого я? Чому? Я не вмію…

— Тут нема чого уміти, сідай.

— То не мама? — запитала Іол.

— Ні, дитинко, то Дайкеро, і я буду говорити з ним без вас.

— Я залишусь, — повідомила Даян.

— Чорт! — розсердився Гел, — Даян! Ти зараз же сядеш на гравітатор і наздоженеш загін. Все! Зі мною не сперечаються.

— Нічого собі… - здивувалась дівчина, — хіба ти можеш мені наказувати? Не дивись на мене так. Добре, добре, я зроблю, як ти кажеш, тільки не сердься. Бо в тебе очі якісь жовті робляться…

— А чому ти наказуєш моiй сестрі? — здивувалась Іол.

Гел застогнав. Даян сіла за руль гравітатора, Іол не дочекалась відповіді, і хотіла було запитати знову, та Даян закрила iй рота долонею, уважно слухаючи інструкцію по керуванню гравітаційною машиною. Орієнтувалась у цій місцевості вона добре, і головне, аби не захопилась швидкістю, тому Гел поставив всі можливі блоки на швидкість і висоту.

Дикі наближались. Гел тепер відчував багато чого, бо магічні поля і блокування у лабораторіi на старому тедролі було вимкнено, та й генератор вже не працював.

— Я теж умію битись… — спробувала ще раз Даян.

— Іншим разом, — відповів iй Гел і, стоячи збоку, увімкнув двигун гравітатора, — Тримайся, — і підштовхнув машину.

Даян аж завищала коли гравітатор пішов юзом, та впоралася і вирівняла машину.

Гел подивився, як віддаляється малий гравітатор, рятуючи двох доньок Аяти. Потім підійшов до темно-сірого ящера, залишеного Даян і погладив зміiну голову верхового:

— Що, друже, втягнув я тебе? Нічого, ти звір бойовий, тобі не вперше…

Дайкеро вирішив, що говорити з Гелом нема про що і тому наказав диким стріляти, як тільки вони наблизяться на відстань пострілу. Гел підняв ящера в біг і направив його на Дайкеро. Він мчався до упорядника гарему, а стріли, змащені соком іруа, летіли йому на зустріч. Болі Гел тоді не відчував, занадто сильним бажанням було дістатися до Дайкеро. Їх ящери зіткнулися грудьми, дико захрипіли. Дайкеро був самовпевнений, але у справжніх боях ніколи не брав участі, і при зіткненні не втримався у сідлі та вилетів. Гел зістрибнув, вдарив Дайкеро ногою, вхопив за комір кожушка:

— Сволото…

Дайкеро, ледь дихаючи:

— Ти хто такий, патх?

— З ким ти зв'язався? Дурню, — запитав Гел.

Дикі були навколо, стріляти більше не наважувались, боялися зачепити свого покровителя, та напевне спробували би заколоти Гела, та iм завадили воiни меолі. Загін розвідників Аяти несподівано з'явився з-за пагорба, серед них — Даян на гравітаторі. Воiни меолі атакували диких.

Гел впевнився, що воiни меолі впораються з дикими. Дикі це були чоловіки з місцевих, навчені воювати, та в силу свого походження полохливі, привчені обстрілювати умілих воiнів з хащ і гаiв. Агресивна атака воiнів Меолі iх розігнала. Краще б Дайкеро піратів найняв…

— Звідки ти взявся? Сволото, — гарчав упорядник ваоке, притиснутий до «землі» сильною рукою калтокійця.

— Оце вже зовсім дурне питання, — посміхнувся Гел, в його голові паморочилось. Отруєні іруа стріли завдали неабиякого болю, без пояснень калтокіець вдарив Дайкеро і вони разом втратили свідомість.

Аята зістрибнула зі свого ящера, підскочила до Гела, перевернула, поклала його голову собі на коліна. Він був ніби мертвий.

Кіту зрозуміла, що розбиратися з уцілілими дикими і Дайкеро доведеться iй самій. Тому без довгих роздумів наказала зв'язати всіх живих і надіслати повідомленя старості, аби та прислала воза, щоб доправити полонених і поранених до міста. Принцеса Іол вертілася у всіх під ногами. Даян пробувала втримати молодшу сестру біля себе.

Староста замість возів прислала дві гравітаційні платформи з тих, які вони використовували для тушіння пожеж. На одну платформу закинули полонених, на іншу — поранених, серед поранених був Гел. Аята намагалась не дивитись на його зблідле обличчя. Хоч і безсмертний… та хто знає, наскільки цей перевертень безсмертний. Дайкеро також був непритомний.

Рол запропонував мені знову відвідати коридори старого тедролу. Казав, що є причина не знищувати його, але я мушу побачити все сама.

І знову безкінечна напівтемрява, ми пройшли мимо лабораторіi до аварійних сходів. Ліфти тут давно не працювали. Ми почали спускатися униз, десь до середини корпусу, до поперекового ребра жорсткості. Там, куди ми спустилися, ремонту не робили, іржа потрохи роз'iдала переборки, цвіль була на каркасах, що залишилися від меблів, на дерев'яних панелях і на залишках сходів. Ящерок і щурів на цьому ярусі вже не було, тут важке повітря, і поживитися iм нічим.