Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна - Страница 1

Алла Марковская

Подарунок для Аяти

Космічний катер занурився у атмосферу Іноти. На великому моніторі я бачила чітке зображення сірих дахів будинків, сіроi захисноi стіни навколо міста та чорних острівків великих гіллястих рослин, а навколо — нескінченний білий простір.

Я викликала на зв'язок башту, відповіді не дочекалась. Катер завис сто метрів над злітним полем, і я вирішила «приземлитись» без дозволу. Але наостанок все ж таки крикнула у мікрофон:

— Башта, дайте мені майданчик для посадки! — у відповідь тиша. — Башта!!! Сто метеоритів вам в борт!

Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння і ображений жіночий голос відповів:

— Ваш майданчик сорок п'ятий… І не кричить, будь-ласка…

Аж сорок п'ятий! Я думала, тут не більше двадцяти квадратів. Та виявилося, що це від снігу відчистили лише половину поля, та й то біля будівлі вокзалу. Диспетчер, напевне, навмисне вирішила запхати мене подалі, в сніг. От зла тітка — космодром ж бо майже пустий: «Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, і ввімкну такий гравітаційний шум, що у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»

Коли я садовила катер під баштою, та зла тітка-диспетчер лаялась довго, гарно і голосно.

За бортом був сріблястий зимовий ранок. Я знайшла у шафі хутряний плащ з капюшоном, котрий придбала під час останнього ярмарку на Днарі[1]. Перекинула через плече сумку з усім, що може мені знадобитись: меч з катер-толлу[2] і кіріду[3], невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння: я його розміняю на місцеві гроші. А ще шкіряний тубус для паперів. Мій катер мовчки спостерігав за мною своiми камерами-сенсорами, і не зміг втриматися аби не пожартувати:

— Ти кулемет забула.

— Як знадобиться, ти будеш мені замість кулемета, — посміхаючись, відповіла я.

— Оце вже ні, - обурилась машина, — Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком!

— Та добре, добре… не сердся — біоніку спалиш… Я жартую.

— Знаю я твоi жарти, — відповіла моя машина, — обережно тут… не нароби дурниць — це мирна планета. — І він з гуркотом зачинив люк за моєю спиною, ледь не зіштовхнувши мене з трапу.

Холодний вітер кидав у лице дрібний як борошно сніг, плити космодрому були слизькі наче лід. Напевне, тут не знають, що космодром повинен бути обладнаний підігрівачами і змащуватись спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатись: ще п'ятсот років, і усе поле доведеться ремонтувати.

А на вокзалі мене чекала огрядна тітка з навушником та зла пані диспетчер, одягнута у середньовічний оздобленомий хутром та бісером плащ без рукавів, а під плащем — теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала до легень побільше повітря і закричала:

— Що ви собі дозволяєте?! Думаєте, якщо ви посланець Ради, то вам усе дозволено?!

Я зняла капюшон і подивилась на неi здивовано, а вона вже лагідніше пробелькотіла:

— Дитинко, так хіба ж так можна, ти ж мені ледь вікна не повибивала, така мала — а вже посланець, не страшно тобі?

Я посміхнулась і наiвно відповіла:

— Ні, не страшно, це ж мирна планета.

При виході були великі дзеркала, я подивилась на своє відображення. А й дійсно, забула я, що люди бувають різного віку, а я, як шістнадцятирічна дівчина, маленька, смаглява, і дві чорні коси наче у підлітка.

Тітка турботливо запитала, чи не потрібне мені пальне, пообіцяла наглядати за моiм катером і провела до виходу у місто.

Біля автоматичних скляних дверей космодрому стояло два воiна в шкіряних обладунках, в блискучих шоломах зі списами, і при мечах.

Космодром тут, звичайно, діючий, та кораблі прибувають рідко, два-три торговці на тиждень, три пасажирських на місяць, хіба що пірати та патруль вряди годи за пальним прилетять, а щоб хтось та на власному катері, то це взагалі рідкість. Тітка-диспетчер пояснила вартовим: «Це посланець нашого Володаря до вашого Володаря».

Списи відхилились, холодні сірі очі оглянули мене з голови до ніг, а жіночий голос суворо запитав:

— Грамота є?

Тітка-диспетчер запитливо поглянула на мене. Я витягла зі своєi сумки тубус, з тубуса написану від руки на товстому папері грамоту, з печаттю на ірідовій[4] нитці. Вартова підняла забрало і уважно роздивилась ту грамоту. Я озирнулась на другого воiна, з під шолома виглядало дві руді коси, а голубі веселі очі молодоi дівчини з цікавістю розглядали вишивку на моєму плащі.

— Зброя є? — запитала старша, повертаючи мені грамоту.

— Є.

— Вашу зброю ми повинні оглянути.

Я витягла з сумки складений меч, розвернула лезо і гарду. Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і суворо запитала:

— Тільки меч? Зазвичай, ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне.

— Я посланець Ради і знаю правила, — чемно відповіла я.

Вартові подивились на мене недовірливо. Я склала меч і повернула його до сумки.

— Проходьте. Рородан[5] видно і звідси, — вартова вказала рукою, — а резиденція Ради на площі Рородан.

— Дякую, — відповіла я, і, помахавши рукою на прощання тітці диспетчеру, пішла по вулиці середньовічного міста Епо, мимо магазинчиків з великими скляними вітринами, мимо дво-триповерхових будинків з пласкими дахами, прикрашених візерунками з овальними вікнами, що ясніли мистецькими вітражами ручноi роботи, по бруківці, вкритій тонким шаром снігу, під кованими ліхтарями, де були електричні лампи, серед дивного життя з малознайомими мені правилами, звичаями і традиціями.

Гарне місто. Спочатку помічаєш відсутність кутів у будинках: вікна, двері, візерунки, вітражі — все було округле, мальовниче. Вулиця, яка йшла від вокзалу до палацу, широка, обладнана тротуарами, а бічні вулички вузькі, як в усіх укріплених містах періоду дотехнічного розвитку. Засоби пересування тут — ящери. Верхові — хижаки, жилисті, сильні, агресивні, з великими гострими іклами і кігтями. Бігають верхові на чотирьох ногах, і з виду дуже схожі на великих котів. Упряжні ящери з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамонтів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягають двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, верхові під сідлами з високими луками. На верхових iздять тільки жінки, у возиках чоловіки і діти. На цій планеті — матріархат. Матріархат настільки жорсткий, що чоловік сприймається жінкою як бездумна річ, як власність, без прав і свободи. Чоловік тут завжди прив'язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Чоловік не має права виходити на вулицю без супроводу чи без дозволу, не має права дивитись жінці у очі: не тільки своiй дружині, а й власній донці. Не має права на власність, окрім прикрас, подарованими у день весілля. Ті прикраси він даруватиме сину.

Жінка Іноти купувала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Мала право продати, обміняти, а й навіть убити за підозру у зраді.

От і iде на червоному гнучкому ящері назустріч мені горда жінка з довгим, кольору полум'я, волоссям у розкішному хутряному плащі, з непокритою головою, а за нею на возику ii два чоловіка і три дитинки. У чоловіків на голові обов'язковий атрибут — накидка, яка утримується кільцем: у багатійки чоловік у золотому чи ірідовому кільці, у біднішоi — у мідному…

Самі ж жінки тут носили на голові капюшони чи шоломи, бо навіть прикраса на голові жінки вважалась приниженням.

Горда жінка кивнула мені головою, як знайомій, такі тут звичаi. Я відповіла iй посмішкою. Їi чоловіки очей не піднімали, зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.

Чомусь згадався один випадок, може і плітка, та надто правдоподібна. Один чужоземець — торговець вдарив за щось свою дружину на торговій площі Епо, і інотки відразу знесли йому голову шаблями. Тіло вбитого перекинули через паркан космодрому, а молоду вдову запросила до себе жити одна з шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримується вірою у Аннакому — праматір. Аннакома заповідала любити, поважати і допомагати одне одному, щоб полегшити життя.