Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 13

І наразі — два солдата у лікарні, та це добре, що лише два і що вони залишились живими, та ще помічник «спеціаліста» з загіпсованою щелепою буде з місяць iсти тільки рідку iжу.

Ми під'iхали до місця, де нас з Гелом зупиняв Вогняний велетень. Тут Варко запропонував мені вказати дорогу далі, а я, виявилось, не запам'ятала жодного орієнтиру.

Варко побачивши мій розгублений погляд, прокоментував моє надзвичайне уміння орієнтуватись на місцевості сильним слівцем намагаючись не образити мене саму, і запропонував описати місце посадки. Я розповіла про рів, ліс і галявину, яка виявилась болотом. Варко зітхнув, подивився на мене, як вчитель на неука.

Та я ж не спеціально! Я дійсно не запам'ятала дороги, хіба я буду ризикувати Гелом? От чорт…

Та врятував мене Нак, він несподівано розсміявся і відразу пояснив причину свого сміху:

— Тут недалеко, біля міста лише одне місце, де маленьку річку зробили глибшою, щоб трохи осушити болото, я там рибу ловив з братом. Взагалі влітку це дуже людне місце, а вони там катер свій сховали! От прибульці!

Почувши це сміялись і інші солдати, та Варко припинив ті веселощі:

— Пильність хлопці, не забувайте кого веземо.

Я знітилась і подивилась йому у вічі, він відповів:

— Я твоєму дитячому личку більше не вірю.

«Ну і біс з тобою», — подумала я, не надто мені потрібна твоя довіра… Особливо під прицілом тих клятих пістолетів. Він ніби почув моi думки, бо криво посміхнувся, і погляд був лукавим. Та невже? Варко вважає, що може з нами порозумітись? Ні пане Варко, допоки на наших руках кайдани, а у ваших ті пістолети вам з нами буде важко порозумітись. Звільніть нас пане Варко, тоді і поговоримо.

Ми з'iхали з траси на розмиту ґрунтову дорогу. Знову знайомі багнюка і калюжі.

От було б цікаво, якби застрягли…. Почали б виштовхувати машину з калюжі, всі б забруднились, втратили б свій офіційний презентабельний вигляд, і пан Варко теж… Та на жаль чорна машина пройшла по тих дорогах, як справжній всюдихід.

І ми, без пригод, доiхали до місця посадки.

Машина зупинилась, всі повиходили і мене, як ляльку вийняли з машини та поставили на м'яку, холодну «землю».

Поставили…

І що вони думають я зможу ходити з кайданками на ногах? Я кивнула головою на дерево, під яким заховала генератор. На те криве дерево що так схоже на місцеву державну систему.

Нак заніс мене до кривого дерева, допоміг сісти біля захованого генератора. Варко запропонував відключити генератор власноруч.

Він напевне думає, що ми замінували той генератор…

Нак зняв з моiх рук кайдани. Два солдата з пістолетами стали наді мною прицілюючись. І я не витримала:

— Та не буду я втікати! Адже у вас заручником мій брат, хіба ви цього не розумієте. Якась маніакальна обережність. Заберіть ті кляті пістолети!

Варко цього від мене не чекав, спочатку здивувався, потім посміхнувся та наказав своiм стрільцям:

— Відійдіть, бачите дівчинка нервує, та все таки будьте наготові.

Я сердито вигребла з-під бурого листя маленьку сіру коробку, в мене виникла дилема — якщо червона кнопка вмикає механізм, то вимикає або зелена, або синя. Натиснула на зелену, голограма щезла, а туман силового поля залишився — дивно, за тим туманом теж нічого не видно, бо генератор місцевого виробництва і поле чомусь не прозоре.

Варко і його солдати спостерігали за мною, як дорослі спостерігають за маленькою дівчинкою, яка грається атомною бомбою. Варко здогадався, що я не знаю, як відключити те силове поле, та не заважав бавитись, хоча він і не очікував побачити тут подібний проектор. І він здається вже здогадався, який сюрприз ми насправді приготували та мусив впевнитись. З його думок я зрозуміла, дію загалом правильно, і натиснула на синю кнопку, поле зникло.

Виявляється, наукове тицяння допомагає в праці з невідомими механізмами краще, ніж думки знаючих людей.

Відключила я силове поле…

І…

Спочатку була хвилина мовчання, потім Варко кахикнув, а за тим засміявся, аплодуючи.

Такоi реакціi я не чекала…

Нак дезорієнтований сміхом командира, забув про те, що у мене вільні руки. Варко крізь сміх нагадав йому про кайдани. Нак схаменувся, з поспіхом замкнув моi руки за спиною і допоміг підвестись. Підтримував за плече, щоб я не впала.

А Варко з хитрою посмішкою роздивлявся космічний катер місцевого виробництва, староi конструкціi, по типу — що знайшли, на тому і прилетіли…

А що? Хороша техніка, ще до позавчорашнього ранку навіть літала, одне з перших вдалих поколінь місцевого космічного кораблебудування. Єдиний недолік — немає у неi сучасного гравітаційного двигуна, нема у цьому катері надновоi зброi і біологічного комп'ютера теж нема, а так, крім всього вище переліченого, — цілком пристойний апарат був… Та це не той апарат, який хотіли бачити правителі Копроконе у своєму таємному конструкторському бюро.

Варко підійшов до мене, нахилився, подивився, як на дитину, що майстерно викинула смішну, кумедну, та несподівано дуже розумну витівку.

— І що це? — Не ховаючи кривоi посмішки, запитав він.

Вітер дмухнув у мою спину, скуйовдив волосся. Варко прибрав неслухняне пасмо яке впало мені на носа, лагідно і звично… Я змогла побачити в ту мить що у дружини пана Варко було довге і хвилясте, майже червоного кольору, волосся. Варко розгубився, його вразив мій співчутливий погляд. А я теж не змогла зібратись з думками і бовкнула у відповідь:

— Те, що ви так сильно бажали бачити…

Здається його роздратувала моя відповідь:

— Тільки не кажіть, що ви літаєте на такій техніці…

— Я цього не казала, — спокійно відповіла, — я не казала, що ми літаємо на такій техніці, ми літаємо на тій техніці, яку нам надають…

— Достатньо! Не продовжуйте! — різко зупинив мене пан Варко. — Ваша брехня мені вже ось тут, — він показав на горло, випростався, зняв з себе куртку, велику і теплу, і накинув ii мені на плечі, напевне побачив, що я замерзаю в тонкій сорочці.

Якби ще взули у щось тепле, було би взагалі добре, я уявила себе у величезних черевиках пана Варко, ледь стримала посмішку.

Варко заклав руки за спину, почав пояснювати мені, як малій дитині:

— По-перше — вас звинуватили у шпигунстві — це довічна каторга.

— Хіба у вас є докази? — запитала я.

— По-друге… — Варко ігнорував моє запитання. — Ті документи, за якими ви сюди прилетіли, насправді не існують.

— Про які документи ви кажете?

Він знову посміхнувся, і продовжував:

— По-третє, ми знаємо, що насправді ви калтокійські найманці.

— Ага, — відповіла я, кліпаючи очима, і відразу запитала, — а чому ви так вирішили?

— Тобі ще не набридла ця гра? — здивувався пан Варко.

Я відкрила рота, щоб відповісти, та він сердито махнув на мене рукою: «Краще мовчи». І пішов до машини. Вже біля машини вказав на старий космічний катер одному з солдат і наказав:

— Гарт, доставте цей металобрухт до ангару палацу! На радість міністра. Всі інші — до машини, виiжджаємо!

Нак всадовив мене на моє місце у машині і загорнув у куртку Варка, я підтягнула ноги. Так добре, коли не холодно… Я насолоджувалась хвилинним спокоєм.

Зійшло «сонце», небо стало світлим, піднявся легкий холодний вітерець.

Солдат на ім'я Гарт увійшов до старого катера, щоб знову завести двигун, який Гел так довго не міг заглушити, даремно, хоча, хто його знає, може і впорається.

Варко сів на переднє сидіння, напевне, щоб мене не бачити.

Нак поряд. Я не помітила, як заснула, притулившись до рудого солдата. А Довгий накрив своєю курткою моi ноги.

Прокинулась я вже на подвір'i палацу. Нак відніс мене сонну назад до підвалу, обережно зняв кайдани, забрав куртку пана Варко, загорнув у ковдру і вийшов, зачинивши грати.

Варко зайшов до свого кабінету. Після безсонноi ночі він почувався дуже втомленим, страшенно боліла голова. Виникало велике бажання послати подалі ненормальних екологів-калтокійців, які мабуть зачарували і його людей. Послати також президента — «завойовника Світу» і разом з ним міністра-ката, що втікає, як тільки щось починає загрожувати його безцінному здоров'ю.