Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 1

Алла Марковская

Екологи, або Копроконська історія

Ми намагалися приземлитися на планету Копроконе. Прилади для сканування поверхні не працювали. Тому майданчик для приземлення вибирали навмання.

Отже, якщо дивитись у ілюмінатор, то була невелика рівна галявина, що затишно заховалась між старим темним лісом і молодим гаєм, схожим на купу хмизу, навколо, ніби срібна стрічка, вилась блискуча тоненька річечка. Ідеальне місце для приземлення космічного катеру.

Та катер аж надто м'яко сів на ту галявину, хвиля брудноi води залила лобовий ілюмінатор, і ми відчули, що занурюємося у багнюку ледь чи не по лінію трюму.

Годинник на борту автоматично відрахував п'яту ранку за місцевим часом.

Мене нудило, у голові гуділо, хотіла вийти і пустити до катеру трохи свіжого повітря, бо дихати вже не було чим, напевне, кисневий очищувач також не працює як належне. Я відстебнула ремені безпеки, підвелась, похитнулась, враження — ніби мозок залишився у кріслі. Брат глянув на мене, його рот скривився у жалісливо-поблажливій посмішці. Потрібно мені зараз його співчуття, як гравітаву турбулентність.

Я підійшла до шлюзовоi камери, завмерла здивовано розглядаючи великі кольорові натискачі на блискучій панелі. Тицьнула у червоний — люк шлюзовоi камери і зовнішній відчинились одночасно, кумедно, навіщо тоді той шлюз? Друга кнопка синя — натиснула — ой! Такий звук я чула при піднятті якірного ланцюга на старому морському кораблі. Із зовнішнього борту під люком відчинилася панель, звідти висунулися звичайні металеві східці, кріплення з однієi строни не витримало, східці, вивернулися сторчма, і хлюпнули у багно.

Тепер брат глянув на мене як на дурепу, знизав плечима і повернувся до пульту керування. Двигун все ще набридливо дзвенів — заклинило напевне. Ой, доведеться витягати з двигуна контейнер з овірієм?, а він такий важкий, та краще я не буду нічого не радити брату під гарячу руку. Тим більше цей катер нам ще потрібен у робочому стані. Мовчки витягла з шафи теплий плащ зі світло-сіроi вовни, і пішла розвідати що там за бортом.

Майже розвиднілося, я побачила зелену траву на купинах, чорні мокрі дерева, та почервоніле листя на невеликих кривих деревах. Відчула вогкість, запах цвілі і неприємний холод.

А ще навколо було розкидано різнокольорові клапті з пластика і скла, я спочатку сприйняла те сміття за квіти. Невже ми помилково приземлились на міське сміттєзвалище? Не схоже… Повітря також брудне, з дивними, небезпечними домішками, щось тут мені зовсім не подобається. І шкіряні мокасини на моiх ногах вже мокрі.

Болото хлюпало під ногами, над головою висіли сірі важкі хмари, з тих хмар почав крапати холодний дощ. А ще страшенно болить голова.

Двигун все ж таки, вимкнувся, настала цілковита тиша, зацвірінькали птахи. Брат вистрибнув з катеру, провів пальцем по заіржавілому, брудному борту. Ніби дивувався, що ми змогли сюди прилетіти на цьому кораблику.

— Осінь, — меланхолійно сказав брат.

— Осінь, — сердито пробубоніла я у відповідь.

— Холодно, — Гел з подивом поглянув своi вмить намоклі мокасини.

— Осінь і холодно, — крізь зуби погодилась я.

— Раніше ти любила осінь.

— То було раніше…

Брат здивовано підняв одну брову, сумно посміхнувся і запитав:

— Ти теж це відчуваєш?

— Відчуваю, — буркотіла я, ненавмисне зганяючи на ньому злість, — я відчуваю небезпеку і безглуздя поставленного завдання. До того ж, наша кров неактивна.

— І двигун я вже не відремонтую.

Його скептична посмішка мене лякала, він також розумів що нас не повинно тут бути.

— Ото взагалі чудово. А як ми будемо вибиратись звідси? — сердилась я.

— Сядемо на рейсовий, — відповів він, аж надто спокійно.

— Та невже! Справді! Це ж так просто! Сядемо на рейсовий! Ти що плануєш захоплення космодрому?!

— От коли виникне необхідність захоплювати космодром, будемо думати як це зробити.

— Знаєш? Буває така робота, така дурна робота, приречена така робота, робота, яку я б воліла не виконувати.

— До чого зараз та паніка? — здивувався Гел, — заспокойся.

— Не заспокоюсь, бо я не розумію, чому саме ми прилетіли сюди за тим дурним пакетом?

— Бо ми єдині були вільні…

— Тільки тому?! А от, якби ти був тверезий, ти б не погодився летіти сюди!

— Почекай… — брат несподівано розсердився, його темно-сині очі стали майже чорними, — то ти вважаєш, що ми тут, тому, що я був п'яний? А сама?.. Скільки ти випила перед тим як тобі закортіло пригод?! Ти захотіла перевірити, на що «насправді» здатна… А ще казала, що ніколи не була на Копроконе! Ну от маєш, ти «насправді», і на Копроконе. Давай тверезій.

Я промовчала. А він різко повернувся і пішов до катеру. Декілька краплин болотяноi води забруднили мені плащ. А може, брат таки передумав, і… Та ні, він просто кинув мені під ноги генератор силового поля і наказав:

— Ввімкни, і заховай… хоча б під оте криве дерево.

Я можу ображатися, навіть плакати, та вдіяти нічого не можу, тому беру генератор і йду до дерева.

Форма дерева відволікає, бо воно геніально криве. У мене складається думка, що воно, коли виростало, вигадувало найкривіші форми — дерево-абстракціоніст. Призначення його — зарий, щоб ніколи не забути.

Легко сказати «ввімкни»… Це ж не червоно-сині натискачі люка, це складний механізм — ГЕНЕРАТОР. Та де ж він вмикається?

Оглянула маленьку коробочку з усіх боків, і таки знайшла потрібну панельку, відчинила, побачила вимикачі: червоний, синій і зелений. А якщо людина дальтонік? Та якщо помислити, не відволікаючись на дурниці, то червона на кораблі відчинила люк, отже вона вмикає, відчиняє і запускає, я не помилилась — навколо катера з'явилось силове поле. Стара космічна машина щезла за голограмою, проектор вивів на захисне поле зображення того, що було поза катером створивши ілюзію прозорості. Ввімкнений генератор я сховала серед коріння кривого дерева і закидала вологим осіннім листям.

Дерево майже спало, і щось буркотіло собі в думках: скиглило на старість і вузли в серцевині. Та спи собі, криве дерево, чого вже нарікати на життя, літо скінчилось, які там ще соки у такий холод! І у мене кров замерзає.

Виконавши завдання злого брата, я пішла до рову. Дивилась, як темну холодну воду несе лінива течія. Як повільно, ніби у ритуальному танці, пливе червоне листя… Втопитись чи що? Не допоможе, він витягне мене з води, і змусить iхати за тим дурним пакетом у мокрому одязі.

А брат копирсався у двигуні старого автомобіля. Де в нього мобільність, не знаю, шукала — не знайшла?

Ми цю машину ще на нашому космічному крейсері випробували. Опісля того як погодились летіти на це завдання. У трюмі зібрався увесь екіпаж. Ніхто достеменно не знав що таке автомобіль і для чого він, і навіщо йому колеса, але навигадували казна що. Прийшли механіки, шошкребли потилиці, порадили завести машину з товкача. Години півтори весело, всією юрбою катали ту коробку на колесах по величезному трюмовому відсіку, машині напевне також стало весело і вона голосно заторохтіла, а за тим задиміла, чим викликала пожежну паніку у бортового комп'ютера Джарека?, той не довго думаючи облив машину піною, після чого вона заглохла. Десь з півгодини механіки лаялись з бортовим комп'ютером, поки він не пояснив iм на якійсь давній мові (здається мені, то була лайка) куди ті можуть заштовхати собі ту машину, і відмовився від подальшоi дискусіi, влаштувавши на годину принципове мовчання на всіх рівнях. Механіки образились, повідомили нам що з нас пляшка за втрачений даремно час, і в трюм старого катера той автомобіль заштовхали роботи-прибиральники.

Тепер мій впертий брат щось згадав про примітивну техніку і вирішив ще раз спробувати завести двигун власноруч, як він казав — на тверезу голову. За силовим полем я його не бачила, чула, переважно лайку. Напевне саме лайка і подіяла, двигун загуркотів і за мить машина виiхала з-під захисту силового поля. Виявилось що братик мій таки розбирається у двигунах як то він казав внутрішнього горіння чи то згоріння, а наші корабельні механіки ні. Даремно вони йому не повірили… А я тільки подумала, що під ті колеса потрібна дорога, а жодноi дороги я тут не бачу, як же ми поiдемо.