Заложна душа - Білий Дмитро - Страница 27

Остап підвівся, Давило тільки зиркнув на нього і перевів погляд на Волоха. Остап підійшов до полоненого отамана і смикнув за аркан, яким той був прив'язаний до дерева. Захалявний ніж-чонгал декілька разів чиркнув по мотузках.

— Пішли, — стиха мовив Остап, ховаючи ніж за пояс.

Волох підвів на нього погляд... Вони, ковзаючи по слизькій від дощу траві, почали вибиратись з яру. Давило уважно дивився їм услід. Відкритий степ блищав мокрим ковилем. Йшли довго — Волох по дорозі скинув жупан. Сорочка обліпила його м'язисту спину. Остап йшов позаду. Здавалось, він перейнявся байдужою поставою Волоха.

Коли дерева, що росли навколо яру, лишились позаду, слова Остапа пронизали Волоха:

— Стій...

Отаман зупинився, плечі його смикнулись, і він повільно озирнувся на Остапа. Козак, здавалося, не дивиться на нього. Остап підставив обличчя дощу і зняв набряклу шапку:

— Тоді це ти був, біля Рущука? ...

...Розпорошені ряди запорізької кінноти повільно підіймались на пагорб. Копита коней грузли у в'язкому мокрому чорноземі. Дощ лив усю ніч. Козаки стиха лаялись, клянучи і дощ, і болото, й наказ сотника забратись на гору і звідти атакувати турецькі шанці. Киреї, папахи і чорні кудлаті бурки просякли вологою — там, з-за гори, ліниво, немов через тяжку дрімоту, хлопали залпи артилерії. Деінде спалахувало передсмертне "ура" московської піхоти, яку дорізували на редуті у контратаці яничари. Пагорб був крутий, порослий рідкими деревами. Вперед вирвався рій козаків новодерев'янківського куреня, які мали свіжих коней. Перший січовик — молодий ройовий на вороному коні — вже вискочив на пологий схил. Раптом він зупинив коня, натягнувши повіддя. Рука його тіпнулась до тяжкого пістоля біля сидельного кобура. Невдовзі позаду нього з'явився перший десяток козаків. Вони, подібно до ройового, зупиняли коней і мовчки дивились на те, що відбувалось на віршечку пагорба. Невдовзі вже вся комонна сотня застигла під дощем, оточивши широким півколом пагорб. Там, на слизькій, замішаній з кров'ю, землею йшла несамовита різанина. Окрай, біля самих дерев, лежало три вбитих запорожці. Два з них впали, розкинувши руки, горілиць — на грудях їх розпливались широкі плями крові — в очах, які заливав дощ, застигло здивування. Третій лежав, втопивши голову у калюжі. Одна рука його була підвернута під груди, немов мертвий затискував рану (у калюжі масно блимала чорна кров), інша рука, відкинута на зламі, стискувала білими пальцями домаху. Поблизу їх стогнав, вмираючи, зарубаний яничар — його напіврозкручена чалма з білою тканиною валялась поруч, просякаючи чорним багном. Плече яничара страшним ударом було розрубано навпіл і біла кістка ключиці неприродно чисто білила серед розпанаханого м'яса. Між вбитими, по литки у розкислому ґрунті, перемазані глиною і багнюкою, дико хрипучи, тяжко тупцювали у заклятому герці троє. Один — вкрай захеканий запорожець — люто відмахувався шаблею від двох напосідаючих яничарів. Як і вороги, він був з ніг до голови перемазаний грязюкою, і тільки мокрий оселедець на голові доводив його належність до січового братства. Було зрозуміло, що козаки напоролись на засідку, двох яничари застрелили відразу, а на інших кинулись із ятаганами. Тепер закінчення бою не важко було передбачити, але щось заважало січовикам кинутись на допомогу братчику. Можливо, небачена навіть ветеранами лють, з якою рубалися вороги. Від чорних, вкритих товстим шаром бруду облич, випромінювалась гостра ненависть. Залиті кров'ю зіниці дико крутились у білих орбітах, із зірваних горлянок виривалось звіряче харчання. Ворохи іскор сипались з розпечених клинків. Вони бились, не звертаючи увагу на козацьку сотню. Втім, з'явись тут вся незчисленна султанська армія чи всі армії світу, вони продовжували б цей бій на витолоченій землі. Яничари, які давно вже загубили свої чалми, люто насідали. Здавалось — запорожцю залишилось жити лічені секунди. Клинок шаблі козака хлопнув і розломився навпіл. Хтось із молодиків нахилив спис, але так і застиг, зачарований моторошним видовищем нелюдської ненависті. Запорожець ухилився від удару, впав на коліна і, тримаючи переламану шаблю, обома руками знизу вгору розпоров, немов на бійні, живіт яничара. Той відразу, немов підкошений, повалився на мокру землю, відразу підскочив, однією рукою розмахуючи ятаганом, а другою пхаючи кишки назад, у розпороте черево, але захитався і впав. Втім, супротивники вже забули про нього. Їх лють досягла такого рівня, що, здавалось оточуючим, небеса спопелять обох. Ятаган яничара і уламок шаблі вже були відкинуті, і вороги борсались у калюжах, рвучи один одного на шмаття голіруч. На мить зверху опинився яничар, потім запорожець і знов яничар. Яничар відхилився, шукаючи позаду ятаган і козак зміг вчепитись йому в горло. З-під зчеплених пальців по шиї турка потекли струмки крові, він відкинув голову, марно намагаючись розірвати мертву хватку запорожця. Почувся хруст зламаної горлянки, але ще декілька секунд тривало яничарське життя... Козак відкинув мертве тіло і, хитаючись, спробував підвестися на ноги, це йому не вдалось і він поповз до уламка своєї шаблі. Козаки застигли. Запорожець підтягнув до себе мертве тіло і почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м'язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше — тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.

Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м'язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...

...Волох мовчав. Остап повернувся і пішов назад.

— Вбий мене! — вдарив його у спину несамовитий вигук Волоха. Остап зупинився. Струмені дощу текли по його схиленій голові. Він озирнувся через плече на Волоха:

— Книга, Книга Низова тебе стереже...

Волох впав на коліна, з горла його вихопився страшний крик і довго чув Остап цей крик, в якому зібралось занадто багато для тягаря чужого життя...

20. Вовкулака-2

— Ось я і кажу — як він голову Цигану відпанахав, я думав, що і мене навпіл роздере. Тільки став він навпроти мене, а я ні рукою ні ногою ворухнути не міг; а у вовкулаки із пащі кров тече, і побачив я, що це Трохим...

— Він що, на Трохима обернувся?

— Та ні ж, кажу вам, пане Остапе, я просто побачив, що він і є Трохим.

— Тобто як?

— Ну, я не знаю, пане Давило, просто Трохим, і все, а як же інакше?

— Гм... дійсно...

— Отож, і він на мене подивився так, як Трохим, і в степ побіг...і я його не здогнав...

— Думаю, що він побоявся за тебе, тобто за себе...

— Як це, пане Вербовський?

— Буває...

— От що, товариство, думаю, тут пророцтво збулося.

— І що тепер, Остапе?..

— Мені страшно, пане Лелеко! — жалібно сказав Чіпка, озирнувшись на Остапа.

— Що поробиш, козаче, треба ж твого братчика рятувати, — відповів Остап, торкнувши хлопця за плече, і додав: — Нічого, місяць — то козацьке сонце, а ніч — козацька мати...

Малий кивнув головою, ще раз подивився на товариство і несміливими кроками пішов углиб цвинтаря. Повний місяць іноді з'являвся між хмарами, кидаючи розсіяне світло на хрести, які зловісно темніли серед високих трав. Іноді легкий вітерець пробігав ковилем, і тоді здавалося, що хрести хитаються, стривожені появою живих, які так нерозумно вломилися у заповідний притулок небуття. Деінде, поміж хрестами, немов чорні руки мерців, стирчали із сухої землі покручені сухі дерева. Більшість хрестів були кам'яні — їх сірий камінь поступово вгрузав у землю, і по хрестах розпливалися плями моху. Іноді зустрічалися і дебелі дубові хрести, які вже встигли похилитись від часу, на деяких похмуро звисали залишки рушників. Цей козацький цвинтар був дуже давній. Кого поховали першим тут?